— Так, Гаррі. Але чому ж ви мені не сказали?

— Та я хотів! І сказав би, якби не те витікання інформації через вашу книжку. Я подумав, що ви зловживаєте моєю довірою. Я гнівався на вас. Пам’ятаю, навіть хотів, щоб ваша книжка зазнала краху: знав, після тієї халепи з Нолиною матір’ю вас перестануть сприймати серйозно. Так, я хотів, щоб ваша книжка провалилася. Як і моя, зрештою.

Ми помовчали.

— Мені дуже шкода, Маркусе. За все шкода. Ви, мабуть, так розчарувалися в мені…

— Ні.

— Знаю, розчарувалися. Бо покладали на мене такі надії! А я все своє життя побудував на брехні!

— Гаррі, я завжди захоплювався вами таким, який ви є. А написали ви ту книжку чи ні, байдуже! Ви та людина, яка багато чого навчила мене в житті. А цього ніхто не забере.

— Ні, Маркусе. Ви ніколи не зможете ставитися до мене, як раніш! І самі це знаєте. Я лише одна велика облуда! Я самозванець! Тим-то і казав я, що ми більше не можемо бути друзями: це кінець. Усьому край, Маркусе. Ви станете чудовим письменником, а я більше ніхто. Ви справжній письменник, а я ним ніколи не був. Ви боролися за свою книжку, боролися за те, щоб знову знайти натхнення, ви подолали всі перепони! А я, опинившись у такій же ситуації, зрадив.

— Гаррі, я…

— Таке життя, Маркусе. І ви знаєте, що я кажу правду. Ви тепер не можете дивитися мені у вічі. А я, дивлячись на вас, ніколи не зможу позбутися гострих, їдких заздрощів, бо ви перемогли там, де я зазнав поразки.

Він пригорнув мене до себе.

— Гаррі, — прошепотів я, — не хочу вас утрачати.

— Ви впораєтеся, Маркусе. Ви стали чудовим хлопчиною. І чудовим письменником. Ви добре впораєтеся! Я знаю. Тепер наші шляхи розходяться назавжди. Це називається — доля. Мені не судилося стати великим письменником. Я все-таки намагався обдурити долю: вкрав книжку, тридцять років брехав. Але долю обманути неможливо, вона завжди бере гору.

— Гаррі…

— А вам, Маркусе, від самого початку судилося стати письменником. Така ваша доля, і я завжди це знав. І завжди знав, що колись настане мить, як оце зараз.

— Ви завжди будете моїм другом, Гаррі.

— Маркусе, допишіть свою книжку. Закінчте цю книжку про мене! Тепер ви все знаєте, розкажіть усім правду. Правда всіх нас звільнить. Напишіть правду про справу Гаррі Квеберта. Позбавте мене того зла, що не дає мені спокою вже тридцять років. Це останнє моє прохання.

— А як? Я ж не можу скасувати минулого.

— Так, але ви можете змінити теперішнє. Письменник має таку змогу. Письменницький рай, пам’ятаєте? Я знаю, ви зумієте це зробити.

— Гаррі, я виріс лише завдяки вам! Ви зробили мене тим, ким я є!

— Це ілюзія, Маркусе. Я нічого не зробив. Ви виросли самі, ви зуміли.

— Ні, неправда! Я дослухався ваших порад! Дотримувався тридцять одної вашої поради! Тільки завдяки цьому я написав свою першу книжку! І наступну! І все інше! Тридцять одна ваша порада, пам’ятаєте їх?

Гаррі сумно всміхнувся.

— Маркусе, хіба я можу їх не пам’ятати?

Берроуз, Різдво 1999 року

— З Різдвом, Маркусе!

— Подарунок? Дякую, Гаррі. А що це?

— Відкрийте. Це дисковий міні-плеєр. Здається, останнє досягнення техніки. Ви тут весь час нотуєте, що я кажу, а потім губите записи, і мені весь час доводиться товкти одне й те ж. То я вирішив, що ви зможете записувати все на плеєр.

— Чудово. Давайте.

— Що давати?

— Дайте мені першу пораду. Я буду ретельно записуватиму всі ваші поради.

— Добре. То які поради вам давати?

— Хтозна… поради для письменника. І для боксера. І взагалі для людини.

— Усе відразу? Добре. І скільки вам треба тих порад?

— Та бодай із сотню!

— Сотню? О ні, мені треба щось запасти й для себе, щоб було чого навчати вас потім.

— Вам завжди буде чого мене навчати. Адже ви великий Гаррі Квеберт.

— Я дам вам тридцять одну пораду. І даватиму їх найближчими роками. Але не всі відразу.

— Чому тридцять одну?

— Бо тридцять один рік — важливий вік. У десять років ви формуєтеся як дитина. У двадцять — як доросла людина. У тридцять ви стаєте чоловіком або й не стаєте. Тридцять один рік означає, що ви переступили межу. Який ви будете в тридцять один рік?

— Такий, як ви.

— Ох, не меліть дурниць. Краще ввімкніть плеєр і записуйте. Я даватиму вам поради в зворотному. Порада номер тридцять один. Це буде порада для книжки. Так ось, номер тридцять один: перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?

— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?

— Що саме?

— Написати книжку.

— Я впевнений у цьому.

*

Він пильно глянув на мене і всміхнувся.

— Маркусе, незабаром вам виповниться тридцять один рік. І, бачте, вам поталанило: ви стали чудовою, чудовою людиною. Стати Неперевершеним — дрібниця, а стати чудовою людиною — це результат вашої тривалої й наполегливої боротьби з самим собою. Я вами пишаюся.

Він одягнув куртку і зав’язав шарф.

— Куди ви, Гаррі?

— Тепер мені треба йти.

— Не йдіть! Залиштеся!

— Не можу…

— Залиштеся, Гаррі! Побудьте зі мною ще трохи!

— Не можу.

— Я не можу вас утратити!

— Бувайте, Маркусе. Зустріч із вами була найчудовішою зустріччю в моєму житті.

— Куди ви?

— Мені треба десь чекати Нолу.

Він ще раз міцно обняв мене.

— Знайдіть кохання, Маркусе. Кохання надає сенсу нашому життю. Коли кохаєш, стаєш дужчий! Вищий. Ідеш далі.

— Гаррі, не покидайте мене!

— Бувайте, Маркусе.

Він пішов. Двері лишив відчинені, і я довго їх не зачиняв. Адже того разу востаннє бачив мого друга і вчителя Гаррі Квеберта.

Травень 2002 року, фінал університетського чемпіонату з боксу

— Готові, Маркусе? За три хвилини вихід на ринг.

— Гаррі, я боюся.

— Я й не сумнівався в цьому. Тим краще, бо як не боїшся, то й не переможеш. Пам’ятайте, боксувати — це як писати книжку… Не забули? Перший розділ, другий…

— Ага. Раз — ударив. Два — поклав на місці…

— Чудово, чемпіоне. Готові? Бачите, ми у фіналі чемпіонату, Маркусе! Ми вийшли у фінал! Подумати лишень, геть недавно ви билися тільки з боксерською грушею, а зараз — у фіналі чемпіонату! Чуєте, диктор каже: «Маркус Ґольдман, тренер — Гаррі Квеберт, Берроузький університет». Це ми. Гайда!

— Зачекайте, Гаррі.

— Що?

— У мене для вас є подарунок.

— Подарунок? Ви певні, що зараз вдала мить для подарунка?

— Цілком певен. Я хочу, щоб ви отримали його до поєдинку. Він у мене в торбі, візьміть. Не можу вручити його сам, бо я в рукавичках.

— Диск?

— Авжеж, це збірка! Я зібрав вашу тридцять одну пораду, все найважливіше. Про бокс, про життя, про книжки.

— Дякую, Маркусе. Я дуже зворушений. Готові до бою?

— Ще й як!

— Вперед.

— Зачекайте, у мене ще одне запитання…

— Маркусе, пора!

— Але ж це важливо! Я ще раз переслухав ваші записи, але відповіді не знайшов.

— Добре, запитуйте. Я слухаю.

— Гаррі, як дізнатися, що книжка закінчилася?

— Книжки — це як життя, Маркусе. Насправді вони ніколи не закінчуються.

Епілог

Жовтень 2009 року (через рік після виходу книжки)

— Про хорошу книжку, Маркусе, судять не лише за її останніми словами, а й за впливом усіх попередніх слів укупі. Десь через півсекунди після того, як людина дочитала вашу книжку до останнього слова, вона повинна залишатися під владою сильного почуття: на мить вона має забути про все, крім того, що допіру прочитала, дивитися на палітурку і всміхатися з легеньким смутком, бо їй бракуватиме ваших героїв. Хороша книга, Маркусе, — це книга, прочитавши яку, люди шкодують, що вона закінчилася.