Йде дощ. Мокрий асфальт світиться від калюж, які віддзеркалюють дерева й світло від ліхтарів. Вогники міста запалали, затуливши собою хмарки. Вогкою вулицею лише чутні кроки. Двоє перехожих ідуть, тримаючись за руки: чорнява жінка з гарними чорними очима у білому легкому платті та поруч з нею зовсім не схожа на неї маленька дівчинка у рожевому платті, з білими кучерями, блакитними оченятами й круглим обличчям.

Хто не повертався увечері додому, той не знає, що місто живе як і вдень, так і вночі.

Я не назвала місто. І мені соромно. Одеса – найгарніше місто у світі. Я народилася у ньому. Але найцікавіше приваблює у ньому те, що воно завжди має змінний настрій.

Ніч не має обличчя. Он там з’явився повний місяць, а через п’ять хвилин сірі хмаринки крадуть його. Краплина за краплиною ллє теплий дощ.

Я йду з мамою за руку. Мені зовсім не лячно, бо зі мною моя мама. А знаєш, як буває лячно? Ти засинаєш у кімнаті. Темно. А просинаєшся і нікого немає поруч – плачеш, тремтиш, бо боїшся, а сьогодні чомусь ми йдемо вулицею і я зовсім не боюся темряви. Вона від мене ховається, мабуть, тому, що є вогники, які палають, вони такі яскраві.

Ай, я знову вступила в калюжу. Прийду додому, а мама буде сварити, що я така незграбна.

От машина проїхала. Така цікава, червона, без даху, у ній сидять смішні люди з вітряними зачісками. Крок за кроком ми прямуємо кудись, мама сьогодні говорила про якийсь потяг та я так і нічого не збагнула, а що можна у чотири роки розуміти, коли так багато цікавого навкруги.

Ми сіли на потяг. А як ми їхали я вже й не пам’ятаю. Мене охопив сон, бо лагідні материнські руки обійняли мене, і уві сні я продовжила прогулянку містом.

Неймовірне відчуття, коли дорослі тебе беруть із собою у свою подорож, ведуть за руку, несуть валізу.

– Я люблю тебе мамо, – констатую я уві сні.

Мама лагідно доторкнулась до моєї спини. Гойдання потяга нагадали мені колиску, а вітер наспівував колискову:

Засинай, маленька,

Оченятка закривай,

Баю-баю-бай

Прокинулася я від того, що мама мене розштовхувала у різні боки та ніжно шепотіла:

– Сонечко, вставай, нам виходити. Хутчіш.

– Мамо!

Покліпала я очима, потерла руки, зітхнула та сонно пішла з мамою. На вокзалі нас зустрів Петро. Я його впізнала, бо багато разів бачила на фотографіях. Це мамин брат. Схожий на неї. Він узяв наші речі і почав швидко розповідати:

– Катерино, їй уночі ще гірше стало. Добре, що ти приїхала. Тільки Соньку ти б з собою не брала.

– Чому ж?

– Нікому буде за нею доглядати.

– Не турбуйся.

Тут і я вирішила щось сказати:

– Мамо, і не потрібно мене доглядати, я і сама доглянусь.

Дядько Петро посміхнувся, промовляючи:

– Ти так подорослішала, а ще така маленька.

Нічого я не маленька, мені аж чотири роки.

Мама нічого не промовила, лише посміхнулася. Ми сіли у мікроавтобус і поїхали вулицями. Літо. Я тут ніколи не була. Запам’ятовувала годину дороги: поля з соняшників, кладовище і багато одноповерхових будинків із квітами, які чомусь були білі та фіолетові. Дивне село з двома кольорами квіточок, схожих на дзвіночки, але не вони.

Дім. Я зрозуміла куди ми приїхали – до бабусі. Ніколи не була я до цього у неї. Мамі ніколи було мене сюди везти: то я у дитячому садку, то з татом.

О, я ж не розповіла про свого батька! Він у мене розумний. Я на нього схожа, маленька копія. Він працює актором. Його по телевізору можна побачити. А зараз поїхав у відядення. Мама так говорить: «Наш батько повернеться з відядення, то ти підеш з ним на роботу».

Ото буде цікаво з дядьком Васею знімати щось на камеру. Я йому завжди воду приносю.

Пам’ятаю, що перечепилась через дріт і водою дядю Васю облила.

Була ж справа. Я засмутилась, розплакалась, а дядько Вася тільки розсміявся та цукерками пригостив. Тому на роботі у батька завжди цікаво.

Це його відядення на якусь конфецю. Дорослі знають, мабуть, багато приходиться їздити у ці відядення, до яких не беруть доньок.

А мама у мене їсти готує. Ні, не тільки мені, ще п’ятистам людям. Я це число по телевізору чула і вивчила. Може й більше.

Зараз ми приїхали до бабусі Мусі. Вона у мене добра, на маму схожа, бо коли приїздить, завжди привозить цукерок, які я дуже люблю, купує іграшки. Вона захворіла. Чому я вирішила так, бо я чула розмову тата з мамою по телефону.

Мама тоді сказала:

– Мама захворіла. Петро на роботі. За нею нікому доглянути. Я поїду з Сонею.

Усе ж зрозуміло. Мама моєї мами захворіла. А після розмови по телефону, мама поклала слухавку та сказала:

– Сонечко, ми їдемо до бабусі.

Як же це я могла забути, але так в мене багато справ: робота тата, дитсадочок – от і пам’ять десь згубилась.

Мені сумно стало, як я побачила бабусю. Вона бліда, у ліжку. Побачивши мене посміхнулась, але не встала. Мама розплакалась та відіслала мене з хати на двір. Дядько Петро поїхав.

На подвір’ї ходили курки, я їх перший раз бачила. Пес у будці охороняв усіх. І важко ж йому було, мабуть, ланцюг великий. Як це бути на одному місці?

Рудий кіт спав. Мені так захотілось його обійняти. Я його пригорнула та хотіла принести у будинок показати мамі, але він почав видиратися та дряпатися. Він мене усю подер. Я розплакалась, прибігла до мами у будинок. А мама як побачила мене, так і злякалась. Плаття й руки були у крові. Вона спитала що я робила. Я й розповіла про рудого кота.

Не дуже було приємно, коли тебе поливають якоюсь рідиною у пляшці, від неї ще більше пече, а вона піниться, мабуть, це було газування. Але від цієї води кров більше не тече. Я поверещала від неї, а потім мама мене переодягла і відпустила далі гуляти у дворі.

Відтоді я до того рудого бешкетника навіть не підхожу, не те щоб брати на руки. Пам’ятаю я про газування, від якого усе пече.

… Я сіла рахувати хмарки. Вони такі гарні, пухнасті, то на коника схожі, то на слоненятка, то на медвежатка.

Тільки я вмію рахувати лише до десяти. От і нарахувала, але мені це швиденько набридло, бо десять, а потім знову один. Нецікаво. Я засумувала, мені аж кортіло поїхати до міста – там і тато, і дядько Василь.