— За що?

— Я не можу сказати. Ви не зрозумієте…

— Гаррі, та що ж це таке! Нащо ці загадки? Що відбувається, чорт вас забирай?

Він утер сльози зворотним боком долоні.

— Пам’ятаєте мою пораду? Коли ви були студентом, я вам якось сказав: ніколи не пишіть книжку, не знаючи напевно, як вона завершуватиметься?

— Авжеж, добре пам’ятаю. І завжди пам’ятатиму.

— То як закінчується ваша книжка?

— Дуже добре закінчується.

— Але ж наприкінці вона помирає!

— Ні, книжка не закінчується смертю героїні. Потім відбуваються різні хороші події.

— І які?

— Чоловік, який чекав на неї тридцять років, починає нове життя.

З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»

(остання сторінка)

Він зрозумів, що ніщо ніколи не збудеться, що всі надії марні, й написав їй востаннє. Любовні листи скінчилися, настала пора сумних листів. Доводилося змиритися. Віднині він лише чекатиме. Все життя він чекатиме. Але чудово знав, що вона вже не повернеться. Знав, що вже її не побачить, не зустріне і не почує.

Він зрозумів, що ніколи ніщо не збудеться, і написав їй востаннє.

Люба моя!

Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».

Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.

Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.

Очі мої плачуть. Усе в мені горить.

Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.

Сподіваюся, ви будете щасливі.

Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.

Мені не вистачатиме вас усе життя.

Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.

12. Чоловік, який писав картини

— Навчіться любити свої поразки, Маркусе, адже саме вони зроблять із вас бійця. Тільки поразки дадуть вам змогу повною мірою відчути смак перемоги.

Ми приїхали в Портленд до Лютерової сестри Сілли Калеб-Мітчелл чудової сонячної днини. То було 18 липня 2008 року. Родина Мітчеллів мешкала у передмісті, в ошатному будиночку біля пагорба. Сілла прийняла нас у кухні; до нашого приїзду на столі вже парували дві однакові чашки з кавою, а неподалік лежали родинні альбоми.

Ґегаловуд зателефонував їй напередодні. Дорогою з Конкорда до Портленда він мені розповів, що коли вона взяла слухавку, йому здалося, ніби жінка чекала цього дзвінка.

— Я назвався, сказав, що з поліції, розслідую вбивство Дебори Купер і Ноли Келлерґан, і що мені треба зустрітися з нею й дещо запитати. Зазвичай, почувши слова «поліція штату», люди починають хвилюватися, запитують, що сталося і який стосунок мають до цього вони. А Сілла Мітчелл лише сказала: «Приїздіть завтра о будь-якій порі, я буду вдома. Нам треба поговорити, це важливо».

У кухні вона сиділа напроти нас. Красива п’ятдесятирічна жінка, мати двох дітей, доглянута, ґречна. Чоловік її теж був під час розмови, хоча тримався оддалік, наче не хотів здатися нав’язливим.

— То що, все це правда? — поцікавилася вона.

— Що саме? — запитав Ґегаловуд.

— Те, що я читала в газетах… Усі ці страшні речі про вбивство аврорівської дівчинки.

— Так. Преса трохи поперекручувала все, але факти саме такі. Пані Мітчелл, вас, здається, не здивував мій учорашній дзвінок…

Вона посумнішала.

— Я вже казала вам учора по телефону: імен названо не було, та я зрозуміла, що Е. С. — це Елайджа Стерн. А його водій — це Лютер, — вона дістала газетну вирізку і почала читати вголос, наче хотіла збагнути незрозуміле. — «Е. С., один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі, посилав свого водія до середмістя по Нолу, і той віз її до нього додому, в Конкорд. Через тридцять три роки одна з Нолиних подруг, натоді ще дівчинка, розповість, як одного разу була присутня під час зустрічі з тим водієм і що Нола їхала з ним, наче на смертну кару. Жінка-свідок змальовує водія як страшного чолов'ягу з могутнім торсом і понівеченим обличчям». Судячи з цього портрета, це міг бути лише мій брат.

Вона замовкла і звела на нас очі. Вочевидь чекала на відповідь, тому Ґегаловуд виклав карти на стіл.

— Удома в Елайджі Стерна ми знайшли портрет Ноли Келлерґан, там її зображено у менш чи більш оголеному вигляді. Стерн каже, що його написав ваш брат. Судячи з усього, Нола погодилася позувати йому за гроші. Лютер їздив по неї до Аврори і возив до Конкорда, у Стернів маєток. Що там відбувалося, до пуття невідомо, але так чи так Лютер її намалював.

— Він багато малював! — вигукнула Сілла. — Він був дуже талановитий, міг розбудувати успішну кар’єру. А ви… ви підозрюєте його у вбивстві цієї дівчинки?

— Ну, точніше сказати: він належить до осіб, підозрюваних у вбивстві, — відповів Ґегаловуд.

Сіллиною щокою скотилася сльоза.

— Знаєте, сержанте, я пригадую день його смерті. Це було в п’ятницю, наприкінці вересня. Я щойно відсвяткувала день народження, двадцять один рік. Нам зателефонували з поліції й сповістили, що Лютер загинув у автокатастрофі.

Добре пам’ятаю, як задзеленчав телефон і мама взяла трубку. Поруч були ми з батьком. Матінка послухала і прошепотіла нам: «З поліції». Далі уважно вислухала і мовила: «Окей». Ніколи не забуду тієї миті. На тому краю дроту полісмен сповістив їй про синову смерть. Сказав щось на кшталт: «Пані, мені доручили нелегкий обов'язок повідомити:, що ваш син загинув у автомобільній катастрофі», — а вона відказала: «Окей». Потім поклала слухавку, глянула на нас і сказала: «Він помер».

— Як це сталося? — запитав Ґегаловуд.

— Він упав із тридцятиметрової кручі, з бескидів коло берега в Саґаморі, в Массачусетсі. Кажуть, напідпитку був. Шлях там зміїстий, і вночі немає світла.

— Скільки йому було років?

— Тридцять… Йому було тридцять років. Мій брат був добрий хлопчина, але… Знаєте, я рада, що ви приїхали. Здається, я повинна розповісти вам про випадок, що про нього слід було розповісти ще тридцять три роки тому.

І Сілла, затинаючись, розповіла нам про епізод, що стався тижні за три до нещастя. То було 30 серпня 1975 року.

30 серпня 1975 року, Портленд, штат Мен

Того вечора вся родина зібралася йти вечеряти у «Підкову», улюблений Сіллин ресторан, щоб відсвяткувати її двадцять перший день народження. Вона народилася 1 вересня. Батько, Джей Калеб, вирішив зробити їй сюрприз і забронював окрему залу на другому поверсі; запросив усіх її друзів і декількох родичів. Загалом душ зо тридцять разом із Лютером.

Калеби, Джей, Сілла та її матінка Надя, прийшли до ресторану о шостій вечора. Всі гості вже чекали Сіллу в залі, і щойно вона з’явилася, весело її привітали. Свято розпочалося — музика, шампанське. Лютер іще не прибув. Батько спершу гадав, що він десь затримався дорогою. Та о пів на восьму, коли подали вечерю, сина досі не було. Він не звик запізнюватися, тому Джей стривожився. Спробував зателефонувати Лютерові додому, до його кімнати у Стерновому флігелі, але там ніхто не брав слухавку.

Лютер пропустив вечерю, пиріг і танці. О першій ночі Калеби повернулися додому, мовчазні й стривожені. Лютер нізащо не пропустив би сестрин день народження. Вдома Джей, як зазвичай, увімкнув у вітальні радіо. В новинах сповіщали про масштабну поліційну операцію в Аврорі: пропала п’ятнадцятирічна дівчина. Назва «Аврора» була їм знайома. Лютер казав, що часто їздить до Аврори доглядати троянди, адже в Елайджі Стерна там розкішний дім на березі океану. Джей Калеб подумав, що це збіг. Він уважно послухав решту новин, потім — новини на ще кількох радіостанціях, щоб дізнатися, чи не сталося десь дорожніх пригод, та ніде про транспортні аварії не йшлося. Він страшенно занепокоївся і довго не міг заснути, не знаючи, що ж удіяти: телефонувати в поліцію, чекати вдома чи їхати до Конкорда. Врешті він таки заснув у вітальні на канапі.