Наступного дня, зранку, змучений невідомістю, він зателефонував Елайджі Стернові і запитав, чи той бачив його сина. «Лютера? — озвався Стерн. — Нема його. Він узяв відпустку. Хіба нічого вам не казав?» Усе це було дуже дивно. Чому Лютер подався кудись, не попередивши їх? Джей Калеб був розгублений, він уже не міг чекати, тому вирушив шукати сина.

*

Згадавши це, Сілла Мітчелл затремтіла. Вона квапливо підвелася зі стільця і зварила ще кави.

— Того дня, — провадила вона, — батько подався в Конкорд, мама лишилася дома на той випадок, якщо Лютер таки з’явиться, а я пішла погуляти з подругами. Додому повернулася пізно. Батьки розмовляли у вітальні. Я почула, як батько сказав: «Здається, Лютер утнув величезну дурницю». Я запитала, що діється, і він звелів мені не казати нікому, що Лютер зник, надто ж поліції. Сказав, що сам його знайде. Він марно шукав його понад три тижні. До самої катастрофи.

Вона ледве стримувала сльози.

— Що ж сталося, пані Мітчелл? — лагідно запитав Ґегаловуд. — Чому ваш батько вважав, що Лютер утнув дурницю? Чому він не хотів залучати поліцію?

— Ох, це так непросто, сержанте… Все так непросто…

Вона розгорнула альбом зі світлинами і почала розповідати про сім’ю — про Джея, їхнього лагідного батька, про матінку Надю, яка була колись переможницею конкурсу краси штату Мен, це вона прищепила їм смак до прекрасного. Лютер був на дев’ять років старший за Сіллу. Обоє народилися в Портленді.

Показала нам дитячі світлини. Батьківський дім, відпочинок у Колорадо, велетенський склад батькового підприємства, де вони з Лютером завжди гралися влітку. Було декілька світлин родини з Йосемітського парку: 1963 рік, Лютерові вісімнадцять, він гарний, ставний і витончений хлопчина. Потім нам трапилася світлина, датована осінню 1974-го: Сіллі двадцять років. Батьки постаріли. Джею, гордому батькові родини, шістдесят, у нього проступило черевце. На материному обличчі з’явилися зморшки, що вона з ними вже нічого не може вдіяти. Лютерові років зо тридцять, лице понівечене.

Сілла довго дивилася на ту світлину.

— До того часу ми були чудовою родиною, — врешті сказала вона. — І були щасливі.

— До якого часу? — запитав Ґегаловуд.

Вона глянула на нього, наче відповідь була очевидна.

— До того, як на нього напали.

— Напали? — перепитав Ґегаловуд. — Я не знав про це.

Сілла поклала поруч два братових фото.

— Це сталося восени після наших вакацій у Йосеміті. Погляньте на ці знімки… Погляньте, який гарний він був. Знаєте, він був особливий. Любив мистецтво, мав справжній малярський хист. Щойно вступив до академії образотворчого мистецтва в Портленді. Всі казали, що він може стати великим художником. У нього талант. Він був щасливий.

Але тоді саме розпочиналася війна у В’єтнамі, Лютер збирався до війська. Його допіру призвали. Казав, що як повернеться, одружиться і малюватиме далі. У нього вже була наречена. Її звали Елеонора Сміт. Дівчина з його школи. Кажу ж вам, він був щасливий. Аж до того вечора у вересні 1964 року.

— Що сталося того вечора?

— Сержанте, ви колись чули про таку собі «ватагу футболістів» або ж «філдголів»?

— Про «філдголів»? Ні, не чув.

— Поліція так охрестила групу мерзотників, які зчиняли тоді розбої в нашому районі.

Вересень 1964 року

Була десята година вечора, що Лютер провів його з Елеонорою, а тепер пішки повертався додому. Завтра він мав іти на збірний пункт. Вони з Елеонорою сьогодні вирішили одружитися, коли він повернеться: заприсяглись бути вірними одне одному і вперше кохалися на вузенькому дівочому ліжку, поки її мати пекла для них у кухні печиво.

Лютер пішов не відразу, він іще кілька разів повертався до хати Смітів. У світлі ліхтарів бачив Елеонору — вона стояла на ґанку і, плачучи, махала йому рукою. Тепер він простував Лінкольн-роуд. Вулиця о тій порі була порожня і погано освітлена, зате це найкоротший шлях додому. Іти залишалося три милі. Його випередило авто, і фари вихопили велику частину дороги попереду. Трохи згодом позаду з’явилося ще одне. Воно мчало з великою швидкістю. З вікна долинав галас: пасажири були добряче напідпитку і вирішили полякати хлопця. Лютер не відповідав, і авто, проїхавши ще кілька десятків метрів, раптом загальмувало.

Він ішов далі; а що ще мав робити? Порівнявся з автівкою, і водій запитав:

— Гей, ти! Тутешній?

— Так, — відповів Лютер, і на нього линули пивом.

— Та ти ж селюк! Лох! — заволав водій. — У Мені самі лохи живуть!

Пасажири заревіли. Їх було четверо, але в пітьмі Лютер не міг розгледіти їхніх облич. Здогадувався, що вони молоді, років по двадцять п’ять, по тридцять, усі дуже агресивні. Йому стало страшно, і він пішов далі, відчуваючи, як шалено гамселить серце. Битися він не любив, і йому не хотілося встрявати в халепу.

— Гей! — погукали ззаду. — Куди зібрався, лошаро?

Лютер мовчки наддав ходу.

— Ану йти сюди! Сюди йди! Зараз ми тобі покажемо, як учать чемності таких засранців, як ти!

Лютер почув, як відчинилися дверцята і водій гукнув: «Панове, полювання на селюка відкрито! Хто зловить, тому сто баксів!». Він щодуху побіг, сподіваючись, що проїде ще якесь авто. Але порятувати його не було кому. Один із нападників наздогнав його, повалив додолу і заревів: «Ось він! Зловив! Сто баксів мої!» Всі кинулися до Лютера і заходилися його лупцювати. І коли він уже не зміг підвестися, один гукнув: «А пограймо у футбол! Хто хоче забити field goal?^[14]». Усі заревіли від захвату і заходилися по черзі гилити його носаками в обличчя, наче забивали м’яч у ворота. Натішившись усмак, покинули його непритомного на узбіччі. За сорок хвилин його знайшов якийсь мотоцикліст і викликав «швидку».

*

— Декілька днів Лютер перебував у комі, — сказала Сілла. — А як отямився, зрозуміли, що на обличчі в нього немає жодної цілої кістки. Йому робили пластичні операції, але так і не повернули колишньої зовнішності. Два місяці він пролежав у лікарні й вийшов, щоб жити зі скаліченим обличчям та невиразним мовленням. Про В’єтнам, звісно, можна було забути, про все інше теж. Він цілісінькими днями стуманіло сидів у хаті, не малював, не будував якихось планів. За півроку Елеонора розірвала заручини і навіть виїхала з Портленда. Хто її засудить? Їй було вісімнадцять років, і вона не хотіла решту життя опікуватися Лютером, який перетворився на бліду тінь самого себе, поринувши у власне горе. Він став іншою людиною.

— А злочинці? — запитав Ґегаловуд.

— Їх так і не знайшли. Ця ватага тоді вже не вперше сваволила в наших краях. І щоразу покидьки всмак тішилися тими «польовими голами». Але випадок із Лютером був найжахливіший: вони мало не вбили його. Про це писали всі газети, поліція скрізь їх шукала. Та про них ніхто більше не чув. Либонь, полякалися, що їх зловлять.

— Що сталося з вашим братом потім?

— Наступні два роки Лютер нічого не робив, лише цілісінькими днями вештався по хаті. Наче примара, їй-богу. Батько до пізньої ночі працював, а мати намагалася знайти собі справи поза домом. То були нестерпні два роки. А потім, 1966-го, хтось раптом подзвонив у двері.

1966 рік

Він не відразу відчинив: Лютерові нестерпно було показуватися комусь на очі. Та, крім нього, вдома нікого не було: а раптом щось важливе? Він таки відчинив. Перед ним стояв чоловік, років із тридцять, ошатно вбраний.

— Вітаю, — мовив він. — Даруйте, що без попередження, але в мене авто вийшло з ладу. Метрів за п’ятдесят звідціля. Ти часом не знаєшся на механіці?

— Це жалежить від того, шо у ваш, — відказав Лютер.

— Нічого особливого, просто колесо спустило. А я ніяк не можу впоратися з домкратом.