Маленька розповідь навіяна ввечері. Усі імена і події вигадані.

Пролог

Так вже сталося, що мені довелось їхати зі столиці у якусь Тмутаракань. Колеса поїзда відстукували ритм мого серця: тудух-тудух, тудух-тудух. Я дивилась у вікно і було не цікаво. Дістало все. Батько сказав, що це чудова нагода все розпочати спочатку. Кому воно треба це спочатку? Я люблю місто. Я люблю компанії, танці, хлопців. Я люблю нічні вогні, нічне життя і все, що воно за собою несе. Той скандал, що стався, мене взагалі не турбує. От хто хоче від нього скритися, нехай скривається. Кудись їде, щось міняє і починає нове життя. Мене і старе влаштовувало.

Поїзд ритмічно відстукував, а я літала у своїх думках. Чого треба було їхати у цьому смердючому поїзді, не можна було машиною? А, так, я ж тепер на віки вічні проклята. «Будеш жити як усі звичайні студенти», -батько горлопанив так, що ледь не оглохла. Хай йому грець! Що значить, як звичайні студенти? Це що голодний і холодний? Я що тепер буду як оті ніщєброди, що в Універі лазили? Може ще і за стипендію мені вчитися? Фігня якась. Треба хоч дізнатися, скільки в мене на картці. Полізла до телефону. Що?! Він здурів?! Це жарти?!

«Це п…», -не витримала і сказала вголос. Зі мною в купе їхала якась літня жінка. Вона обурилась, але більше для годиться. Бо дуже уважно споглядала за мною.

Вийшла у тамбур, набрала батька.

-Па, мені цих грошей, що ти дав не те, що на квартиру, на манікюр не вистачить. Що значить нормально і ти все порахував? Який гуртожиток? Ніфіга се! Па, добре, я все зрозуміла. Я винна і спробую все розпочати заново і буду гарною дівчинкою. Я не хочу в гуртожиток.

-Я все сказав, -було останнє, що я почула.

-Б…- все, що прийшло на розум.

Глава 1

«Все ще гірше ніж я уявляла»

Батько потурбувався. Чи не батько, а його секретар. То без різниці. На мій приїзд в деканаті вже чекали. Швидко розібралась з переведенням, отримала лист з екзаменаційною різницею, направлення до гуртожитку. Тепер питання: як до нього дістатися, бо таксі, як виявилося мені не по кишені. Той, що віз від вокзалу майже обікрав мене. А речей в мене віз і ще маленький візочок. Дещо залишила на вокзалі в камері схову. Але й те, що було на мою думку, дуже важливим, вже обтягнуло плечі та руки.

О, люди добрі! Як так можна жити? Дізнавшись як і чим доїхати, я навіть приблизно не розуміла, яке це пекло. Мені відтоптали ноги. Мене давили й тіснили. У цій штовханині відірвали від сумки лямку. Налаяли мене, що влізла з валізами. Хотіла знову дзвонити батьку. Падати перед ним на коліна і благати помилувати. Але вирішила зачекати. Я взагалі не замислювалася, що і скільки коштує. Що мені було потрібно, за те і платила, скільки скажуть. І не думала, як живе більшість населення нашої країни. Я залюблена і розпещена дитина. Я ніколи це не заперечувала. І мене це влаштовувало, а до інших мені взагалі не було діла.

Гуртожиток зустрів мене шумом, гамом і метушнею. Це взагалі треш. Як так жити можна? Але я ще не бачила кімнати, до якої мене підселили. Піднявшись на потрібний поверх і знайшовши потрібну мені кімнату, стала як вкопана. Все. Навіть дзвонити батьку не буду. Зараз на вокзал, до Києва, а там ридати і скиглити, падати та битися в істериці. Нікуди не дінеться, прийме свою доню назад під своє крило. Або нехай грошей підкидає. Бо жити у бомжацькій хижі з двома відірвами, мені ніяк не посміхається.

Ні! Не дочекається. «Боєць», - так він мене називав, коли його можна було назвати батьком і наші відносини були схожі на родинні? Ну що ж. Я набралася нахабності і відправилась до коменданта домовлятися. Не довго домовлялися. Моя каблучка, яку я не дуже любила, але прихопила з собою, з брюликом в півтора карата, пішла за оплату окремої кімнати. В ній раніше жили аспіранти і кімната вважалась «елітною». В елітному кублі для наркоманів краще. Та маємо що маємо і на тому дякую.

Треба обживатись.

Академрізницю здала швидко і, що дивно, з першого разу. Я засумнівалась, коли явно на мене поглядали та чекали оплати за екзамени, але платити все одно було нічим. Хай вибачають. Аби не ситуація, в якій я опинилася, то я б і не здавала, так би все оплатила.

Зі своєю новою групою познайомилась вже на другий день. Пришла я не виспавшись, бо пів ночі зливала душу своїй подрузі. Мабуть, телефон розпалився за цей час. А оскільки я не звикла вставати в ранці та ще йти на пари, то можна уявити, яка я була. Зайшла, ні з ким не привіталась, відразу відправилась на задні місця, щоб мене не було видно. Та не там то було. Мене помітили всі.

-Новенька? -підняла голову і кивнула.

-Ти, мабуть, Ткаченко Ірина? Я Олена. Староста, -підішла дівчина і врятувала мене від допиту і знайомства з одногрупниками,- відстаньте від неї, налетіли як шуліки.

Я посміхнулась їй вдячно.

-Я бачила тебе в гуртожитку. В якій кімнаті ти зупинилася? Як тобі наш універ? А звідки ти перевелась? А місто наше сподобалось?- Я зрозуміла, що попала. Хоча Олена не потребувала відповіді. Вона так швидко сипала питання, що вставити слово все одно було ніколи і нікуди.

Ледь дожила до кінця дня. Староста взяла наді мною шефство, з усіма знайомила, усе розповідала і показувала. В першій же день потягнула записувати на якусь маячню, щось на шквал "Веселі та винахідливі», тільки місцевого розливу. Ніколи було і присісти, навіть бутер по ходу мені всунула. До гуртожитку ледь доплентала. І то вона усю дорогу розказувала про викладачів і предмети. Розслабилась тільки як зачинила двері своєї кімнати. Все-таки добре, що я сама живу, а не в божевільні. Збрендіти можна від такого життя.

Глава 2

«Гуляй душа»