Кремерові слова ніби влили глибоку віру в серця блокових. Тепле почуття до Кремера пойняло душу Бохова. Він трохи затримався, коли блокові вийшли з контори.

Обидва чоловіки дивилися один одному в вічі, і Кремер зауважив, трохи збентежений цим поривом почуття, що гарячою хвилею ударило і в його груди:

—  Тепер я мусив це сказати...

Бохов нічого не відповів.

Раптом вони обнялися, піддавшись цьому раптовому пориву і вже не соромлячись його, і довгенько стояли мовчки, прислухаючись до схвильованого биття своїх сердець, що заміняло їм задушевну розмову. Такі хвилини, коли завжди скупе і приховане почуття долало всі перепони і виливалося назовні, були дуже рідкими в суворому житті цих двох чоловіків, тим-то вони були для них ще дорожчими. Грубувато-суворо, як завжди, коли він почував, що серце його ладне ось-ось розтопитися в грудях, Кремер сказав:

—  Отепер справді починається, Герберт.

Бохов теж був радий, що може знову стати самим собою.

—  Можна напевне сказати, що скоро тут все піде шкереберть. Це дає нам більше свободи. Де міг би збиратися в майбутньому ІТК? Що ти пропонуєш?

Кремер замислився.

—  Я гадаю, найкраще в сімнадцятому карантинному бараці. Есесівці заходять туди так само неохоче, як і в шістдесят перший барак. До того ж, сімнадцятий барак розташований недалеко від контори, і ми зможемо завжди підтримувати між собою зв’язок. Блоковий сімнадцятого барака — хороший хлопець, з ним, безперечно, можна буде домовитись.

—  Гаразд, — вирішив Бохов, — Поговори з ним, а я повідомлю членів комітету.

Вони потиснули один одному руки. В цьому потиску почувалася тверда рішучість.

Клюттіг все ще чекав. Напевно, перевірка вже давно скінчилася. Він нетерпляче вийшов із караульні.

—  Що трапилось? Коли ж прийдуть ті пси?

Гауптштурмфюрер, до якого він звернувся з цим

запитанням, лише знизав плечима...

А в бараках в’язні напружено прислухалися до кожного звуку. Ось клацнуло в репродукторах, почулося випробувальне дзижчання. Всі затаїли дух. І враз пролунав недбалий голос Рейнебота:

—  Староста табору і капо табірної охорони — живо до воріт!

Цей наказ, в якому в звичайні дні ніхто не помітив би нічого особливого, тепер сприймався як сенсація, так само, як усе тепер, навіть найнезначніші події, ставали сенсацією. В’язні, яким наказали залишатися у бараках, були ніби зв’язані цим наказом. Усе, що відбувалося в цей день, здавалося їм загрозливим і лиховісним. З вікон першого ряду бараків, що виходили на майдан, виглядали цікаві обличчя.

Староста і капо табірної охорони бігом подалися до майдану. Крізь ковані залізні ворота пройшов у табір Вейзанг. В інших бараках, з вікон яких не видно було майдану, затихли схвильовані розмови; в’язні, позбивавшись докупи за довгими столами, чекали нових наказів. Але гучномовці мовчали. Що то воно буде?

—  Де люди? — накинувся на викликаних Вейзанг. — Чому сорок шість не з’явилися?

Кремер відповів спокійно й чітко:

—  Мені невідомо, з яких причин вони не з’явилися.

—  Вони повинні з’явитися, — загорлав Вейзанг, — з ними нічого не станеться. В Бухенвальді не буде розстріляно більше жодного чоловіка. Ці люди ще в таборі?

—  По-моєму, вони ще в таборі.

Вейзанг переступив з ноги на ногу.

—  Отже, шукайте, — звернувся він до капо.

Будь-яке дальше розслідування цієї події виходило за межі Вейзангових здібностей, він знав, що Шваль викликав до себе по телефону Клюттіга, щоб повідомити його про все, і той сидить зараз в кабінеті коменданта.

Вейзанг ліниво махнув рукою.

—  До обіду люди повинні бути тут, ясно?

—  Так точно.

Коли Кремер і капо рушили з майдану вниз, їм не треба було багато слів, щоб порозумітися один з одним.

—  Певна річ, що ви ретельно шукатимете аж до обіду, — шепнув Кремер.

—  Ясно, Вальтер, — відповів капо, — Тільки... чи знайдемо ми хоч одного... Як тобі здається?

І він підморгнув Кремеру.

***

Здавалося, між ними ось-ось знову спалахне сутичка. Не тямлячи себе від люті, що в’язні наважилися чинити опір, Клюттіг одразу ж накинувся на Шваля.

—  Ось до чого довели ви нас своєю дипломатією! А тепер ці собаки плюють на нас і наші накази!

—  Табірна охорона вже почала розшуки, — різко відповів Шваль.

—  Табірна охорона? Та ви з глузду з’їхали, чи що? Тут потрібна добра рота есесівців! Треба обшукати кожну шпаринку, перетрусити кожен матрац!

Шваль розпачливим жестом підняв руки:

—  Так далі не буде діла! Ви плутаєте мені всі карти і топчетесь у мене під ногами, як слон у порцеляновій крамниці!

—  Штандартенфюрер! — ображено заревів Клюттіг.

Шваль теж хотів нагримати на нього, але тільки закректав і змахнув руками.

—  Кажи до мене Шваль або, про мене, зви мене знову тюремником, як колись, коли ми ще були з тобою добрими приятелями.

Шваль дістав із шухляди письмового стола пляшку коньяку і дві чарки, поставив усе це на стіл для засідань. Він вихилив одну за одною дві чарки і знесилено опустився у важке крісло.

—  І коли ти, нарешті, візьмешся за розум, — простогнав він. — Ось-ось нам доведеться тікати, для нас це питання життя і смерті.

В його маленьких очицях спалахнули вогники, руки затремтіли.      і|

—  Сідай, — нервово сказав він, і коли Клюттіг не зразу скорився його наказові, щосили загорлав: — Ти що, не чув, ти, плісирувальник, я сказав — сідай!

Клюттіг люто дивився на розгубленого Шваля. І хоч сам теж почував, як страх заповзає йому під мундир, він все-таки прошипів крізь зуби:

—  Пан штандартенфюрер, здається, перелякався...

—  Облиш ти, нарешті, і не називай мене цим проклятим словом «штандартенфюрер», я не можу більше цього чути.

Він раптом замовк, втупився нерухомим поглядом у простір перед собою, потім, ніби враз змарнівши, глянув на Клюттіга.

Правду кажучи, Клюттіг теж не був таким хоробрим, яким хотів здаватися. Йому враз ніби забракло повітря, кадик його виліз із коміра; мовчки сів він на стіл і вихилив до дна налиту чарку.

Шваль пильно спостерігав його і помітив, що й у нього тремтить рука. І нараз він затрусився від беззвучного сміху.

—  Ось який ми зараз маємо вигляд, ось який вигляд...

Клюттіг змучено стукнув долонею по столу:

—  Перестань!

—  Авжеж, ми перестанемо, — цинічно простогнав Шваль. — З сьогоднішнього дня нас більше нема! А ви як гадаєте, пане лагерфюрер? Як довго ще бажаєте ви лишатися самим собою?

Шваль підвівся, розпростав плечі, випнув уперед живіт і взявся кулаками в боки.

—  По суті, ми обидва прагнемо одної мети, але йдемо різними шляхами. Так не може тривати далі. Ти ж старий мужній борець, вірний і відданий. Я глибоко поважаю тебе, Роберт!

Клюттіг мовчки прикусив губу. В цю мить, коли перед ним раптом розкрилася мізерна й жалюгідна душа Шваля, він враз збагнув, який він і сам душевно спустошений. Не признаючись у цьому ні собі, ні Швалю, Клюттіг розумів, що його прагнення знищити все походило виключно з люті й страху перед неминучою розв’язкою. А по суті, їм не лишалося нічого іншого, як тільки навантажити речі на машину і вчасно дати драла перед приходом американців. Нараз Клюттігу спала на думку пишногруда Гортензія, він же хотів узяти її з собою!

Шваль поплескав Клюттіга по плечу.

—  Ти чуєш, що я тобі кажу?

Клюттіг здригнувся.

—  Звичайно, звичайно, я чую.

—  Через тиждень у таборі не повинно нікого залишитися, більше часу у нас немає. З кожним транспортом відправляється частина есесівців. Сьогодні після полудня я починаю евакуацію.

—  А що буде з тими сорока шістьма?

Шваль відчув, як від Клюттігової впертості у ньому знову закипає гнів.

—  Я не можу дозволити, щоб виникли безпорядки через цих сорок шість чоловік.

—  Це ж керівна головка...

—  Ах, облиш, головка чи хвіст! Усе буде вивезено.

—  А якщо вони чинитимуть опір?