Після цеї зустрічі, коли ми пропарубкували в Груні 2 тижні, мусили її оставити. Роз’їхались в ріжні кутки. Павло до Київа, а я в Донбас. Переписувались пізніш ми мало. Здебільшого листи Павлові були родинного характеру. З сестрою Катрею я листувався частіш і вона мені писала на мої питання, що є з Павлом і все відповідала – чекаю чергового листа від Павла, бо тоді буде веселіш. Листи Павлові читала «вся Грунь». Це тягнеться од листа до листа, бо поки «всі» прочитають листа, а тут уже другий треба читати. Листів раніш Павло, як видно, не любив часто писати. Та це я знаю з власного досвіду, бо хоть я йому писав часто, але він відповідав неакуратно.

Кінцем 1916 року я випадково попав на службу в лісний відділ Київського Воєнно-Промислового К[оміте]ту з місцем осідку спочатку в Середній Буді на Чернигівщині, а пізніше був переведений до Київа. Павло в той час був фельдшером в хірурґічному відділі в лічниці Південно-Західних залізниць. І от я тут знову зустрів Павла. Перша зустріч після довгої розлуки ознаменувалась доброю вечерею та ще більше доброю випивкою, яка відбулась в помешканні близької знайомої Павла, що називав її Павло Антоніною Міновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрій і ввесь час займав присутню публіку веселими оповіданнями та анекдотами.

В Київі ми часто зустрічались, навіть часто обідали разом. Хоть Павло ніколи проти українців не виступав і з розмов з ним я довідався, що він навіть знає українську літературу, читав газети та часописи. Але до українства він не признавався.

Українцем він став уже після «Мартовської» революції, коли побачив, що вже боятись за кусок хліба нема чого і за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тітка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дітей, з яких живими осталось 13-ть. Він був другою дитиною. Його батько, діставши карбункула на шиї, від якого потім дістав зараження крови, вмер в молодім віці, залишивши тітці ще 10-ро малих дітей. Отже ті старші, між якими був і Павло, мусили помагати матері утримувати родину, бо дядько по своїй смерти нічого не залишив, крім хати та двора біля неї з малою загородою. Отже тітка цілком була відказана на поміч старших дітей.

По революції інакше. Перешкод виявити своє я ніяких <не мав> і Павло часто бував на засіданнях Центральної Ради між публікою, яка збиралась на хорах Педаґоґічного Музею. Починає докладніше студіювати мову, літературу, історію. А по відкритті Українського Університету в Київі записується як вільний слухач його та починає студіювати політичну економію.

Після проголошення самостійности України, Павло дістав посаду в Медично-Санітарній Управі Міністерства шляхів, на чолі якої був покійний др. Модест Левицький. У вільні від праці хвилини між Павлом і др. М. Левицьким часто відбувались довгі дебати на тему української літературної мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою відпустку літню проводив на пароплаві, що плавав по Дніпру від Київа до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спілка як фельдшера на місяць або два.

В літі 1917 року Павло не раз читав в малому гурті своїх найближчих знайомих свої фельєтони, писані на клаптиках паперу, але ніяки доводи його не переконали занести їх до редакції. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповідав. Чупринці оповідання дуже подобалось: «А ну напишіть». Павло бере олівець і за пару хвилин готовий фельєтон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельєтоніст». Але це зауваження не переконало Павла і він цього фельєтону до редакції газети не відніс.

Після залишення влади УНР Київа, Павло з іншими урядниками виїхав до Винниці, а потім до Кам’янця-Подільського. В Кам’янці якось прихожу додому (ми жили разом у одній кімнаті), а Павло мені: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тільки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На моє здивування Павло згоджується, але щоб я його відніс. На жаль, редактор не зумів схопити гумору цего Павлового фельєтону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подібне, я запропонував Павлові познайомитись з редактором. Після знайомства фельєтони П. Грунського (як він тоді їх підписував) ніколи вже без його згоди не скорочувались. Під час перебування Павла в Кам’янці він написав один фельєтон під назвою «Розмова з міністрами», але цей фельєтон через цензурні умови не був надрукований.

З Кам’янця я виїхав скоріш, ніж Павло, а тому мені не довелось читати тих фельєтонів, що він містив далі у «Т[рудовій] Гр[омаді]».

Зустрілись ми знову в Київі. В Київі тоді вже були большевики, але нам пощастило якось улаштуватись у Видавничому кооперативі «Книгоспілка». Павло був прийнятий в коректорський відділ, керував яким проф. А. Кримський. Праця в «Книгоспілці» дала йому можливість удосконалюватись у літературній мові, бо проф. Кримський, пояснюючи коректорам (фактично редакторам мови) авторські хиби при цих поясненнях відбувались дискусії на «теми мови». Часто навіть проф. А. Кримський запрошував коректорів «Книгоспілки» на засідання мовної комісії в Академію Наук, де часто ставив ті ж питання, але перед цілою мовною комісією.

Арешт. Одного вечора, коли ми з Павлом розійшлися з Книгоспілки, а мені прийшлось здержатись в одного з членів Управи довше як звичайно, прийшовши додому і вступивши тільки на поріг кімнати, я побачив незвичайну картину. Всі шухляди в столах були відчинені, а всі речі лежали порозкидані. Не вспів переступити порога, як на мене було направлено чотирі револьвери чекістів, а чекісти крикнули мені «руки вверх». Після мого особистого обшуку в сінях вони впустили мене до кімнати, де я побачив Павла, окруженного вояками чека – сидів в кутку спокійний на стільці. Зробивши у нас трус і не найшовши у нас нічого, щоб дало привід до нашого арешту, але забравши у нас речі з одягу і взуття, нас арештували. Арешт відбувся 13 жовтня 1920 року. 3 дні нас держали в Київі; це були для мене найсумніші дні (бо Павло зі мною не сидів в одній камері), нас з Київа вивезли до Харкова.

3 тижні мусили сидіти в тюрмі чека, які я і досі з жахом згадую, бо за ці три тижні ми пережили три ночі большевицьких розстрілів. Хоть при розстрілах Павло був як-будто спокійний, але видно було, що ці три ночі залишили на ньому свій слід.

Після з тюрми чека нас перевели до старої харківської тюрми на Тюремній вулиці, де ми просиділи до 3-го березня 1921 року.

3-го березня нас випустили. Павла хтось з «боротьбистів» знаючих його з Кам’янця, запросив до редакції «Вістей». Прийшовши з редакції, Павло сказав мені, що він залишається в Харкові.

Це було наше останнє побачення. Я мусив виїхати за границю, а Павло став «Остапом Вишнею».

Микола Балаш

12. III.921 року

Харків. Сумська

В. «Вісти»

Або

Велика Гончарівка, 12, пом. 5.

Здивувався я страшенно, одержавши твого, дорогий Миколо, листа. Здивувався, що дійшов він. Якось воно виходить тепер, що ніби новина – сам факт одержання листа з-за кордону та ще й поштою. Ну, звичайно, й зрадів…

Я й досі в Харкові: і не знаю, чи скоро зможу вирушити звідси. Причини: я не вільний формально, порушувати справу невчасно, а амністії мене жодні не торкнулися. Це одно. Друге: Харків тепер значно жвавіший з культурного боку, ніж Київ… Він оживає усіма сторонами. Потроху, правда, але оживає. А Київ, як переказують, ще й досі спить. Отже, для мене з цього боку є більше рації поки що бути тут, бо культурне життя дає мені змогу якось перебиватися матеріяльно. Я працюю у «Вістях» і в «Селянській Правді». Амплуа моє – редактор мови. Працюю дуже багато – цілими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цікава, але тепер ще цікавішої не знайдеш. Гнітить мене найбільше те, що я не маю жодної вільної хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так іноді уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не підходить. Заробляю я середнє. Платні дістаю в довійськових карбованцях – 55–60 к. за місяць. Та ще порядкові за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у її батьків. Дружина так саме працює в кооперативній установі. Тяжкувато, що й казати, але перебиваємося. Шлюб особливих радощів не дав. Скоріш навпаки. Не думай, що які-небудь «сімейні недоразуменія»… ні. З цього боку все благополучно. Навіть занадто благополучно. А ти ж знаєш, що благополучіє з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матеріялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобі кава й кава! Та іноді так тобі галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалі – поживем-побачим.