Кропінський не дав йому договорити, очі його заблищали:

— А ти не слухай Кремера. Кремер жорстокий. Ти дивись на Червону Армію. Вони підходять все ближче, ближче, і американці теж. Все ближче. Ну що ж тут такого? Ще кілька тижнів, фашисти втечуть, і ми — вільні... і дитина теж.

Гефель так міцно стиснув губи, що вони аж побіліли. Він нерухомо втупився в якусь невидиму точку перед собою і завмер на місці, немов заціпенівши. Нарешті опам’ятався і зробив рукою такий жест, неначе хотів відмахнутися від набридливих думок, що роєм обсіли його голову.

— Я все обдумав, — промовив він раптом зовсім іншим тоном, — не віднось зараз маля до поляка. Що він з ним робитиме? Коли виряджають транспорт, завжди все йде шкереберть. Почекай до полудня.

Кропінський зітхнув з полегкістю.

***

А тимчасом Кремер попрямував до ревіра, де в одному з бараків уже чекали його шістнадцять санітарів, відібраних для санчастини. Вони ще не знали, з якою метою їх зібрали, це мав сказати їм Кремер, який поспішно увійшов до барака.

Кремер почав без зайвих слів:

— Товариші, з сьогоднішнього дня ви — санчастина.

Санітари зацікавлено оточили його. Він знав їх усіх, це були молоді, сміливі й надійні хлопці, що не один рік просиділи вже в таборі.

— А що це таке — санчастина?

Кремер кількома скупими словами пояснив, у чому полягатимуть їхні обов’язки. В разі повітряного нальоту на табір вони будуть використані як допоміжний санітарний персонал, підкріплення есесівських частин.

— Нам, певно, доведеться міняти на них мокрі штани, — саркастично зауважив один з санітарів.

Інші голосно засміялися, а потім почали зацікавлено прислухатися, особливо коли Кремер сказав, що їм видадуть стальні каски, протигази і санітарні ящики і що біля них не буде ніякої охорони, крім зовнішніх постів...

— Хлопці, хлопці! — враз загомоніли, перебиваючи один одного, санітари.— Такого ж іще не бувало.

Кремер міцно стулив губи і ствердно кивнув головою.

— Запахло кінцем, — промовив він.

— І оті панове, там, нагорі, здається, починають нервуватися, га? — спитав один з санітарів.

Кремер знову лише мовчки кивнув.

— Я не буду вам багато говорити, ви самі зорієнтуєтесь на місці.

Він по черзі уважно глянув на кожного з своїх слухачів і вів далі:

— Ми вибрали вас, а не ті панове нагорі. Для них ви ніщо інше, як санітарна частина, ясно?

Він зробив паузу. Всі шістнадцять одразу ж збагнули, що тут ідеться про щось особливе, і коли Кремер заговорив знову, ще більше притишивши голос і з притиском вимовляючи кожне слово, вони зрозуміли все.

— Пильнуйте як слід, роздивляйтесь навколо, куди б ви не пішли. Про все, що помітите, повідомляйте Еріха Кена, він буде у вас за старшого. Я вже з ним домовився.

Кен, на знак згоди, мовчки кивнув головою.

— Слухайте уважно, що я вам скажу! — Кремер звертався до всіх присутніх, — Найсуворіша дисципліна, абсолютне мовчання! Щоб комар носа не підточив. Ви мене зрозуміли?

Він мовчки розглядав цих шістнадцятеро хлопців. Всі вони добре знали Кремера і більш ні про що не розпитували: завдання було для них ясне.

Кремер провів їх до воріт.

Рейнебот прийняв їх, задоволено усміхаючись. Він вийшов з кабінету, став перед ними і неквапливо, самовдоволено почав стягати з рук жовті рукавички з свинячої шкіри. Пружними кроками підійшов до вишикуваної шеренги. В’язні стояли струнко, і жоден мускул на їхніх обличчях не здригався.

Усмішка Рейнебота стала ще зловтішнішою.

— Ви, мабуть, вибрали кращих?— сказав він, звертаючись до Кремера.

— Так точно, рапортфюрер, найкращих, — сміливо відповів Кремер.

Запитання і відповідь були неприховано двозначні.

— Сподіваюсь, ви попередили своїх товаришів, що чекає весь табір, якщо один з них спробує утекти.

— Так точно, рапортфюрер, в’язні дістали від мене всі потрібні інструкції.

— Чудесно! — відказав Рейнебот з тією ж підкресленою двозначністю.— А хто ж тут серед них старший?

Кен ступив крок наперед:

— Я!

— Ага! — Рейнебот заклав великий палець за борт елегантного плаща і зробив пальцями такий рух, ніби награвав на піаніно.

— Кен! Звичайно. Без Кена не обійдеться.

Кремер узяв Кена під захист:

— Він же старший санітар у ревірі.

— Ага, — повторив Рейнебот, — он воно що.

Коротко кивнувши головою, він дав Кремеру знак,

що той може бути вільний, і відпустив санітарів.

***

Двоє чоловіків у кутку речового складу і гадки не мали, що вже досить довгий час у них є таємний слухач — Цвейлінг.

Цвейлінг прийшов до складу несподівано. Піппіг стояв у проході поміж мішками з одежею, уважно спостерігаючи, що діється у кутку, і не помітив його. Увійшовши, Цвейлінг одразу ж з поведінки Піппіга здогадався, що на складі трапилось щось незвичайне.

Він потихеньку підійшов до Піппіга і спроквола промовив:

— На що це ти там витріщився?

Піппіг враз обернувся і злякано глянув на роззявлений рот Цвейлінга. Шарфюрер ледь помітно посміхнувся і підступно пробурмотів:

— А тепер постій-но трохи тихенько.

— Пане гауптшарфюрер...

— Замовкни!

Цвейлінг люто зашипів на Піппіга, навшпиньках підкрався до потаємного сховища і тут, біля гори мішків, спинився прислухаючись.

Гефель і Кропінський, які саме вийшли з кутка і загороджували прохід купою мішків, не бачили його. Лише повернувшись, вони зненацька помітили перед собою шарфюрера.

Кров на мить застигла в жилах Гефеля, серце його немов хто стиснув крижаною рукою. Але він одразу опанував себе. Наче нічого й не сталося, він показав Кропінському на купу мішків і спокійнісінько сказав:

— А потім ти поскладаєш речі ось тут.

Цвейлінг удав, що нічого не помітив.

— Ви, мабуть, перекладали тут мішки?

— Так точно, гауптшарфюрер, щоб не завелася міль,

Кропінський, не втрачаючи самовладання, ніби ненароком, загородив прохід ще одною купою мішків.

Але Цвейлінг швидко підійшов до нього, стусонув його коліном нижче спини і відкинув геть мішки. Тут же, поряд, не тямлячи себе від страху, стояв Піппіг і дивився, як Цвейлінг зник у кутку.

Гефель і Кропінський злякано перезирнулися.

Коли Цвейлінг показався в схованці, дитина, побачивши есесівця, мерщій заповзла в куток і скрутилася клубочком.

В цю мить підійшов і Гефель.

Рот Цвейлінга скривився у дурнуватій усмішці, по обличчю віялом поповзли зморшки.

— Ну, ясно, тут таки завелася міль... — лукаво сказав він.

В цій незвичній привітності есесівця було щось загрозливе. Гефель вирішив піти навпростець і схопити небезпеку за горло. Тут могли якоюсь мірою врятувати становище лише мужність і беззастережна відвертість.

— Гауптшарфюрер...—почав Гефель.

— Що?

— Я хотів вам пояснити...

— Ну, ясно, ви й мусите це зробити.— Цвейлінг носком чобота показав на дитину.— Принесіть-но цю міль до мене.

Кропінський схопив дитину і пішов за ними до кабінету шарфюрера. Гефель, узявши у нього з рук маля, спустив його на підлогу, і воно одразу ж злякано забилося в куток.

Цвейлінг махнув рукою, ніби вимітав щось із кімнати. Це означало, що Кропінський повинен вийти геть.

Та тільки-но Цвейлінг, лишившись віч-на-віч з Гефелем, встиг сісти за свій письмовий стіл, як біля воріт голосно завила сирена, — вона вила моторошно й пронизливо, немов хижий звір. Цвейлінг глянув у вікно, і Гефель скористався з нагоди, щоб відвернути його думки в інший бік.

— Повітряна тривога, гауптшарфюрер. Хіба ви не спуститеся в бомбосховище?

Цвейлінг вищирив зуби: здавалося, він хотів посміхнутися. Лише коли сирена замовкла на низьких гортанних тонах, він відповів:

— Ні, на цей раз я лишуся тут разом з вами.

Він закурив сигарету, затягнувся і втупився прямо перед собою нерухомим поглядом. Рот у нього був, як завжди, напівроззявлений. Здавалося, він щось обмірковував.