—  Розмістили людей? — спитав він Кремера, як тільки той увійшов до кабінету.

—  Так точно.

—  От бачите!.. А тепер слухайте мій наказ! До завтрашнього ранку приготуйте транспорт з десяти тисяч в’язнів. Вибирайте людей, що можуть іти пішки, ясно?

—  Так точно.

Рейнебот підійшов упритул до Кремера і сердито блиснув очима.

—  Якщо знову почнуться всякі виверти й відмовки, як під час відправки євреїв, я власноручно повішу вас на воротях, ясно?

—  Так точно.

—  Завтра вранці, тобто о восьмій годині, транспорт має бути вишикуваний. Можете йти!

Клюттіг, що сидів досі на письмовому столі Рейнебота, перегородив Кремерові дорогу.

—  Де ті сорок шість?

У Кремера уже готове було зірватися з кінчика язика: «Я не знаю», але він стримався і відповів:

—  У таборі все йде зараз шкереберть. Охорона шукала і нікого не знайшла.

Клюттіг міцно схопив Кремера за петельки.

—  Чоловіче, — прошипів він, — тебе я приберігаю собі на закуску. Не думай, що тобі вдасться заховатися від мене. Ти, Гефель і отой поляк... для вас трьох у мене ще вистачить куль у пістолеті...

І він покрутив пістолетом перед самісіньким носом Кремера. Кремер мовчки вислухав погрозу, в голові його промайнуло: Гефель і Кропінський ще живі...

—  А твоє жиденя теж нікуди не сховається від нас! Ми очистимо табір, геть увесь, до останньої людини!

Рейнебот став поміж ними.

—  Ви чули наказ, — втрутився він у розмову, вислав

Кремера з кімнати і одразу ж, як тільки за тим зачинилися двері, накинувся на Клюттіга:— Ідіот! Я розказую йому, що поляк і Гефель давно вже здохли, а ти...

—  Як ти говориш зо мною, твоїм гауптштурмфюрером?

Рейнебот глузливо засміявся.

—  Відвикай від чину гауптштурмфюрера, сину мій. Нам треба якомога швидше стати чемними і скромними людьми.

***

Щоб якнайскоріше дістати інформацію про всі події, Бохов чекав повернення Кремера в конторі. Побачивши, що Кремер вже перетинає майдан, він перейшов до його кімнати.

Кремер щосили шпурнув на стіл шапку, і Бохов одразу ж догадався, що трапилось щось незвичайне.

—  Що сталося?

Кремер похмуро розсміявся:

—  Коли б ти бачив, як він крутив у мене перед носом своїм пістолетом...

—  Хто?

—  Клюттіг.

Кремер сів за стіл і жовчно засміявся.

—  І як Рейнебот постарався швидше здихатися мене, бо той йолоп гауптштурмфюрер базікав зайве.

—  Що саме? — нетерпляче спитав Бохов.

Кремер широко змахнув над головою руками, хотів був радісно закричати щось, видно було, що цей крик разом зі сміхом рветься з його грудей, але враз його пойняла глибока душевна втома. Кров відринула з напружених м’язів, Кремер опустив руки й підвівся:

—  Облиш, Герберт, облиш. Дай мені спершу самому розібратися в тому, що діється тут, усередині, — лагідно сказав він і великими робочими руками погладив себе по грудях.

Він обійшов стіл і тихо поклав руки на плечі Бохова.

—  Обидва наших у бункері... вони ще живі. Я знаю це. Я знаю навіть більше. Ми можемо повитягати наших сорок шість товаришів із їхніх сховищ, ніхто тепер не шукатиме їх.

—  Напевно?

—  Напевно.

Кремер зітхнув на повні груди, лоб його прорізала глибока зморшка.

—  Аж тепер почнуться справжні діла! До завтрашнього ранку я мушу підготувати транспорт з десяти тисяч чоловік. Можливо, мені вдасться відтягти його відправку до полудня, до початку тривоги. В такому разі ми виграємо кілька годин.

—  Роби, що зможеш, Вальтер.

І раптом Кремер спитав:

—  Де дитина?! Де вона, Герберт?

—  Не знаю.

Кремер допитливо вдивлявся в обличчя Бохова, ніби хотів переконатися в правдивості його слів.

—  Шукай її! — похмуро зажадав він.

—  Чому?

—  Чому? — роздратовано перепитав Кремер. Він сів за стіл, глянув на згорнуті руки і заговорив тихіше: — Надто дорого обійшлося нам це маля. І тепер воно наше, так само, як інші, як Гефель, Кропінський, як ті сорок шість, Піппіг, ти, я... Воно повинно дочекатися разом з нами перемоги або разом з нами загинути. Але воно повинно бути тут! —Він грюкнув кулаком по столу. — Воно повинно бути ось тут! Шукай його!

Бохов мовчав. Він розумів друга, і суворі слова його луною озвалися в серці Бохова.

Кремер заговорив владно й гнівно:

—  Адже його забрав один із вас. Хтось із ІТК! Хто саме?

Кремер ставав усе нетерплячіший.

—  Шукай! — наполягав він. — Якщо ми повитягаємо наших товаришів із сховищ, то й малому нема чого більше ховатися... Хто знає, де він?

Бохов, зітхнувши, кивнув головою:

—  Твоя правда, Вальтер. Чому ж не може він тепер іти разом з нами або... Твоя правда, Вальтер. Я постараюсь розвідати, де він.

Кремер поволі підвівся з лави. На серці в нього трохи полегшало.

***

Немов грім з ясного неба, упала на в’язнів звістка про відправку з табору. Цю звістку блокові принесли з контори, куди викликав їх Кремер.

—  Ми повинні підготувати все до завтрашнього ранку, товариші... Десять тисяч чоловік! Евакуація кількох блоків!

Дедалі сильніше стискалося кільце, дедалі важче було їм іти по їхній страдницькій путі.

Заціпеніння, що охопило людей після цього наказу, скоро перейшло в невимовне хвилювання.

—  Ми не підемо! Якщо вже нам судилося вмерти, то ми помремо тут, у таборі!

Блокові змушені були говорити такі слова, від яких у них самих болісно стискалося серце.

—  Обміркуйте все як слід, товариші. Якщо до бараків прийдуть есесівці, вони не будуть говорити з вами, як я! Я не раджу лишатися на місці, бо не хочу бути винним у вашій смерті...

В різних місцях табору йшли таємні наради. Зв’язкові підпільного керівництва приносили інструкції командирам груп Опору.

—  З кожної ударної групи частина товаришів піде разом з транспортом. Добровільно! Поговоріть з вашими людьми. Вони візьмуть з собою зброю, холодну зброю. Вони повинні спробувати по дорозі знищити варту і визволити транспорт.

Ця інструкція йшла від Бохова і Богорського, зараз не було часу скликати нараду всіх членів ІТК.

Командири груп Опору викликали по одному членів своїх ударних загонів, йшли з ними кудись у відлюдне місце поміж бараками чи в куток за нарами.

—  Хочеш піти з транспортом?

Мовчання, міцно стиснуті губи, ось легкими тінями промайнули по обличчю думки, що полинули кудись далеко-далеко, де лишилися дружина, діти або мати чи кохана дівчина... І, нарешті, мовчазний кивок чи заперечливе похитування головою.

Деякі погоджувалися одразу ж, не задумуючись, бо там, далеко, ніхто не чекав на них.

—  Ну, звичайно, піду.

Добровольці сміливо йшли назустріч смерті...

Коли вони вже збиралися розійтися після короткої розмови, Бохов затримав друга.

—  Скажи мені правду, Леоніде, це ти забрав дитину? Скажи правду.

—  Чого ти питаєш? Я сказав тобі правду і тепер знову повторюю, я не брав дитини.

—  Але це зробив один із нас.

Богорський підтвердив це, енергійно кивнувши головою.

—А ти знаєш, де зараз маля?

Богорський мовчки заперечливо похитав головою.

Бохов зітхнув. Він не повірив Богорському.

—  Тільки ти і ніхто інший заховав дитину. Чому ти не хочеш сказати мені правду?

Богорський лише знизав із жалем плечима.

—  Якщо ти мені не віриш, ну що ж. Я не можу втовкмачити тобі в голову, щоб ти повірив, що я кажу правду.

На тому розмова скінчилася.

***

Цього вечора, на превеликий подив усіх, знову за довгий час було передано по радіо зведення німецького верховного командування.

Шваль зробив щодо цього відповідне розпорядження зразу після полудня, коли вони з Камлотом обговорювали порядок евакуації.

—  Ви все ще хочете евакуювати табір, штандартенфюрер?

Шваль, заклавши руки за спину, походжав навколо письмового стола і нічого не відповів Камлоту.