Піппіг образився.

—  Я п’ю пиво, якщо воно в мене є...— Він притягнув Вундерліха ближче до себе і зашепотів йому на вухо:— У нас є дитина.

—  Що? Що?

—  Тс-с-с.— Піппіг з обережності озирнувся навколо і, пошепки розповівши Вундерліху про їхню таємницю, поклав йому руку на плече: — Отакі-то діла, Карл, і тепер нам треба роздобути трошки молока для малого. У нього отакесенькі ручки і ось такесенькі ніжки. Ми ж повинні подбати про цю крихітку. Ну, що ти тепер скажеш, Карл? Всього півлітра.

Вундерліх замислився.

—  А як же ти пронесеш молоко через ворота?

В цих словах була вже згода. Обличчя Піппіга засяяло радістю.

—  О, про це можеш не турбуватися.

—  А якщо тебе схоплять?

Піппіг розсердився:

—  Ризикуєш ти чи я ризикую?

Вундерліх засміявся. Вони почали радитися, як це зробити, бо все було не так просто, як могло здатися на перший погляд. Під яким приводом міг Піппіг прийти по молоко? Він міг роздобути пропуск на прохід за ворота нібито для того, щоб принести до есесівської кравецької майстерні кілька старих одежин для переробки. Це було можливо. А молоко треба було тимчасом уже передати в майстерню.

Вундерліх оглянув усіх, хто був у бараці, і поманив до себе пальцем одного посильного.

—  Що таке? — спитав той, підійшовши до стола.

—  Слухай-но, завтра вранці зайди до мене на кухню і потім віднесеш пляшку молока до кравців. А Руді забере його звідти.

Посильний, вітаючись, подав руку Піппігу:

—  Добривечір, Руді.

—  Добривечір, Альфред.

Для посильного це завдання було дрібничкою, бо він мав доступ до всіх есесівських приміщень.

—  Домовились, — тільки й сказав він, ні про що більше не розпитуючи, бо в таборі завжди все надзвичайне сприймалося як само собою зрозуміле.

—  Ну, а тепер треба ще попередити Отто, — зауважив Вундерліх і подався разом з Піппігом у другий флігель барака.

Отто Ланге, капо кравецької майстерні для есесівців, немолодий уже чоловік, колишній майстер-кравець, що потрапив до концтабору за поширення чуток і необережні розмови, саме стояв біля гучномовця і слухав останні вісті.

Вундерліх потягнув його набік.

—  Я пришлю тобі завтра вранці пляшку молока. А Піппіг забере його потім у тебе.

Кравець мовчки кивнув головою і провів пальцем по верхній губі. То була давня звичка: колись він носив вуса.

—  Май на увазі, — попередив кравця Піппіг, — я принесу тобі кілька старих пальт. Це ти сказав, щоб ми їх принесли, зрозумів?

Ланге кивнув:

—  Авжеж, авжеж, принось.

Що й казати, нелегко було Піппігу роздобути ці півлітра молока; незважаючи на готовність усіх посвячених у таємницю допомогти йому, він дуже ризикував. Якби Піппіга спіймали на воротях, все зірвалося б. Він неминуче потрапив би до бункера і з кращому разі відбувся б звичайними двадцятьма п’ятьма ударами. Це якби йому пощастило. А як не пощастить, то він прямісінько приземлиться в крематорії і тоді — прощай, життя.

Та Піппіг не боявся. Хоч би на які безумства він наважувався, його ніколи не облишало почуття оптимізму: милостивий господь не скривдить такого хлопця, як я.

Коли Піппіг, стоячи перед дверима барака, прощався з Вундерліхом, той почав напучувати його на дорогу:

—  Гляди ж, хлопче, не попадись їм до рук.

Піппіг тільки-но хотів обурено відповісти йому, але

Вундерліх, сміючись, перебив його:

—  Знаю, знаю вже: ризикуєш ти...

І задоволений Піппіг подався до свого барака.

Повертаючись, Вундерліх зустрів знайомого санітара з есесівського ревіра.

—  Слухай, Франц, чи не міг би ти завтра вранці прислати мені трошки виноградного цукру?

Санітар задумливо похитав головою:

—  Виноградного цукру? У нас у самих лишилося його зовсім мало.

—  Мені дуже треба для одного товариша.

Санітар зітхнув:

—  Один пакетик, більш не можу. Пришлю тобі з посильним.

Вундерліх задоволено поплескав Франца по плечу.

***

Коли Гефель увійшов до контори, Кремер саме складав рапорт на завтрашній день. Він сів на табуретку і закурив сигарету. Кремер кинув на нього швидкий погляд.

—  Ну як, все в порядку?

Гефель мовчки курив.

—  Там один в колоні ніс на плечі мішок, це ж, мабуть, він і був? — спитав Кремер, не припиняючи своєї роботи.

Гефелю досить було тільки кивнути головою, і Кремер задовольнився б цим. Проте він не зробив цього і мовчки втупився у підлогу.

Кремер здивувався:

—  Що трапилось?

Гефель кинув недокурок під ноги і розтоптав його.

—  Я маю тобі щось сказати...

Кремер відклав олівець.

—  Може, ти не відправив дитини?

Гефель подивився йому прямо в обличчя:

—  Так!

На мить запала мовчанка.

—  Чоловіче... — Кремер схопився з місця, підбіг до дверей і відчинив їх.

У нього була така звичка: хотів переконатися, чи ніхто не підслухує їх. В конторі нікого не було. Кремер знову причинив двері і притулився до них спиною. Він засунув руки в кишені, міцно стиснув губи і нерухомо дивився в якусь невидиму точку перед собою.

Гефель чекав вибуху гніву, вирішивши захищатися, скільки стане сил.

Проте Кремер лишався на диво спокійним, і пройшло немало часу, поки він заговорив.

—  Ти не послухався наказу?

—  І так, і ні!

Кремер чекав, що Гефель говоритиме далі, але той мовчав.

—  Ну? — нарешті спитав Кремер.

Гефель перевів дух.

—  Трапилося непередбачене...— Він запнувся і, затинаючись, розповів усе, що сталося між ним і Цвейлінгом.

Це мало бути і пояснення і водночас — виправдання.

Кремер дав йому виговоритися до кінця.

І довго ще після того, як Гефель закінчив свою розповідь, він похмуро мовчав, тільки жовна на його щоках весь час рухалися. Обличчя його набрало суворого виразу, зіниці звузились. Нарешті він сказав тихим і враз захриплим голосом:

—  А ти сам віриш у те, про що ти мені оце розповів?

Гефель опанував себе і тепер різко відповів:

—  Я сказав тобі чистісіньку правду.

Кремер раптом відштовхнувся від дверей, коло яких досі стояв, пройшовся кілька разів по кімнаті і промовив, здається, більше до самого себе:

—  Звичайно, ти сказав мені правду, але... — Він спинився перед Гефелем, — Але, можливо, ти. брешеш самому собі?

Гефель зробив гнівний рух, хотів щось заперечити, але тут Кремера наче прорвало:

—  Ти зв’язався з мерзотником! Адже Цвейлінг — мерзотник! Цей пройдисвіт хоче з нашою допомогою застрахувати себе!

Але Гефель вирішив не здаватися:

—  Саме через це ми й тримаємо його тепер у руках.

Кремер лише сухо засміявся.

—  В руках? Хлопче, Андре, скільки часу сидиш ти в концтаборі? Шість місяців, га?— Він покрутив великим пальцем, — Той негідник постарається застрахувати себе і у своїх. Хилитиметься то туди, то сюди, куди вітер війне. Досить їм відкинути американців хоч на п’ять кілометрів назад, і твій Цвейлінг одразу ж підбадьориться, і тоді — начувайся! І ти пропав, і бідолашне дитя також! Хлопче, Андре, що ти наробив!

Гефель підняв руки, здавалося, він хоче затулити собі вуха.

—  Не муч мене!

—  Це ти мучиш нас!

З грудей Гефеля вирвався стогін.

—  Не міг же я взяти дитину й...

—  Ти повинен був віддати дитину назад тому полякові, такий був наказ. І ти не виконав його. Це порушення дисципліни!

—  Якщо ми вийдемо звідси живими, я відповім перед партією, можеш не сумніватися, — запевнив Гефель.

Кремер суворо глянув йому в очі:

— Партія — тут!

Гефель хотів був палко заперечити Кремеру, але слова завмерли на його губах.

Не витримавши суворого погляду Кремера, Гефель опустив очі. Він мусив сам собі признатися, що Кремер сказав правду. І все-таки нестримна хвиля обурення підіймалася в його душі, коли він тільки думав про те, щоб покинути дитину напризволяще. У нього було таке відчуття, ніби якась могутня рука встромила йому прямо в серце ключ і замкнула його. Він почував себе винним і перед дитиною, і перед партією. Голова його важко схилилася на груди.