Не мав часу панькатися з Дженні. Треба було знайти, де ховається Нола. Рвучко, навіть трохи грубо відштовхнув її, спустився дерев’яними східцями до посипаного жорствою майданчика біля гаража і сів у авто.

— Нічого я не хочу, — буркнув він із вікна. — Ніколи мені, не заважай.

— І які ж у тебе справи? — сумно запитала вона.

— Я чекаю.

Рушив із місця й зник за соснами. Дженні сіла на сходинку і заплакала. Що дужче вона кохала його, то гострішого болю завдавало їй це кохання.

Тієї ж хвилі Тревіс Довн із дикими трояндами в руці ввійшов до «Кларксу». Він уже декілька днів не бачив її, від тієї миті, як зникла Нола. Весь ранок змарнував у лісі, з пошуковими загонами, а потім сів у патрульне авто і раптом помітив під сидінням квіти. Пелюстки зів’яли і поскручувалися, та йому раптом закортіло віднести їх Дженні. Негайно, наче життя от-от закінчиться. Він одлучився на хвилю, щоб заглянути в «Кларкс», але її там не було.

Він сів за шинквасом, і до нього відразу ж підійшла Тамара Квінн: тепер вона кидалася на кожен мундир.

— Як там пошуки? — запитала вона тоном стривоженої матінки.

— Нічого не знайшли, пані Квінн. Нічогісінько.

Вона зітхнула і глянула у зморене лице молодого полісмена.

— Ти обідав, сину?

— Е-е… Та ні ще. Взагалі я хотів побачити Дженні.

— Вона відійшла на годинку.

Налила холодного чаю і поклала перед ним паперову серветку і начиння. Потім помітила квіти й запитала:

— Це їй?

— Так, пані Квінн. Я хотів переконатися, чи з нею все гаразд. Усі ці пригоди останніми днями…

— Дженні скоро прийде. Просила повернутися до початку обіду, але вона, звісно ж, запізнюється. Геть у сум’ятті через того чоловіка…

— Через якого? — запитав Тревіс, відчуваючи, як стискається серце.

— Через Гаррі Квеберта.

— Гаррі Квеберта?

— Упевнена: до нього пішла. Не розумію, чому вона так хоче сподобатися цьому негідникові… Одне слово, не треба було тобі це казати. Сьогодні наша страва — тріска зі смаженою картопелькою.

— Добре, пані Квінн. Дякую.

Вона приязно поклала йому долоню на плече.

— Ти хороший хлопчина, Тревісе. Була б я рада, якби Дженні знайшла собі такого чоловіка, як ти.

Вона пішла до кухні, а Тревіс ковтнув холодного чаю. Йому було сумно.

Дженні з’явилася за кілька хвилин; дорогою підфарбувалася, щоб ніхто не помітив її заплаканих очей. Зайшла за шинквас, наділа фартух і аж тоді помітила Тревіса. Він усміхнувся їй і простягнув зів’ялий букет.

— Перепрошую, вони вже не дуже… та я декілька днів хотів їх тобі подарувати… Для мене це важливо.

— Дякую, Тревісе.

— Це шипшина, дикі троянди. Знаю одну місцину біля Монберрі, там їх сила-силенна. Можу повезти тебе туди, як захочеш. Дженні, з тобою все гаразд? Ти така бліда…

— Та все добре…

— Тебе засмутила ця жахлива історія? Ти перелякалася? Не хвилюйся, зараз тут скрізь поліція. І я певен, Нола знайдеться.

— Мені не страшно. Не в цьому річ.

— А в чому?

— Пусте.

— То ти через Гаррі Квеберта? Твоя мати каже, що він тобі дуже подобається.

— Можливо. Не має значення, Тревісе, не зважай. Мені… мені треба в кухню. Я запізнилася, і мама знову сваритиметься.

Дженні зникла за дверми і налетіла простісінько на матінку. Тамара накладала їжу в тарілки.

— Знову ти запізнюєшся, Дженні! Людей повнісінько, а я тут сама кручуся!

— Вибач, мамо.

Тамара простягнула їй тарілку з тріскою і смаженою картоплею.

— Однеси Тревісові.

— Добре, мамо.

— Він гарний хлопчина.

— Та знаю…

— І запроси його до нас на обід у неділю.

— До нас? На обід? Ні, я не хочу. Він геть мені не подобається. Та ще й сподіватиметься марно, це буде недобре з мого боку.

— Не сперечайся зі мною! І ти так не приндилася, коли перед балом лишилася сама, а він запросив тебе. Ти йому дуже подобаєшся, це видно, і з нього буде путящий чоловік. Забудь того проклятущого Квеберта! Не матимеш його ніколи! Затям це! Квеберт — людина непорядна! А тобі пора знайти чоловіка, тому радій, що до тебе залицяється хороший хлопець, хоч ти й вештається цілими днями у фартуху!

— Мамо!

— Мамо! Мамо! — перекривила її Тамара дурнуватим писклявим голосом вередливої дитини. — Може, годі вже скиглити? Тобі незабаром двадцять п’ять! Перестарком хочеш лишитися? Всі твої однокласниці вже заміжні! А ти? Ти була королевою в школі, то що ж сталося, господи, боже мій! Ти так засмучуєш мене, доцю. Мама дуже розчарувалася в тобі. У неділю ми обідаємо з Тревісом, і край. Віднось йому замовлення і запрошуй на обід, мерщій! А тоді візьмеш ганчірку і повитираєш столи біля стіни, вони вже бруднющі. Щоб знала, як запізнюватися.

Середа, 10 вересня 1975 року

— Бачите, лікарю, цей симпатичний полісмен упадає коло неї. Я звеліла їй запросити його на обід у неділю. Дочка не хотіла, та я змусила її.

— Навіщо ви змусили її, пані Квінн?

Тамара знизала плечима і, знову відкинувшись на диванний валик, замислилася.

— Тому що… Бо я не хочу, щоб вона залишилася сама.

— Ви боїтеся, що ваша дочка буде самотня до кінця життя?

— Авжеж! Так і є! До кінця життя!

— А ви сама боїтеся самотності?

— Боюся.

— Що ви уявляєте, коли думаєте про самотність?

— Самотність — це смерть.

— Ви боїтеся померти?

— Смерть жахає мене, лікарю.

Неділя, 14 вересня 1975 року

За обідом у Квіннів на Тревіса посипався цілий град запитань. Тамара хотіла дізнатися про розслідування, що зайшло у глухий кут. Роберт теж намагався поділитися своїми цікавими спостереженнями, та щойно розтуляв рота, як дружина уривала його. «Замовкни, Бобусику. Це шкідливо для твого раку». Дженні сиділа з нещасним виглядом і майже нічого не їла. Тільки її матінка весь балакала. Аж як настав час яблучного пирога, вона зважилася й запитала:

— То що, Тревісе, у вас є список підозрюваних?

— Взагалі, нема. Треба сказати, ми зараз трохи заплуталися. Божевілля якесь, жодної зачіпки.

— А Гаррі Квеберта підозрюєте?

— Мамо! — вигукнула Дженні.

— Що «мамо»? В цьому домі вже й запитати не можна? І заговорила я про нього не просто так. У мене вагомі підстави, Тревісе: він збоченець. Так-так, збоченець! І я нітрохи не здивуюсь, якщо він виявиться причетний до зникнення цього дівчати.

— Те, що ви кажете, дуже серйозне, пані Квінн, — зауважив Тревіс. — Таке не можна казати, не маючи доказів.

— А в мене докази були! — істерично вигукнула вона. — Були! Уяви собі, в мене був аркуш, написаний його рукою, справжнісінький компромат, він лежав у моєму сейфі, в ресторані! І ключ від сейфа є тільки в мене. А знаєш, де я його тримаю? На шиї в мене висить! Я його ніколи не знімаю! Ніколи! І ось днями хотіла взяти той клятий папірець і віддати Праттові, а він зник! Його нема в сейфі! Як це сталося? Нічогісінько не розумію. Чари якісь, та й годі!

— Може, ти просто його не туди поклала? — припустила Дженні.

— Прикуси язичка, доцю. Я все-таки ще не з’їхала з глузду. Бобусику, я з’їхала з глузду?

Роберт невизначено кивнув, і дружина ще дужче розлютилася.

— Бобусику, чому ти не відповідаєш, коли я запитую?

— Бо в мене рак, — нарешті відказав він.

— То й не дістанеш пирога. Лікар сказав: солодке для тебе — чистісінька смерть.

— Я не чув, щоб лікар казав таке! — вигукнув Роберт.

— Бач, ти вже, бідолахо, теть оглух від того раку. Місяців за два ти підеш на той світ, сердешний мій Бобусику.

Щоб трохи відпружити ситуацію, Тревіс спробував продовжити розмову.

— Так чи так, якщо доказів у вас нема, це непереконливо, — сказав він. — Розслідування — тонке і наукове діло. Я був найкращий випускник поліційної академії, тому трохи на цьому знаюся.

Сама згадка, що папірець, який міг утопити Гаррі з головою, десь зник, доводила Тамару до сказу. Щоб заспокоїтися, вона вхопила лопатку для пирога і рішуче розчикрижила його на шматки. Бобусик схлипував: йому страх як не хотілося на той світ.