Неймовірна білизна тіла постраждалого й відсутність видимих слідів крові навколо нього відразу сигналізували про те, що справа Горохова й сьогоднішнє вбивство – пов’язані. Але якщо кілька тижнів тому Жигмонт не міг власноруч обстежити місце злочину, то тепер відвів душу.

Утім прискіпливий огляд ніяких особливих результатів не дав. Угорі, на кручі, звідки скинули тіло, не надто вдало маскуючи вбивство під самогубство чи нещасний випадок, не знайшлося нічого незвичного. Хоча як сказати. Жигмонт не виявив і слідів крові (він навіть умисно зробив глибокий надріз на передпліччі покійного, щоб переконатися: кров таки зцідили). Але ж мусила вона кудись подітися, коли в тілі її не лишилося й краплі!

Що також здавалося нелогічним, то це те, що покійний Горохов і сьогоднішня жертва – пересічний, нічим не прикметний міщанин на ймення Іван Диня, як швидко з’ясували городові, – не мали між собою нічого спільного, чим можна було би пояснити вибір жертви схибленим убивцею (на те, що вбивця справді схиблений, вказувала власне відсутність крові в тілах загиблих).

Тут було не обійтися без кваліфікованої думки фахівця. Тому Жигмонт довго не роздумував і вирядив на пошту посильного з текстом телеграми до Проскурова, адресованої давньому приятелеві – Якову Ровнєру, про якого нещодавно так вчасно нагадав поліцмейстер. І справді, навіщо вдаватися до здогадок і припущень, коли можна послуговуватися абсолютними фактами, які, безсумнівно, надасть йому Яків після ретельного огляду тіл. Передусім Жигмонта цікавило, як саме тіла було знекровлено, а тоді, якщо отримати відповідь на це запитання виявиться можливим, – навіщо.

Жигмонт відчував, що стоїть на порозі гучного викриття: подвійне вбивство, ще й із дивними особливостями, вказувало на те, що в місті орудує не простий убивця. Успішне ж розкриття справи могло б стати гарним початком служби в Кам’янці, привернуло б до нього увагу потрібних і впливових у його роботі осіб, словом, послугувало б гарною візитівкою на майбутнє.

Але до вечора Жигмонт почувався, немов викручена ганчірка. Не рятувала ані міцна кава, що її він поглинув зо три величенькі кавники, ані активна руханка, до якої призвичаївся ще в університеті. Годилося б нарешті виспатися й уранці на свіжу голову братися аналізувати все, що роздобув за сьогодні.

– Точніше, уже за вчора, – пробурмотів Жигмонт і відразу ж коротко вилаявся – бруківка знову була вогкою, і підошви черевиків ковзали по ній незгірше, ніж по кризі. Серце сполохано затріпотіло, на мить прогнавши неймовірну втому, натомість пробуджуючи незрозумілу тривогу й дивне відчуття, що за ним стежать.

Жигмонт озирнувся, але в темряві позад себе не побачив нічого, що б могло викликати занепокоєння. Сягнувши рукою до кишені, чоловік розчаровано крекнув: за всіма справами він примудрився забути в управі револьвер! Без зброї поночі й у незнайомому місті Жигмонт почувався наче роздягненим: у разі нападу зміг би постояти за себе й голіруч, проте зброя додавала певності.

Як на гріх, під вечір на небі почали купчитися хмари й до ночі його затягло так, що про місяць чи зірки годі було й мріяти. Десь далеко на заході зрідка проблискували сполохи грози, але й вони не освітлювали кляту криву вуличку.

Незрозуміла ж тривога в серці наростала. Не страх, а саме тривога, ніби попереду на Жигмонта чекає прикра несподіванка.

– То, певно, усе через каву, – буркнув чоловік і вкотре переконався, що дивна звичка розмовляти із самим собою допомагає: від кволого відчуття присутності поруч співрозмовника нав’язлива тривожність трохи стихла.

Жигмонт глибоко вдихнув, наповнив легені на повну так, що аж зашкребло в горлі, і щойно ладнався видихнути, як почув – чи радше відчув – позад себе ледь вловний порух. За ним справді хтось стежить!

Наступної миті чиїсь дужі та неймовірно холодні руки затисли Жигмонту рота та скрутили шию так, що він мало не зомлів від гарячого болю. Повітря рвалося з грудей і шматувало легені, шукаючи виходу. Чоловік обіруч учепився за руку нападника у спробі звільнити обличчя. Марно. З однаковим результатом він міг дряпати кам’яну брилу: переслідувач був не просто дужим – брали сумніви, чи той узагалі людина!

У голові калатали дзвони, груди пекли вогнем, і Жигмонт із відчаєм осягнув, що за лічені секунди може зомліти в руках злочинця, а там – ніколи й не очуняти… Йому не судилося загинути від удушення: шию раптом обдало вогким подихом, від якого, попри агонію ситуації, шкіру вкрили гострі сироти, а за мить вона вибухнула таким фонтаном болю, від якого очі бідолахи полізли з орбіт.

Останнім, що народилося в запаленому мозку Жигмонта, було: «Господи, воно ж відгризе мені голову!»

– Пане Ровнєр!

– Га?

Яків виринув з непевного сну. Стан, у якому він перебував, складно було назвати повноцінним сном. Чоловік завис на межі між маренням і дійсністю: тілом повторюючи рухи хитавиці, він залишався в реальності, тоді як свідомістю мандрував десь у інших світах.

– Під’їжджаємо.

І справді, звичне перевалювання екіпажа розбитою дорогою змінила розмірена вібрація бруківки під колесами, кінські підкови лунко зацокали геть не ґрунтовим путівцем, а чорнильний морок у салоні ледь-ледь освітили вуличні ліхтарі. Кам’янець…

До Дунаївець прибули, коли сонце звернуло на вечірній пруг, і якби не випадок, то таки мусили б стриміти в містечку до ранку.

Іще в дорозі візник попередив, що не продовжуватиме подорож без переміни коней: позаяк компенсовувати вартість загнаних коней він мав би зі своєї кишені, то ризикувати здоров’ям і життям тварин відмовлявся навідріз.

– Моліться, аби на поштовій станції була переміна коней. Інакше – гаплик.

Сперечатися з візником не став ніхто. Усі розуміли, що таки краще сяк-так переночувати в Дунаївцях, аніж поночі загнати коней і застрягнути бозна-де.

– А від чого залежить, чи буде на станції переміна коней? – поцікавився у досвідченіших попутників Яків.

– Та від чого завгодно, – відповів Сіцінський. – Можуть просто з-під нашого носа забрати, коли термінова пошта, до прикладу, їде. Або ж коли злочинця конвоюють. Там ніяк не можна, щоб коні втомлені були. І не доведеш нічого. Ми – звичайні подорожні – останні в черзі на переміну. П’ятдесят на п’ятдесят виходить, що доводиться чекати на свіжу пару до наступного ранку.

Але щойно екіпаж завернув у ворота поштової станції, як почувся радісний вигук:

– Є! Є коні! – То візник побачив рух у конюшні для свіжих.

Салоном прокотився нервовий видих – в очікуванні вердикту всі мимохіть затамували подих. Але вже за якусь хвилину радість заступило розчарування: візник повернувся чорний, як грозова хмара.

– Б-бісової мат-тері поїдемо!

– Що сталося? – Вигуки злилися в один.

– Не дають нам коней! Кажуть, що заброньовані якимось чином високим. Чекають на нього з хвилини на хвилину! Нех’ його гарячка вхопить! – Візник лютував зі зрозумілої причини: якби вдалося доправити подорожніх до Кам’янця без затримки в Дунаївцях, його кишеня поважчала б на кілька геть не зайвих монет.

– Що ж… – Троєгубов першим вийшов з екіпажа. – Нічого не вдієш.

Наступної миті за ворітьми почулися цокіт підків, посвист нагайки, й у двір поштової станції влетів забрьоханий екіпаж (певно, ним прибув той самий високий чин, котрому мандрівники мали завдячувати майбутньою ночівлею в товаристві блощиць). Візник так різко смикнув на себе віжки, що коні ледь не стали дибки. Одначе не встиг екіпаж як слід зупинитися, як його дверцята шпарко розчахнулися (аж хряснули об стінку), і з них одним скоком вибрався низенький черевань. Тримаючись за живота й тихенько підвиваючи, він закрутив головою навсібіч, немов химерна лялька, а тоді прожогом рвонув за стайню, звідки повівало характерним душком.

У дворі запала тиша, лише хропли зморені коні та десь далеченько валували пси. Сонце торкнулося крайнеба.

– Хух, ледве дотягли… – візник зі щойно прибулого екіпажа обтер спітнілого лоба й зіскочив на землю.