25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якій стверджувалося, що «перебування письменника на волі – небезпечне» і що необхідно вжити запобіжних заходів – «тримання під вартою». У тій самій постанові, якою відкривається справа № 737, що зберігалася в Комітеті державної безпеки Української РСР (тепер у Центральному державному архіві громадських організацій України), письменникові інкримінується: «Остап Вишня звинувачується у злочинах по ст. 54–11 К[арного] к[одексу] УРСР, які знайшли прояв у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»
26 грудня між сьомою й восьмою годинами вечора у квартирі Остапа Вишні з’явився співробітник ДПУ Шерстов з ордером. У присутності двірника Я. Питимка й Варвари Олексіївни було проведено обшук. Письменника заарештували.
Уже на схилі літ Варвара Олексіївна описала у своєму щоденнику той вечір. І ми тепер маємо повну картину того, як відбувся арешт Остапа Вишні.
«Вони прийшли рано – годині о восьмій. На дзвоник двері відчинила Соня (домробітниця – єврейка, як і завжди знедолена, що знайшла притулок в нашій родині). Павлуша кінчав переклад п’єси Шкваркіна «Чужой ребенок» і цокав на машинці у кімнаті Мурочки (доньки Варвари Олексіївни. – С. Г.).
Я читала, сидячи в їдальні. Ще не встигла зреагувати на дзвоник, як через їдальню впевнено пройшли двоє вдягнених чоловіків і зайшли до кімнати дочки. Серце шалено закалаталось від передчуття. Я зайшла до кімнати… Павлуша стояв між двох незнайомців, держав у руках папірець, читаючи його. Подивився на мене й сказав:
– Ось прийшли товариші по мене. Збирай мене, Варю.
Ми перейшли в кабінет. Один з пришельців роздягнувся і сів за письмовий стіл Павлуші. Це був військовий – форма ГПУ на ньому. Павлуша стояв перед столом. Він був блідий, але тримався спокійно. Попросив мене:
– Дай мені свіжу нижню сорочку одягти.
Я принесла сорочку, і Павлуша перевдягнувся. Поки я ходила за сорочкою, вони про щось говорили «отвлеченное».
На мої запитання про те, що можна дати з собою Павлуші, відповідав схвально.
Я нагрузила портплед: подушкою, якоюсь книжкою, білизною. Дома було лише 40 кар. грошей, які я дала Павлуші. Це були останні гроші. Мали одержати за переклад п’єси. Незакінчений переклад останньої дії «Чужої дитини» дозволили взяти Павлуші з собою, аби мав його у них закінчити, не підводити театр… Наївність!
Він був чемний, на всі запитання про дозвіл щось взяти з собою погоджувався.
Ми почали прощатися. Перед тим, як одягти пальто, Павлуша зайшов у туалет, причинивши за собою двері. Один з трьох кинувся за ним і, рвонувши двері, став за ним… Одяглись, портплед поніс один з конвоїрів. Старший залишився сидіти за столом в кабінеті.
Наша Соня, наївна, трохи з придур’ю людина, почала кричати: «Куда вы забираете хозяина?» Павлуша її втихомирював, попрощався з нею. За короткий час приїхали ще 6 чи 7 чоловік і почався обшук».
Наступного дня слідчий Бордон під розписку оголосив Остапові Вишні постанову й пояснив, що арешт не є непорозумінням, у що наївно вірив письменник, і висунув звинувачення, що він буцімто належить до терористичної Української військової організації (УВО) і нібито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слідчий уперто домагався свого, удаючись до фізичних і психічних тортур, мотивуючи тим, що це «необхідно для народу і для більшовицької партії». Приголомшений Остап Вишня навіть запропонував свою версію, мовляв, у 1928 р. він лікував виразку шлунка в Німеччині в санаторії біля Берліна, і його можна звинувачувати в тому, що він міг стати зрадником батьківщини чи агентом німецької контррозвідки. Але Бордон домагався свого, бо сценарій планованого нового політичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими владними інстанціями, а тому жодних відхилень не передбачалося.
У «Споминах» видатного українського актора-березільця Йосипа Йосиповича Гірняка (1895–1989), якому довелося разом із Остапом Вишнею пити гірку чашу і в Харківському «домзаку» в загальній камері № 47, і у далекому Заполяр’ї в місті Чиб’ю, наведено страшні факти історії самого слідства над письменником: «Кілька днів не могли ми наговоритись про ті цинічні прийоми слідства, якими ГПУ добивалось признань вини від своєї жертви»[2].
«Я розповів Вишні, як то слідчий підсунув мені його заяву до Колегії ГПУ, в якій він признавався до приналежності до УВО і т. ін. Остап Вишня, гірко всміхнувшись, сказав, що такі заяви і йому показували – Пилипенка, Ялового і Слісаренка»[3].
А ось «свідчення» самого Остапа Вишні, «здобуті» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом:
«В тій контрреволюційній організації, в якій я брав участь – ділянкою, де я працював, був літературний фронт. На цім фронті й проводив я свою контрреволюційну роботу.
В чому вона полягала? Насамперед в дискредитації, в обезціненні партійної лінії в радянській літературі, в компромітації пролетарської літератури, в знеціненні російської літератури і взагалі російської культури.
Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою літературну роботу з позицій інтернаціональних, дискредитувався й компромітувався, як художник, як митець, і в письменницьких колах, і в широких читацьких масах.
Натомість вихвалялися письменники з явними націоналістичними ознаками і тільки вони вважалися за справжніх художників, за талановитих митців.
Вживалося заходів, щоб літературну молодь, що приходила в літературу із заводів, шахт, колгоспів, брати під свій вплив, керувати нею, спрямовуючи її в націоналістичне річище».
«Свідчення», вибиті 21 січня 1934 р., ще страшніші:
«Організація провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового і т. д. – все це ознаки, що організації вже нема, що позалишалися поодинокі її члени, які також чекали на викриття й на арешти – треба було довести і членам організації, і владі, що, мовляв, хоч організація і провалилась, та все ж таки – ми ще в силі, ми ще маємо і силу, і можливість «грюкнути» дверима» востаннє, подаючи тим самим надію, що ще не все загинуло. <…>
Правду казавши, я ходив увесь час тоді в якомусь тумані, байдужий до всього і до всіх, з повсякчасними головними болями, з незовсім координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своїх і в лікарів, що мене лікували, побоювання за мій психічний стан.
Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим і на пропозиції членів організації (Озерський, Досвітній, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев має невдовзі прийняти (балачка відбувалася в жовтні м-ці) делегацію письменників і в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стріляти, як стріляти – у ці деталі я не вдавався, і чи були ці деталі розроблені, я не пам’ятаю. Револьвера в мене ніколи не було, хто мав мені дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалі ж, – я кажу, – в той час ота сама психічна депресія позбавляла мене можливості пригадати зараз усі деталі.
Коли б мені хтось нагадав ті часи, нагадав подробиці тих балачок, міркувань і т. і., що тоді проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальніше.
Із осіб, яких іще називали тоді, як об’єктів атентатів нашої організації, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на [В. А. Б.] (В. А. Балицького – закреслено. – С. Г.) В. Я. Чубаря мав заподіяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Місцем для цих атентатів було обрано майдан ім. Дзержинського під час святкування Жовтневої Революції».
