5
Наступного дня яскраво світилося сонце. Дядько Петро мав рацію – у мами не залишалося часу на мене. Бабуся так і не встала. Її було потрібно годувати.
Я хотіла порахувати хмарки. Проте їх сьогодні не було. Наді мною блакитне небо, немов з малюнку. Тоді я заплющила очі, хтось крадькома підійшов до мене та затулив сонце. Розплющивши очі я побачила перед собою хлопчика з великими очима, рудим волоссям, у шортах та футболці.
– Ти хто? – здивовано запитала я.
– Федько.
– А я Соня.
– А що ти тут робиш?
– Відпочиваю.
– А ти?
– А мене мої батьки до бабусі відправили.
– А… моя бабуся хворіє.
– Це погано.
– Так.
– Я приїхав, але дітей тутечки не бачив.
– Я теж, – погодилась, хоча я і була отут два дні.
– А скільки тобі років?
– Чотири.
– А мені вісім. Я ходжу до школи.
– А я ходжу до дитсадка та на роботу до тата.
– Хочеш я тобі дещо покажу?
– Що?
– Йдемо покажу.
– Не можу. Мама наказала з двору нікуди не виходити.
– А це недалеко за парканом. Ми швиденько.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
