Мономахів батько – Всеволод Ярославич по праву повертається на київській стіл: «Всеволод же сів у Києві на столі отця свойого, і брата свойого, перейнявши всю волость Руську»[29]. Він посадовив Володимира Мономаха у Чернігові, а Ярополка у Володимирі й додав йому Туров.

Єдиновладне правління Всеволода (1078–1093 рр.) годі назвати часом реставрації одноосібної монархії, радше судомною спробою зберегти надбане. Підбиваючи підсумок його володарюванню, старокиївський літописець скрушно зауважив: «коли він сидів у Києві, прикрість була йому од синівців (небожей – В. Р.) своїх, тому що стали вони дозволяти йому, хотячи волостей – той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги»[30].

І справді, виросло ціле плем’я молодих і завзятих ізгоїв, що жадали вотчин. Їхній вовчий апетит треба було якось втамувати. Отож і доводилося великому князеві вести гнучку політику маневрів та компромісів.

Володимир Мономах своє княже служіння розпочав п’ятнадцятирічним отроком, коли 1068 року через вигнання князів Ярославичів із Києва самостійно здійснив свою першу подорож-місію до Ростова. Як згадував князь на схилі літ, «спершу я до Ростова пішов княжити крізь В’ятичі, послав мене отець, а сам він пішов до Курська на княжіння»[31]. То була небезпечна, мабуть, сповнена пригод, подорож. Войовничі племена в’ятичів були ще язичниками і вели примітивне життя в лісових пущах, тож могли вчинити збройний напад на загін дружинників, що супроводжували юного князя.

Наступного року Мономах переходить на княжіння до Смоленська, а через деякий час посідає князівський стіл у Володимирі на Волині. 1076 року він був відправлений київським князем Святославом Ярославичем з дипломатичним дорученням до Польщі. Допомагаючи Болеславу Сміливому в його війні з чехами, Мономах рушив у похід на місто Глогов, розташоване у «Чеському лісі». Ця воєнна кампанія тривала довгих чотири місяці.

Великим дипломатичним успіхом Всеволода Ярославича став шлюб Володимира (близько 1074/1075 р.) з дочкою англо-саксонського короля Гаральда ІІ, який загинув 1066 року, Гідою (Гітою) Гаральдівною. Про цю подію є згадки в скандинавських сагах. Данський хроніст Саксон Грамматик (помер близько 1220 р.) завважує, що цей шлюб було укладено за посередництва данського короля Свена Естриденсена (1047–1076 рр.).

Київський княжий двір підтримував тісні зв’язки з королівськими домами Скандинавії та Західної Європи. Мовних бар’єрів тоді не існувало. Всеволод Ярославич, який в 1077 році став великим київським князем, за словами Володимира Мономаха, «дома сидячи», опанував і вільно володів п’ятьма іноземними мовами. Ми не знаємо достеменно скількома мовами володів сам Мономах, але годі сумніватися в тому, що він поступався в цьому своєму батькові.

Близько 1076 року у подружжя Мономахів народився первісток – син Мстислав, якого Володимир називає «дитям новгородським», через те, що той тривалий час (у 1088–1094 рр. та 1096–1117 рр.) князював у Новгороді. Влітку 1077 року Володимир разом з батьком пішов війною на Полоцьк. Цей похід, мабуть, був невдалим, бо вже взимку наступного року, згадував Мономах, «зі Святополком Ізяславичем знову ходив я під Полоцьк, і спалили ми околиці Полоцька». Після чого Святополк рушив далі до Новгорода, а Володимир повернувся в Чернігів.

Тут, на Чернігівщині, минула його юність. Убираючись у літа князь набув політичного досвіду, став добрим господарем своєї землі. Чернігів в цей час був великим, процвітаючим містом. Його окрасою був величний Спаський собор, збудований братом Ярослава Мудрого Мстиславом Володимировичем ще в першій половині ХІ ст.

За правління Мономаха зростання міста тривало стрімкими темпами. Тут зводяться нові монументальні будівлі. На території між Спаським і Борисоглібським соборами археологи виявили залишки пишно прикрашеної світської будівлі, стіни якої були зведені з плінфи, прикрашеної фресковими розписами не тільки в інтер’єрі, але й зовні. На думку науковців, призначення цієї будівлі – княжий терем, вкритий свинцевою покрівлею[32].

Тут, у просторих князівських покоях, Володимир збирав бояр і вірних дружинників на раду та бенкетування. Проте сам він, як свідчать літописні джерела, утримувався від надмірного пияцтва. Чернігівський князь був гостинним господарем, чуйним сином. Він частенько навідувався до батька в Київ. Як згадував пізніше Мономах, «з Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця, – за день переїжджав я сю путь, до вечерні».

Невідкладні державні справи потребували від Мономаха неабиякої мобільності. Восени 1078 року прийшла звістка про те, що полоцький князь Всеслав Брячиславич заворохобився знову і спалив Смоленськ. Тоді Володимир, «сівши з чернігівцями кожен на двоє коней (верхового і повідного – В. Р.), рушив на нього». Кіннота Мономаха, не заставши Всеслава у Смоленську, погналася за ним навздогін, спалюючи міста і села полоцької землі, «попустошивши її до Лукомля і Логожська та проти Друцька воюючи».

А на зиму на Чернігівщину посунули половці й попустошили Стародуб. Тоді Мономах, пішовши з чернігівцями і союзними йому загонами половецьких найманців, заскочили ворога на Десні й захопили у полон половецьких ханів Асадука і Саука, а військо їхнє перебили. Наступну перемогу над половцями Володимир Мономах здобув поблизу Новгорода-Сіверського. Його вправні вої розігнали сильне військо половецького хана Белкатгина й відібрали захоплену ним здобич.

Весною 1085 року Всеволод посадовив Володимира Мономаха в Переяславі, який був для того, хто сидів у ньому своєрідним плацдармом до заманливого золотокутого київського великокнязівського престолу. Цим призначенням Всеволод Ярославич, по суті, визначив Мономаха своїм наступником.

Коли київський князь тяжко занедужав, то, передчуваючи свою скору кончину, послав гінця до Володимира. Разом із меншим братом Ростиславом той сидів коло батька, аж доки 13 квітня 1093 року він «не преставився тихо і спокійно». «Сей благовірний князь Всеволод, – свідчить прихильний до його родини літописець, – змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець». Поховали Всеволода у Софійському соборі поблизу батька.

Тим часом постало питання про вакантний київський престол. Мономах не наважився його зайняти, розмірковуючи так: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну з Святополком, бо то стіл його отця раніше був»[33]. Ці слова Мономаха дають змогу скласти уявлення про характер політичної системи Київської Русі на зламі ХІ–ХІІ ст. Слідом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старійшинства, а лише засвідчують «конкуренцію двох отчинних прав і відбивають бажання Мономаха відновити зі Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду на його безперервну боротьбу зі Святославичами за Чернігів»[34].

Отже, Володимиру довелося й надалі розвивати батькову політику компромісів. Він поступився Черніговом Олегу Святославичу, який підступив з половцями до города, а сам пішов князювати «на отчий стіл» до Переяслава.

Як пізніше згадував Мономах у своєму Повчанні, «Олег на мене прийшов з половецькою землею до Чернігова, і дружина моя билася з ним вісім днів через малий рів, не давши їм увійти в острог. Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяслава. І вийшли ми, – продовжує свою оповідь Володимир Всеволодович, – в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста мужів, і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись і од перевозу через Десну, і з Болдиних гір. Бог і святий Борис не дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля»[35].