Я плавав десь дуже далеко. Дзвінка обціловувала мої фіолетові затерплі губи, сіре, як попіл, лице, шепотіла: “Я так боялася, так боялася” і тихесенько плакала, стискаючи мої долоні, холодні й німі.

Я не міг промовити ні слова, бо повітря буквально шматувало горло на смужки м’яса. Здавалось, я дивлюся на світ через перевернутий бінокль. Повертаючись і знову відпливаючи у мряку, я залишався байдужим до її розпачливих сліз.

Нарешті мене закинуло у суху темряву, де мешкала безболісна тиша.

Це було як випливання з чорних глибин Стіксу на прозору поверхневу водичку. Я стис її долоні й спробував сісти. Голова йшла обертом, горло й шия стогнали вогняним дуетом. Вітайте мене, многогрішного, у світі кольорів...

Я боязко торкнувся шиї, дивуючись, наскільки та розпухла. Спробував сковтнути слину, але це відізвалось у горлі гострою різзю. Я навіть не міг нормально сплюнути, тільки трохи висунув язика і здув із нього мокроту.

Дзвінка й Хіппі курили. Обоє виглядали не на жарт переляканими. Кольори, я зауважив, були лише на Дзвінці. Бо тільки вона зараз мала для мене бодай якийсь сенс, саме зараз, коли так просто повернути це відчуття у потилиці й знову зануритись у тиху темряву, де кличуть.

Вона притулилася до мене так, що я відчував передпліччям її груди. Сенс був у ній, зеленій ундині, морській нереїді, у її кольорі в чорно-білій буденщині реальності, у її теплі, у справжньості її тіла, яке існувало насправді.

Я вдивлявся в її блискучі розширені очі, до яких так пасувало платтячко, я не хотів

(повертатися у порожнечу де кличуть)

залишатися без неї.

— Шо з Фєдьою? — видихнув я обережно.

Дзвінка змовчала, тільки тицьнула пальцем у груду в куті халабуди. Розповідати взявся Хіппі:

— Ми йшли навмисне за містом, шоби нас ніхто не бачив з лопатою. Ми думали... е-е-е-е... я думав, шо всьо о’кей. А потім підходимо ми, першою заходить Дзвінка і починає пищати. Я ні чорта не втямив, заходжу за нею, ну і... — Хіппі сковтнув слину, — ...ну і бачу: ти висиш. Я подумав, обман зору якийсь, бо в хавірі темніше, ніж надворі… А потім мене як під дих влупили...

Дзвінка погасила недопалок і поклала мою голову собі на коліна. Вона відвернула лице до стіни.

— О, а тоді все й сталося, — продовжив він. — Фєдя вийшов з-за дверей, шось сказав, я не почув, шо, бо саме вдарив грім. Я ше подумав, що нам всім прийшов кінець. А ти все махав ногами, і балка, на якій ти висів, трісла. Фєдя повернувся, а Дзвінка... по голові лопатою... Вже по ньому, Міську. По Фєді. Я провірив: не дихає. І серце не б’ється.

Дзвінка не сказала протягом розповіді ні слова, тільки зрідка жалібно дивилася на мене, немов просячи вибачення.

Ми таки зробили. Ми позбавили життя ту скотину. І, хоч не я зробив це особисто, відчував дивну внутрішню спустошеність. Ніби вичавлений лимон. Звичайно, мені не шкода того покидька і, як наразі, я не шкодую, що він здох. Врешті-решт, хто якихось півгодини тому спробував повісити мене на власному ремені?

— Давайте почекаємо ще трохи, щоби засутенілось. А там понесемо його в болото, — промовив я тихо, боячись накликати черговий напад болю.

— Там все затягнуло хмарами, — кинула Дзвінка. — Вже практично темно. Можна хоч зараз нести. Народ балдіє на дискотеці, — її голос ледь тремтів.

Я знову спробував піднятися, на цей раз успішніше. Фактично на даний момент мене турбувала тільки шия, та ще литки, які голосно заволали від болю, коли я спробував пройтись. Але то дурниця. Сподіваюся, через кілька днів я зможу вертіти й головою.

Фіолетовий колір.

Болото стояло прямісінько перед нами. Без особливих зусиль його можна було би сплутати з невеликою гірською галявиною, якби не чималі калюжі води ближче до центру та невисокий тин із довгих палиць, попід які легко пролізти. Я підібрав із землі невеличкий патик і спробував запхати його у трав’янистий ґрунт за тином. Спочатку тика лізла повільно, як у розкислу землю, а через якусь мить повністю занурилась у підґрунтову воду. Земля під “мертензами” мокро хлюпала.

Дзвінка вийшла з халабуди перевірити, чи нема поблизу кого зайвого. Із проламаної голови нашого знайомого набігло чимало крові, але мені здалося, що череп пошкоджений зовсім несильно. Я попросив Хіппі перекопати ту землю, де крові було особливо багато, проте спершу сам старанно промочив її Фєдьковою білою сорочкою. Сумніваюся, чи приховає перекопана земля наші злодіяння, але спробувати варто. На перекопаний і наново втрамбований діл я насипав свіжої соломи зі скирти, що стояла надворі поруч. Поставили табуретку на місце. Я знову заперезався ременем, прихопивши Фєдьковий зі собою.

Дзвінка стежила, чи ніхто не йде.

Ми крадькома перенесли тіло у затінок дерев. Там, у сховищі, я міцно взяв трупа за ноги, а Хіппі — за кисті. Важкий, до біса.

Тіло тягнули не дорогою, звісно ж, ні. Обхідним шляхом без стежин. Зупинялися кожні п’ять хвилин відпочити, бо мені голова йшла обертом і сильно нудило. Один раз я виригав скупим обідом.

Хіппі нервово здригався, гадаючи, що нас накрили.

Спалах блискавки. Грім.

— Ну шо? Жбурляємо його і пензлюємо додому, нє?

Ми з Хіппі скинули черевики, щоб їх, бува, не засмоктало, і по черзі перелізли через тин. Дзвінка допомогла перекинути тіло на ту сторону. Я ж усе розмірковував, коли воно, до біса, почне остигати. Ми грузли босими ногами у мокрій траві, крізь яку проникав холод і дух болота — важкий і гострий.

— Хапай, Міську.

Я взяв.

— Давай розхитаємо його, шоби дальше закинути.

І ми розхитали тіло, як, пригадується, тато з дідом не раз розхитували в дитинстві мене.

— І р-раз... і два... і тр-р-ри! — тіло важко, невисоко злетіло в повітря й так само важко бухнуло на ґрунт. У трьох метрах від нас. І болото відмовилося засмоктувати його.

Кілька хвилин ми стояли абсолютно нерухомо; мовчали, силкуючись зрозуміти, чому наш геніальний план з потопленною головного доказу взяв і не спрацював.

— Чорт, а він не тоне...

Мені прийшло в голову, що нерухоме тіло може пролежати на поверхні болота до кінця літа. А ми не можемо підібратися ближче, щоби достойним чином перепоховати нашого колеґу.

За моєю спиною Дзвінка розпачливо вдарила себе по нозі.

Хіппі з тремтячою губою спитав:

— Міську, а що тепер?

Я знизав плечима. Сів на тин, обмірковуючи ситуацію.

— Спробую помаленьку підійти до нього, тримаючись за зв’язані ремені. Якщо почне засмоктувати мене, швиденько витягнете. Я візьму рискаля і трохи розпушу під ним ґрунт.

Вони зв’язали докупи пояси, і я, немов новачок-сапер, обережно, дуже повільно порачкував до трупа. Ямки, що залишались на землі від моїх долонь, неквапом наповнювалися водою.

Спалахнула блискавка.

Я дивився собі під руки, щоби не провалитись завчасу. Несподівано Дзвінка голосно скрикнула.

— В-в-в-в... він!

Я повернув голову, продовжуючи стояти рачки.

— Шо, Дзвінко?

— Він! Порухався! Підняв руку й опустив! Він живий! О, ЗНОВУ!

Я глянув на тіло. На секунду мені здалося, що я от-от прокинуся від невдалого сну. Фєдя, якого ми вважали передчасно усопшим, зараз ворушив рукою, силкуючись встати. Дзвінка скрикнула ще раз, притисши побілілі руки до рота. Я вкрився великими мурашками, а серце закалатало, як після ін’єкції адреналіну в міокард.

Демонічний Фєдя, спершись на руки, сів і тепер трусив головою, мабуть, пробуючи в’їхати в суть подій. Він підняв лице (блискавка надала його шкірі неприродної синявості) і з диким виразом озирнувся навкруги. Кров повністю залила ліве око, і Фєдя рухав ним, наче риба.

Раптово наші погляди перетнулись. Я побачив там смерть і відвів очі першим. Неймовірно, але Фєдя зіп’явся на ноги і рушив у моєму керунку. Мене спаралізувало. Десь за спиною тихо повискувала Дзвінка.

Фєдя, освітлений спалахом блискавиці, у закривавленій, перемазаній землею сорочці, з бідою надітій мною, ступив два кроки вперед і знову щось проревів. Із неба впали перші дрібні краплини дощу.