– А куди ж так поспішаєте?

– Боюся, що вже встигли.

– Тобто?

– А що, не видно було, як пана скрутило?

– Та він так швидко щез, що й не роздивилися.

– Ото ж бо й воно! Дорогою панові живота прихопило. Ледве не через кожну версту спинятися велів. А як у містечко в’їхали, то думав, що просто в салоні каляти почне – не станеш же посеред вулиці.

– Стривай-стривай, то ти кажеш, що далі сьогодні вже не рушатимеш?

Слухаючи балачку візників, подорожні не зронили жодного слова. Здавалося, вони навіть дихали через раз. Невже й справді з’явився шанс вирушити далі без знайомства із місцевими блощицями? Роздуми перервав болісний стогін – до екіпажа, ледве переставляючи ноги, підійшов скривлений черевань. Він і досі тримався за живіт.

– Гнате, катай за лікарем, бо не доїду, – простогнав він, звертаючись до візника. Той заметався двором, і Яків раптом осягнув, що може зарадити ситуації.

– Не треба нікуди бігти! – Він наблизився до чиновника. – Я лікар!

– Ох, – черевань не втримався на ногах і втомлено опустився на підніжку. – Рятуйте, лікарю, бо, не при людях кажучи, стечу водою…

Яків заходився обережно обмацувати живіт хворого.

– Чи давно вживали їжу і що саме?

Доки Яків шептався з хворим, трійця подорожніх напружено спостерігала за лікарем, розуміючи, що терези випадку досі розгойдуються і невідомо, яка шалька переважить. Коли ж чиновник змучено махнув рукою, а Яків поважно кивнув їхньому візникові, вони полегшено видихнули: подорож незабаром продовжиться.

За пів години коней було змінено, виснажений бігункою високий чин погнав візника до аптеки по виписані Яковом ліки та готувався провести безсонну ніч у походах до нужника, а четверо подорожніх із усмішками обговорювали оказію.

– Ніколи не думав, що так радітиму чиїйсь діареї, – гмикав Яків.

– Усе й справді так серйозно? – звів на переніссі брови Троєгубов.

– Авжеж, ні, – Яків заперечно похитав головою. – Звичайне харчове отруєння. Пан просто перепив кисляку за обідом. Але ж нам потрібні свіжі коні, чи не так?

– Ще й як потрібні! – Салоном прокотився сміх. – Ну, нехай панові чиновнику спокійно хворіється!

Яків видобув із кишені годинник, підніс його до запітнілого віконця та спробував розгледіти стрілки.

– Майже чверть по дванадцятій, – почувся голос Троєгубова.

– Пізненько.

– Зате сьогодні спатимемо в нормальних ліжках.

– Ось це ще під питанням, – невесело всміхнувся Яків. Лише щойно йому спало на думку, що о такій пізній порі він має всі шанси не достукатися до поліційної управи й залишитися ночувати на порозі (геть не знаючи міста, до найближчого готелю не дістатися).

Виїжджаючи з Проскурова за тривожним покликом телеграми, він не надто уявляв, що робитиме відразу по прибутті. Зараз же проблема щохвилини загострювалася.

– Ох, це ж ви, пане Ровнєр, певно, і не маєте, де зупинитися, – озвався Сіцінський.

– Ваша правда.

– У такому разі не відмовте мені в люб’язності. Нас із дружиною ви не потісните, а чиста постіль і сніданок для вас знайдуться.

Яків приклав руку до серця, але, зрозумівши, що в темряві салону цього не видно, щиро сказав:

– Не знаю, як вам і дякувати… Але, може, ви просто підкажете мені, як дістатися до найближчого готелю чи…

– Ви маєте зайві гроші? – запитав Сіцінський. – Тоді притримайте. Вони вам ще знадобляться.

Знадвору пролунало протяжне тпрукання, а вже за мить екіпаж натужно скрипнув ресорами та зупинився.

– Прибули, – хекнув Троєгубов і завовтузився в темряві, певно, добуваючи речі з полиці.

Дверцята прочинилися, і салон залило блякле світло вуличних ліхтарів (Кам’янець недарма був губернським містом). Такого світла для Якова, який звик до проскурівської темряви, було занадто: спогади про студентство, що минуло на яскраво освітлених увечері вулицях Кракова, заступила сувора дійсність Проскурова з його звичною темінню та підступною багнюкою під ногами.

Яків усміхнувся – згадалася невигадлива розмова з військовим, товариством якого він скористався якось поночі тільки з тієї причини, що той мав ліхтаря, про вуличне освітлення в Проскурові та Кам’янці. Простакуватим проскурівчанам навіть у голові не вкладалося, що після заходу сонця можна не нипати темними провулками, буквально обмацуючи стіни будинків.

«Далеко ще Проскурову до цивілізації», – подумав Яків, подаючи руку пані Головатій.

Ліхтарі відкидали приємне жовтувате світло на вологу бруківку, від чого поліроване каміння виблискувало, наче бурштин. У повітрі висіло легке туманне марево, що збиралося невагомими ореолами навколо ліхтарних маківок і розквітало гігантськими кульбабами. Будинки обабіч вулиці куталися в підсвічену ліхтарями імлу, і вся картинка була такою казковою, що Яків попервах навіть замислився, чи не бачить він неймовірно реалістичний сон.

Мандрівка нарешті закінчилася. Аж не вірилося, що ще вранці він був у Проскурові, чалапав темними вулицями до поштової станції, а зараз стоїть посеред Кам’янця, міста, де загинув його приятель. Яків пересмикнув плечима від раптового неприємного спогаду про осоружні телеграми. Він приїхав сюди не споглядати красоти міста, не рахувати ліхтарі й не відпочивати! Невідомо, що чекає на нього завтра в поліційній управі, невідомо, чи просунулося слідство у справі про загибель Жигмонта. Ранок обіцяв бути не з приємних.

– Оце й усе, пане Ровнєр, пане Сіцінський, пані Головата, – Троєгубов потис чоловікам руки й уклонився жінці. – Дозвольте попрощатися та подякувати за приємне товариство.

– Усіх гараздів, – Яків поштиво схилив голову, підхопив валізу й саквояж, щоб за хвилину разом із Сіцінським звернути з освітленої вулиці в темряву.

Незважаючи на втому від подорожі, м’яку постіль і чашку чаю перед сном, Якову ніяк не вдавалося заснути в незнайомому будинку. Власне, проблема була не в будинкові, а у важких думах, які обсіли його голову. Що мав на увазі автор другої телеграми, коли стверджував, що на тілі Жигмонта немає видимих ушкоджень? Яків замислився над тим, як можна повністю знекровити людину, водночас залишивши її тіло зовні неушкодженим. Розумних пояснень не знаходилося, натомість згадався сюжет книжки…

Упирі? Яків роздратовано пирхнув. Ще цього бракувало! Де упирі, а де вбивство! Те, що загибель Жигмонта виявиться саме вбивством, Яків не сумнівався, одначе вбивця діяв вигадливо та майстерно… Маскував злочин під таке собі культове мракобісся чи прагнув досягти якоїсь конкретної мети?

– Ет… – Яків махнув рукою та вирішив не морочити собі голову. Без жодних подробиць смерті приятеля, окрім кількох слів у телеграмі, не варто вибудовувати якісь версії. Уранці він навідається до управи й тоді зможе оперувати конкретними фактами. А зараз мусить відпочити. Дорога висотала з нього останні сили.

Проте сон не йшов. Яків крутився з боку на бік, рахував овець, уповільнював дихання, але все марно.

Будинок повнився незвичними звуками, до яких Яків не звик у Проскурові. Он десь оддалік скрипнула дошка підлоги, ледь чутно точив свою нірку шашіль, озвався цвіркун. Об шибку щось легенько шкрябнуло, і Яків миттю підвів голову над стовченою подушкою, знервовано прислухаючись до звуків знадвору. Зрештою він мусив навіть підвестись, аби переконатися, що за вікном шерхотить листям кущ бузку, а тоді прочинити кватирку і впустити до кімнати прохолодне й вологе повітря. Голова відразу прояснішала, тож чоловік кілька хвилин блаженно стояв біля вікна, притулившись лобом до шиби. Важкі думки потроху зникали, а тіло наливалося сонною важкістю.

Одначе сон не приніс відпочинку – він був важким і тривожним. Якова то морозило, від чого він щільніше загортався в ковдру, шукаючи порятунку від уявного холоду, то обкидало липким гарячим потом. Із бездонних глибин підсвідомості виповзали безликі тіні та зринали дивні образи. Запалений мозок крізь сон наказував чоловікові прокинутися, а тіло не реагувало: нервові закінчення немов обітнув майстерний хірург, і свідомість марно товклася в темниці черепа.