— Спитайте про це себе.
— Думаю, я просто боюся. Боюся програти.
— Та коли ви пішли до тієї зали в Ловеллі, як я радив, і той величезний мурин зробив із вас котлету, що ви тоді відчули?
— Гордість. Потім я відчув гордість. Наступного дня оглянув синці, й вони мені сподобалися: я здолав себе, я зважився! Я зважився битися!
— То ви вважали, що перемогли…
— Правду кажучи, так. Хоч формально програв, але мені здавалося, що переміг.
— Оце і є відповідь. Байдуже, програв ти чи переміг, Маркусе. Важливо, який шлях ти пройшов од гонга першого раунду до гонга останнього. Результат матчу — це просто інформація для глядачів. Хто має право сказати, що ви програли, якщо сам вважаєте, що ви виграли? Життя, Маркусе, як біг: завжди знайдеться той, хто бігає швидше чи повільніше за вас. Зрештою важливо, скільки снаги ви вклали в те, щоб пройти свій шлях.
— Гаррі, я бачив у вестибюлі оголошення…
— Університетський чемпіонат із боксу?
— Ага. Там будуть усі великі університети… Гарвард, Єль… Я… мені теж кортить узяти участь.
— Тоді я вам допоможу.
— Справді?
— Так. Ви завжди можете на мене розраховувати, Маркусе. Пам’ятайте це. Ми з вами одна команда. На все життя.
10. Пошуки зниклої дівчинки
(Аврора, Нью-Гемпшир, 1-18 вересня 1975 року)
— Гаррі, як змалювати почуття, яких ти сам не зазнавав?
— У цьому й полягає письменницька праця. Ви пишете, отже, можете відчувати дужче за інших і здатні передавати ті почуття. Писати — це дати змогу читачам побачити те, що вони не завжди можуть побачити самі. Якби історії про сиріт писали тільки сироти, це було б казна-що. Тоді б ви не могли писати ні про матір, ні про батька, ні про пса, ні про льотчика, ні про російську революцію, бо ви не мати, не батько, не пес, не пілот і не бачили російської революції. Ви лише Маркус Ґольдман. Якби кожен письменник мусив писати тільки про себе, література була б страшенно вбога і втратила сенс. Ми маємо право писати про все, Маркусе, про все, що нас хвилює. І ніхто не може нас за це судити. Ми письменники, бо здатні зробити по-іншому те, що роблять усі — писати. У цьому вся хитрість.
Усім здавалося, наче вони бачили Нолу. В універсамі сусіднього міста, на автобусній зупинці, біля шинквасу в кав’ярні. Ще тиждень після її зникнення, поки тривали пошуки, поліції випало мати справу з великою кількістю помилкових свідчень. В окрузі Колридж зірвали показ фільму: якомусь глядачеві здалося, начебто в третьому ряду він побачив Нолу. З околиці Манчестера доправили до комісаріату батька, який проводив на ярмарок свою доньку, п’ятнадцятирічну білявочку.
Попри всі зусилля, пошуки не давали результату. Залучили всіх довколишніх мешканців, охопивши сусідні з Авророю райони, та все марно. Фахівці з ФБР, які прибули на допомогу, спираючись на власний досвід і статистику, радили, де треба шукати передовсім, — у річках і озерах, на узліссях, біля автостоянок, на смітниках, де гнили смердючі покидьки. Справа була така складна, що вони покликали навіть екстрасенса, який працював із двома вбивствами в Ореґоні, щоправда, цього разу він був безсилий.
Аврора нуртувала, містечко заполонили роззяви та журналісти. У поліційному відділку на головній вулиці ні на мить не зупинялася робота: тут координували пошуки, збирали і тасували інформацію. Телефон був аж гарячий від нескінченних дзвінків, переважно дріб’язкових, і кожен дзвінок потребував ретельної й забарної перевірки. Якісь зачіпки таки виявили у Вермонті й Массачусетсі, туди послали кінологів, та марно. Прес-конференції, що їх біля відділку двічі на день давали начальник поліції Пратт і капітан Родік, дедалі дужче скидалися на визнання власного безсилля.
Аврора перебувала під посиленим, хоч і негласним наглядом: федерали, розчиняючись в юрмі журналістів, які прибували з усіх усюд висвітлювати події, уважно стежили за домом Келлерґанів і прослуховували їхній телефон. Якщо дівча викрали, злочинець незабаром з’явиться. Зателефонує чи, може, через природну розбещеність приєднається до натовпу людей, які несуть до будинку номер 245 записки зі словами підтримки. Якщо ж ідеться не про викуп, а тут, як дехто підозрює, орудував маніяк, то його слід було якомога швидше знешкодити, поки він знову не заходився вбивати.
Люд згуртувався: чоловіки, не шкодуючи часу, обнишпорювали кожен метр гаїв і полів, оглядали береги річок і струмків. Роберт Квінн узяв два відгули, щоб долучитися до пошуків. Ерні Пінкас відпрошувався з роботи на годину раніше і приєднувався до пошукових загонів, що працювали з другої половини дня і до самісінької ночі. Тамара Квінн, Емі Пратт й інші добровольці готували в кухні «Кларксу» їжу для шукачів. Усі їхні балачки були тільки про розслідування.
— А я дещо знаю! — сказала Тамара Квінн. — У мене є цінні відомості!
— Що ти знаєш? Що? Розповідай! — вигукували слухачки, намащуючи хліб маслом.
— Не можу… Це надто серйозно.
І кожна починала говорити, що вона давно вже підозрювала: в домі номер 245 на Террас-авеню коїться щось незрозуміле, нічого дивного, що все так погано скінчилося. Пані Філіпс, син якої навчався в одному класі з Нолою, розповіла, що ніби якось на перерві хтось із учнів жартома задер Нолі блузку і всі побачили, що на спині в неї червоні басамани. Пані Геттевей сказала, що її донька Ненсі — близька Нолина подруга і що влітку сталося декілька дивних речей, а головне, Нола зникла була на цілісінький тиждень, і Келлерґани нікого до себе не впускали.
— А ота музика! — докинула насамкінець пані Геттевей. — Щодня доводилося слухати ту жахливу музику з гаража, і я знай собі гадала, чому він, чорти б його вхопили, весь квартал глушить. Либонь, слід було поскаржитися, та я не зважувалася. Священик усе-таки…
Понеділок, 8 вересня 1975 року
Було близько полудня.
Гаррі сидів у Гусячій бухті й чекав. У голові юрмилися одні й ті ж запитання: що сталося? Що з нею скоїлося? Він уже тиждень не виходив із хати і чекав. Спав на канапі у вітальні, прокидаючись від найменшого шуму. Нічого не їв. Йому здавалося, що божеволіє. Куди поділася Нола? Чому поліція не може нічого знайти? Що більше він міркував, то частіше спадало йому на думку: а що як Нола захотіла замести сліди? А що як інсценувала напад? Замурзалася томатним соком і репетувала, щоб усі вважали, начебто її викрали, а сама, поки поліція шукає її довкола Аврори, встигла вже від’їхати дуже далеко, дістатися до канадської глушини. Може навіть, незабаром усі вирішать, що вона померла і перестануть шукати. Невже Нола влаштувала всю цю виставу, щоб їм назавжди дали спокій? Але якщо це так, то чому вона не прийшла до мотелю? Занадто швидко примчала поліція? Їй довелося ховатися в лісі? І що ж сталося в Дебори Купер? Пов’язані ці дві справи чи це просто збіг? Та якщо її не викрали, чому вона не дається знати? Чому не заховалася тут, у Гусячій бухті? Він намагався міркувати тверезо: де вона може бути? Десь у такому місці, про яке знають лише вони вдвох. На Мартас-Віньярді? Далеко. Бляшанка в кухні нагадала йому поїздку до Мену, коли їхні стосунки лише розпочиналися. Може, вона заховалася в Рокленді? Подумавши про це, він ухопив ключі від авто і побіг надвір. У дверях зіткнувся з Дженні, що саме хотіла натиснути кнопку дзвінка. Прийшла перевірити, чи все гаразд, бо він уже декілька днів не з’являвся, і вона занепокоїлася. Побачивши його, дівчина жахнулася: вигляд жахливий, геть змарнів. І в тому ж костюмі, що приходив у ньому до «Кларксу» тиждень тому.
— Гаррі, що з тобою? — запитала вона.
— Я чекаю.
— Кого ти чекаєш?
— Нолу.
Вона не втямила.
— Ох, це страхіття яке! У місті всіх аж трясе. Цілісінький тиждень минув, і нічого. Ані сліду. Гаррі… У тебе жахливий вигляд, дивитися страшно. Коли ти востаннє їв? Я тобі зараз приготую ванну і щось попоїсти.