Він опустив руки. Холодне повітря барака обвіяло його мокрі щоки. Гефель дивився на свої опущені руки, які машинально повторювали звичні рухи: складали штани, клали куртку арештантським номером назовні згідно з уставом...

Так, Бохов мав рацію. Дитину треба відправити звідси. Якщо вона залишиться тут, це загрожуватиме небезпекою їм усім. Той поляк нехай уже сам подбає, як йому заховати маля...

Гефель пройшов у приміщення для спання. Знайомий сморід одразу повернув його до дійсності.

«...ніжно цілую тебе...»

Гефель ліг на тоненький солом’яний матрац і натягнув на себе жорстку ковдру.

У приміщенні для спання з рядами чотириповерхових нар довго лунав приглушений гомін. Звістка про те, що американці під Ремагеном форсували Рейн, вкрай схвилювала всіх.

Гефель прислухався до тихих голосів. Сусіда Гефеля по нарах уже спав, і його спокійне хропіння якось дивно звучало серед збудженого шепоту в’язнів.

Якщо американці вже форсували Рейн, виходить, вони скоро будуть і в Тюрінгії, і, отже, все це, напевно, швидко скінчиться! Це! Що саме? Що швидко скінчиться? Те коротеньке слово таїло в собі так багато. Довгі роки ув’язнення, надії і розпач злилися в ньому в один смертоносний заряд; це слово, маленьке й важке, відтягувало руку, немов граната, і коли дійдеться до цього...

Навколо Гефеля чути було тихі розмови. Мирно похропував його сусіда, і Гефель піймав себе на тому, що він теж думає про те, що це не може більш довго тривати, і, можливо, вдасться врятувати оту дитину, там, у кутку... Шепотіння навколо нього, до якого він прислухався лише машинально, не вдумуючись, обгортало його чимсь таким приємним-приємним, як ті далекі чужі руки...

Раптом Гефель розплющив очі і різко повернувся на другий бік. Годі вже думати про це. Годі! Дитину треба відправити звідси завтра чи післязавтра!

***

Штандартенфюрер^[11] Алоїз Шваль, комендант концтабору, цього вечора був ще разом з двома своїми заступниками-лагерфюрерами Вейзангом і Клюттігом у своєму кабінеті.

Шваль, присадкуватий шістдесятирічний чоловік з дряблими щоками і круглим обличчям, — він починав уже помітно гладшати, — мав звичку, розмовляючи, обходити навколо меблів, і тому його великий письмовий стіл стояв посередині опорядженого з претензією на розкіш кабінету. Комендант полюбляв урочисті промови. Він завжди супроводив свої слова широкими жестами і багатозначними паузами.

Форсування Рейну союзниками вивело коменданта з рівноваги і зробило його ще більш нервово-дратівливим, ніж Клюттіг.

На дивані за столом для засідань, широко розставивши ноги, сидів штурмбанфюрер^[12] Вейзанг.

Перед ним стояла незмінна пляшка трофейного французького коньяку. Він ліниво прислухався до суперечки, яка вибухнула між Швалем і Клюттігом. Вейзанг був уже добре-таки напідпитку. Мутними собачими очима стежив він за кожним рухом свого начальника.

Щоб у всеозброєнні зустріти майбутні події, які могли потягтися слідом за форсуванням американцями Рейну, Шваль заздалегідь розробив план, згідно з яким передбачалося утворити з числа в’язнів окрему санітарну частину: ця санітарна частина, з огляду на постійні повітряні нальоти і небезпеку ворожого нападу на концтабір, мала бути направлена на підкріплення есесівських частин. Саме утворення цієї групи й стало приводом до суперечки, яка дедалі більше загострювалась.

Клюттіг, худий, як тріска, досить бридкий чоловік, років тридцяти п’яти, з дуже довгим шишкуватим носом, стояв перед письмовим столом, і його короткозорі очі, люто поблискуючи за товстими скельцями окулярів, гострим, лихим поглядом вп’ялися в обличчя супротивника. Між ним і комендантом давно вже назрівали нерозв’язні суперечності, які в цій напруженій ситуації вилилися у відкриту гостру сутичку.

Клюттіг не приховував того, що він не поважає Шваля. На комендантові накази Клюттіг завжди відповідав гордовитим мовчанням, і якщо, кінець кінцем, і виконував їх, то робив це лише тому, що Шваль, як не крути, був комендантом концтабору і мав чин штандартенфюрера.

Шваль примушував Клюттіга коритися своїм наказам, лише вдаючись до своєї влади, як старший за нього чином; присутність Клюттіга завжди дратувала його. Шваль терпіти не міг хвацької сміливості Клюттіга, і водночас він потай заздрив їй.

Сам Шваль був людина боязка, нерішуча і слабовольна, проте він щиро вірив, що значно переважає Клюттіга, колишнього власника маленької плісирувальної майстерні, своїм дипломатичним хистом.

Певна річ, Клюттігу бракувало багатьох якостей, що їх набув Шваль за тридцять років служби в каторжних тюрмах. Шваль дослужився свого часу до посади тюремного інспектора.

Раніше, зустрічаючись часом на офіцерських вечірках, вони любили покепкувати з минулого і називали один одного тюремником і плісирувальником. Їм і на думку не спадало, що колись все це може виродитися в небезпечну ненависть. І от цього вечора стався вибух.

Спочатку суперечка точилася навколо того, кого саме призначити в санітарну частину. Клюттіг обурено протестував проти наміру Шваля набрати до цієї групи лише політичних в’язнів, що просиділи в концтаборі багато років. Як комендант Шваль міг дозволити собі розкіш поблажливо повчати колишнього власника майстерні.

—  Вам, мій дорогий, бракує знання людей і далекоглядності, треба вміти використовувати дисципліну комуністів. З них ніхто не буде ухилятися від роботи. Вони міцно триматимуться один за одного.

Клюттіг спалахнув від обурення. Його відповіді ставали все гострішими, і в голосі звучала така ненависть і презирство, що Швалю в глибині душі стало моторошно, — цей голос виразно нагадав йому голос його колишнього шефа, начальника одної каторжної тюрми.

—  Я повинен звернути вашу увагу на те, що використовувати комуністів у такій ситуації, як зараз, небезпечно. Краще взяти для цього інших в’язнів.

Шваль зневажливо глянув на Клюттіга.

—  Ба-ба-ба, — спроквола мовив він, потім спинився перед Клюттігом, знизав плечима і гордовито випнув черевце, — Інших в’язнів? Бандитів? Карних злочинців?

—  У таборі існує таємна організація комуністів!

—  А що вони можуть зробити?

Шваль знову обійшов навколо письмового стола.

—  У таборі є таємний радіопередавач!

Клюттіг несподівано ступив до стола і перегородив дорогу Швалю, примусивши його спинитися.

Комендант, чудово розігруючи з себе поблажливого начальника, посмикав Клюттіга за гудзик мундира.

—  Ви знаєте, що я наказав запеленгувати цей гаданий радіопередавач. І який же був результат? Нічогісінько не знайшли. Ви можете бути цілком спокійні, пане гауптштурмфюрер!

—  Я дивуюся вашому спокою, пане комендант!

Вони міряли один одного холодними поглядами.

У Шваля було таке відчуття, ніби щось розпирає йому груди. Його вдаване самовладання вмить розвіялося, і він несамовито зарепетував:

—  Я не втрачаю самовладання, як ви! Якщо я накажу, — за півгодини весь концтабір буде розстріляно! Так, так, весь концтабір разом з вашою комуністичною організацією!

Але й Клюттіг теж не тямив себе від люті. Вся кров відринула від його кістлявого обличчя, і він так загорлав на Шваля, що Вейзанг злякано підскочив до них і спробував відтягти Клюттіга від коменданта:

—  Не можна ж так, Клюттіг, не можна...

Клюттіг зневажливо відштовхнув від себе штурмбанфюрера.

—  Геть звідси, йолоп! — І знову закричав, звертаючись до Шваля: — Можливо, ці негідники мають уже зброю, а яких заходів вживаєте ви проти цього? Можливо, вони вже встановили зв’язок з американцями. Я відмовляюся коритися вашому наказові!

Вейзанг спробував заспокоїти їх:

—  Тобі ж ніхто й не наказує, це ж Рейнебот дістане наказ...

Але білий, як полотно, Клюттіг несамовито закричав на нього:

—  Заткни пельку!

—  Гауптштурмфюрер! — заревів Шваль, і щоки його затряслися.

—  Я не дозволю наказувати мені...

—  Поки що я тут комендант!!!