Подібні pacta matrimonialia визначали відповідні політичні стратегії, європейське партнерство Київської Русі. У зворотній перспективі непоцінованим залишається те, що іноземні дружини привносили в повсякденне життя княжого двору культурні традиції своєї країни, свої мови і звичаї. Тому, либонь, кожен князь мав досить вільно володіти не менш ніж трьома мовами, щоб розмовляти зі своєю матір’ю, в якої він виховувався років до шести-восьми, з батьком, дружиною і підданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рідною.
Визначальною для двірцевої культури Київської Русі, стилю життя її політичної й церковної еліти була відкритість зовнішнім культурним впливам, у їх творчому синтезі на грунті києво-руської (слов’янської) самобутності.
Часи зростання і мужніння
У цій полікультурній атмосфері і зростав Володимир. За середньовіччя, дитина з малих років прилучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями й турботами. Разом з іншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів та опановував майстерність верхової їзди.
Своєрідним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичів були пострижини, які здійснювалися на третьому чи навіть другому році життя княжича. Зазвичай цей обряд відбувався за участі місцевого єпископа в кафедральному храмі. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софійський собор у Києві.
Обряд пострижин існував також у Візантії. В давніх германців він супроводжувався оперізуванням хлопчиків. У середньовічній Русі, як засвідчують літописні джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонія загальноміським святом й учтою на княжому дворі.
Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змін у громадсько-політичному житті Київської Русі. Коли малюку не було й року, помер його дід Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Київської держави та домігся її процвітання в нерозділеній Європі. По смерті Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгороді, старший його син Всеволод, який тоді перебував при батькові, «опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва».
Сани з тілом Ярослава до місця поховання у збудованому ним Софійському соборі супроводжувала урочиста процесія з церковними співами духовенства та плач-голосіння мирян: «Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії»[10].
Перед цим, відчуваючи холодний подих смерті, Ярослав вирішив обумовити порядок передачі влади своїм синам: «коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одхожу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників від вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно»[11].
Наведений текст Ярославового «заповіту» текстологічно ґрунтується на біблійних зразках та літературних запозиченнях із візантійських джерел[12]. Однак сам факт такого перерозподілу земель між синами Ярослава не викликає сумнівів. Старшому Ізяславу дісталася Київщина, Святославу – Чернігівщина, Всеволоду – Переяславщина, Ігорю – Волинь з центром у Володимирі, а В’ячеславу – Смоленськ.
Метою цього ряду було збереження сімейного союзу між Ярославичами заради внутрішнього миру і єдності в боротьбі з ворогами. Його політичний, сказати б, зміст полягав у спробі узгодити сімейний розподіл з потребами державної єдності: адже результатом сімейного розподілу стало «припинення співволодіння і розпадання заснованої на ньому соціальної групи»[13].
Історики минулого вважали, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслідування київського старійшинства й спадкоємності князівських володінь, а відтак і не вніс нічого нового до форми політичної організації Київської держави. Подібної точки зору дотримується й низка сучасних дослідників.
Натомість М. Ф. Котляр обґрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Києва старшому в роді й тим самим поклав початок системі успадкування князівських столів по горизонталі, від старшого брата до молодшого[14].
Звісно, ідеї Ярославового заповіту з часом будуть нівельовані непередбачуваним плином суспільно-політичного життя та політичної практики. Та все-таки, можна сконстатувати, що поділ земель між синами Ярослава, співтовариство яких відтепер набуває якісно нового статусу референтної сімейної групи володарів Київської Русі призвів до змін в організації її політичної системи.
Перехід від corpus fratrum, тобто від моделі братерської сім’ї, в якій не існувало авторитету старшого брата, до сеньйорату, який закріплював за старшим у родині сином права батька[15], відбиває, на думку багатьох дослідників, відома композиція фрески в центральній наві Софійського собору в Києві із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого.
Ф. Кемпфер зводить його у ранг документа сеньйорату і вбачає в ньому підтвердження присяги єдності княжої сім’ї у політичних справах[16]. Так само і сучасний український дослідник потрактовує княжий портрет як спрямоване в майбутнє послання Ярослава: «композиція княжої фрески в соборі св. Софії репрезентувала таку концепцію сімейного урядування над Руссю, за якої старший син мав посісти місце батька. Метою системи було забезпечити єдність сім’ї та підвладних територій»[17]. Втім, не переконаний в тому, що цей художній образ являє собою нотаріально засвідчений юридичний акт політичного співжиття княжої сім’ї, яким воно бачилося Ярославу після його смерті.
Говорячи про політичні наслідки Ярославового заповіту, насамперед слід відзначити, що цим «рядом» була порушена єдність «Руської землі» в Середньому Подніпров’ї, яка досі була доменом київських князів-самовладців – Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
Через відновлення адміністративно-політичного поділу «Руської землі» на Дніпровському Лівобережжі виникають князівські столи з центром у Чернігові і Переяславі, які стали осередками володінь старших Ярославичів. Відповідно, Святослав і Всеволод були наділені рівними з київським князем Ізяславом легітимними правами.
Це, зокрема, засвідчує їхня спільна діяльність у всіх сферах життя країни: разом вони розпоряджалися розподілом земель між іншими князями, організовували спільні походи, впроваджували законодавчі норми. Так, стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди сповіщає, що по смерті Ярослава «зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод та мужі їх: Коснячко Перенег, Никифор і відмінили страту (отложиша убиение за голову), натомість постановили кунами ся викупати; а інші норми всі, за якими Ярослав судив, так і сини його зоставили»[18].
У 1059 році Ізяслав, Святослав і Всеволод звільнили з в’язниці свого дядька Судислава та волі йому не подарували, а постригли в ченці Георгіївського монастиря в Києві, де той і скінчив своє живоття. Після смерті в 1057 році смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його місце Ігоря Ярославича, «із Володимира вивівши»[19].
Слідом за Волинню вони прилучили до своїх володінь і Галичину, вигнавши звідти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзі Ярославичі виступили війною на Полоцьке князівство: «Ярославичі ж троє, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зібравши воїв, рушили на Всеслава»[20]. Холодної зимової днини 1067 року Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цілувавши хрест чесний» підступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобі зла».
