—  Товариші!—вигукнув він, — Зараз вас розподілять по бараках. Товариші з табірної охорони вишикують вас і відведуть до бараків. Додержуйте дисципліни і порядку! Тоді ми швидко з цим упораємось!

Капо табірної охорони перейняв команду над своїми людьми. Він швидко поділив їх на групи по десять чоловік, і кожен з цих десяти, в свою чергу, вибирав по десять чоловік з натовпу в’язнів, їх шикували в колони по сто. Нелегка то була справа, бо знесилені люди не могли швидко виконувати накази: це зовсім не те, що командувати полком солдатів. Проте інстинкт самозбереження надавав сили бранцям, і якось обійшлося без втручання блокфюрерів. Вони полишили це на в’язнів з охорони і лише час від часу сильним штурханом підводили на ноги найслабших.

Тимчасом Кремер зробив перекличку,блокових, і невдовзі перша група в’язнів рушила вниз із майдану. Рівно через годину все було скінчено. Блокфюрери почали розходитись. На майдані лишилися тільки Рейнебот і Клюттіг. Вони стояли досі осторонь і мовчки спостерігали все. Один з усмішкою, барабанячи пальцями по борту мундира, другий — озлоблено.

Ось Кремер стягнув з голови шапку й доповів:

—  Наказ виконано. Транспорт розподілено по бараках.

Клюттіг випнув уперед підборіддя.

—  Ви, певно, почуваєте вже себе командиром, га?

І, як це часто траплялося, коли Кремерові доводилося розмовляти з Клюттігрм, він завжди старанно обдумував кожне своє слово, щоб не розлютити свого ворога, що так і пашів ненавистю. Кремеру треба було щось відповісти на це провокаційне запитання, бо інакше це було б сприйнято як підтвердження слів Клюттіга, і староста спокійно промовив:

—  Ні, гауптштурмфюрер, я тільки виконував ваш наказ.

—  Виконував наказ! — загорлав Клюттіг. — Якщо до обіду ті сорок шість не з’являться сюди, я сам, своїми руками пристрелю вас!

Цей, здавалося б, нічим не вмотивований стрибок думки і згадка про сорок шість попереджала Кремера про небезпеку. В глибині душі він сподівався, що розшуки сорока шести чоловік скінчаться так само безрезультатно, як і розшуки дитини. На цю погрозу він повинен був реагувати. Та хіба придумаєш так швидко влучну відповідь?

В цю мить Рейнебот мимоволі прийшов йому на допомогу.

—  Табірна охорона продовжуватиме розшуки, ясно?

—  Так точно, — відповів Кремер і зітхнув з полегкістю.

—  Можете йти!

***

Всі бараки ожили й заворушилися, коли в них почали вливатися сотні новаків. Багато хто з них, увійшовши до барака, зразу ж знесилено опускалися на звільнені для них лави або простягалися просто на підлозі, байдужі до того, що діялося навколо них. На їх змучених обличчях світилася радість: нарешті після всіх злигоднів і мук вони знову мали дах над головою.

Бохов, який замінив Рункі, теж привів до свого блока сто новаків. Він розмістив їх у чотирьох бараках. Нагримав на старожилів, які лізли до них з розпитуваннями:

—  Дайте їм отямитись. Напоїть їх. Якщо у кого є зайвий шматок хліба, поділіться з товаришами.

Він сам вийняв свій пайок із шафки і розділив його. Інші зробили так само. Штубові принесли каву. Притягли ковдри, влаштували сякі-такі постелі. Багато хто із старожилів звільнили свої місця на нарах для хворих. Ніхто не думав зараз про те, що лягати на нари вдень суворо заборонено.

—  Що вони можуть нам тепер заборонити? Ану, лягайте-но та відпочивайте!

Вони постягали брудне лахміття з висхлих тіл новаків. Дехто з цих нещасних аж застогнав від насолоди, простягтись на солом’яному матраці. Спати, спати, тільки спати! Навіть голод відходив на другий план перед цією непереборною потребою.

Після того, як все в бараці знову заспокоїлось і більш сильні з-поміж новоприбулих трохи оговтались в новій обстановці, Бохов міг поговорити з ними, розпитати їх. Цікаві старожили тісно оточили їх, уважно прислухаючись до того, що вони розповідали.

Багато тижнів тому їх було евакуйовано з підземного табору під Нордгаузеном, де вони працювали на воєнному заводі, що виробляв нову зброю — «Фау»^[26]. Дорогою до них приєдналися такі ж самі транспорти в’язнів з Гальберштадта, Мюльгаузена і Лангензальци. Їх ганяли туди й сюди, в усіх напрямках, завжди поміж фронтами, есесівці силою зброї примушували їх тікати разом з ними від наступаючих американських військ. Особливо кепсько було поблизу фронту. Їхня довга колона привертала увагу штурмової авіації, яка, очевидно, не могла розрізнити, що це транспорт в’язнів, і нещадно розстрілювала колону на бриючому польоті. Скільки їх тоді загинуло, не кажучи вже про хворих і зовсім знесилених, яких пристрілювали по дорозі конвоїри-есесівці, а коли вони проходили через населені пункти — члени «Гітлерюгенд»^[27]. Часто-густо колона мусила іти обочиною дороги, бо шлях був захаращений танками, гарматами і колонами солдатів. З гуркотом проносилися мимо них мотоцикли і автомашини, переповнені офіцерами. Поміж натовпів військових — біженці. Отак, невпинним потоком відкочувались назад по тюрінгських дорогах розбиті фашистські війська. В канавах обабіч доріг штабелями лежали цілі гори покинутих артилерійських і зенітних боєприпасів, яких солдати не могли тягти за собою, — так швидко вони тікали!..

Боячись пропустити бодай одне слово, жадібно слухали цю розповідь бухенвальдці. Так от який вигляд мало все це на волі! Як же, мабуть, близько звідси лінія фронту, коли вже відступають навіть тюрінгські передові загони!

В інших бараках в’язні так само довідалися від новоприбулих про всі ці події. З новою силою пробудилася надія в серцях в’язнів табору. З усього видно було, що з дня на день тут могли з’явитися американські авангардні частини...

Ще не було й одинадцятої.години ранку, коли завила сирена: повітряна тривога! Так рано вони ще не налітали ніколи.

На цей раз у таборі не зчинилося ніякого переполоху: усі в’язні були на місцях. Тільки шістнадцять чоловік із санітарної частини бігом подалися нагору, до майдану.

Німо й мовчазно лежав осяяний промінням ранкового сонця табір. Було це 4 квітня 1945 року. І високо на небі не видно було блискучих сріблястих птахів: американська штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала колони грузовиків, що поспішно рухалися з гори в напрямі Веймара.

Ця тривога на якийсь час припинила в районі есесівських казарм поспішні приготування до евакуації. Перед бліндажами з боєприпасами стояло чимало покинутих напризволяще, наполовину навантажених грузовиків. Есесівців ніде не було видно: вони поховалися в укриттях. Стрільці потрійного ряду караульних постів теж поховалися в траншеях. Здалеку, з долини, аж сюди на гору доносилася канонада.

Проте тривога продовжувалася всього одну годину, і вже через півгодини після відбою Кен повідомив

Кремера про все, що бачили за межами табору санітари. Вони помітили машини з боєприпасами. Біля зовнішнього цепу постів санітари наштовхнулися на потрійні караули, поміж ними стояли кулемети... На сторожових вишках розгледіли подвійні пости і важкі кулемети. Всі ці спостереження свідчили про те, що там, серед есесівців, розгортається гарячкова діяльність, яку довелося тимчасово припинити лише в зв’язку з повітряною тривогою.

Про це негайно треба було повідомити Бохова. Кремер поспішив до його барака. Бохов вийшов разом зі старостою на площадку кам’яних сходів, що вели на горішній поверх... Тут вони були в безпеці і могли говорити спокійно.

Кремер в кількох словах переказав Бохову всі новини. Бохов уважно вислухав його. Окинув поглядом ту частину табору, яку було видно звідси. Мовчазні й спокійні лежали під ними бараки. Ніде не видно було ані душі. Мовчазні й нерухомі, здіймалися за дротяною загорожею сторожові вишки. А далі, трохи осторонь, із закоптілого димаря крематорію ліниво клубочився дим. Знову спалювали людей. Сморід горілого м’яса змішувався з гострим запахом юшки, що йшов із кухні.

Бохов примружив очі. Дивлячись понад дахами бараків, він міг розглядіти частину майдану разом з надворітньою вежею і будинком комендатури. Йому здалося, що він розрізняє на ній замість звичайних двох чотири кулемети. Моторошно-тихо й нерухомо застигло все там, біля воріт, так само моторошно-тихо й нерухомо завмер і табір — точнісінько, як у природі перед грозою...