— А кому тепер легко?
— Що й казати… Останнє повідомлення в-під Сталінграда…
Очі в Русанова спалахнули гнівом.
— Нічого, вистоїмо. Ще й по шиї їм надаємо так — довго пам'ятатимуть!
Полковник випростався на стільці.
— Я хочу нагадати вам, товаришу генерал, про мій рапорт. Тоді мені відмовили…
— Забудьте, товаришу полковник, — мовив підкреслено офіційно Русанов, — і я б попросився на фронт, але хто краще за нас розбереться тут? Ви розумієте, чого варті повідомлення «полковника»?
— Звичайно. Але ж маю, товаришу генерал, ще серце…
— Побережіться інфаркту. Принаймні до кінця війни.
— Слухаюсь, товаришу генерал!
— Так краще. Коли у вас зв'язок із Кладо?
— Через дві години.
— Передайте особисто від мене: вірю в його щасливу зірку. Він зрозуміє…
Директор фірми «Поло» пан Анрі Кан єдиний у Парижі знав, хто такий насправді його помічник Жан Дюбюель. Хоча і Жан Дюбюель був єдиний, хто знав, що в директорському кабінеті фірми засідає член Компартії Німеччини, відомий антифашист Карл Різе, якому вдалося після приходу Гітлера до влади емігрувати до Франції.
Анрі Кан мав у Парижі міцні зв'язки з комуністичним підпіллям, і, коли німці окупували Францію й Кладо запропонував йому співробітництво, зміг у короткий строк налагодити роботу трьох рацій.
Радисти працювали за системою, що зводила до мінімуму можливість пеленгу: кожен мав по п'ять квартир у різних районах міста. Міняючи квартири й час передач, радисти ставили перед операторами «команди Ланвіца» майже нездійсненне завдання — потужні «майбахи» безрезультатно снували паризькими вулицями, даремно намагаючись визначити місце розташування ПТ-іксів. Допомагало радистам Анрі Кана й те, що в Парижі завжди працювало кілька десятків рацій руху Опору, котрі вели передачі переважно на Англію. Радисти там були погано навчені й не вміли маскуватися, пеленгатори Ланвіца виявляли їх без особливих труднощів, і гестапівці не сиділи, склавши руки. Але замість знищених точок з'являлися нові — в «Інтелідженс сервіс» не шкодували ані людей, ані техніки; і ПТ-ікси почувалися затишніше в загальному хорі.
У Анрі Кана, до того ж, виявився комерційний талант. Квартири радистам треба було оплачувати, грошей потребували Коломб у Швейцарії, Клод Тюрбіго в Бельгії, то ж обидві фірми — «Поло» й «Гомес» — мусили забезпечувати фінансові справи.
Фірма «Поло» займала половину другого поверху в будинку на бульварі Бертьє. До центру міста недалеко, і це полегшувало особисті контакти її працівників із замовниками. А фірма «Поло», як і «Гомес», працювала в основному на організацію Тодта, виконуючи всілякі будівельні роботи переважно в Північній Франції.
У першій, найбільшій кімнаті фірми з трьома вікнами, що виходили на вулицю, сиділа секретарка мадемуазель Жервеза Пейрот.
— Що має насамперед вразити відвідувача нашої фірми? — любив повторювати Анрі. — Респектабельність і ділова солідність, уособлена в нашій милій Жервезі. Звісно, плюс усе інше… — усміхався він значуще.
«Плюс усе інше…» Говорячи так, Кан мав на увазі зовнішність Жервези — мініатюрної блондинки з широко поставленими голубими очима. Офіцери Тодта неохоче залишали приймальню фірми, дехто намагався запросити мадемуазель на вечерю, але Жервеза усміхалася всім однаково, люб'язно й ввічливо відхиляла пропозиції. Дівчина була закохана. П'єр — її наречений — попав до табору для військовополонених, потім йому вдалося втекти, він перейшов у зону Віші і тепер інколи подавав про себе звістки — воював у загоні макі.
З приймальні вели двоє дверей — до обшитого дубовими панелями кабінету директора фірми та до меншої кімнати, де стояв стіл помічника директора пана Жана Дюбюеля.
Вранці Дюбюель подзвонив Кану:
— Я хотів би побачити вас, Анрі. В кафе на ля Федерасьйон, якщо не заперечуєте?
— Але я призначив побачення з представниками «Люфтваффе».
— Я вже подзвонив Жервезі й відмінив його.
— Гарний помічник, який приймає рішення через голову директора! Ви хочете зберегти своє місце, Жан?
— Звичайно, і тому я хотів би, щоб ви не марнували часу…
— Іду, — споважнів Анрі.
Вони зайняли окремий столик у кутку, і гарсон приніс їм каву. Кан розумів: сталося щось важливе, інакше Жан ніколи б не відмінив перспективну для фірми зустріч із працівниками «Люфтваффе».
Сьорбнувши кави, Дюбюель мовив:
— Телеграма з Центру. Я мушу терміново виїхати до Швейцарії. Ви можете зробити візу, Анрі?
— І, звичайно, сьогодні?
Жак кивнув, а Кан похитав головою.
— Важко, — відповів, — майже неможливо.
— Треба.
— Ви знаєте, скільки це коштуватиме?
— Це потрібно, якщо навіть лусне вся наша фірма.
— Тоді інша річ, — усміхнувся Кан, — я негайно ж їду до префектури.
— Чекайте, потрібні ще швейцарські франки.
Кан зміряв Жана іронічним поглядом. Запитав:
— Невже я схожий на магістра чорної магії? Чи алхіміка?
— І все ж франки мусять бути.
— В обід я дам відповідь. Є один спекулянт…
Дюбюель повеселішав: якщо є спекулянт, справа лише в куртажі.
— На тому тижні я мушу виїхати, Анрі. — Якісь інтимно-прохальні нотки з'явилися в його голосі, і Кан одразу помітив це.
— Не треба мене просити, Жан. Я зроблю все можливе й неможливе.
У префектурі пан Анрі Кан трохи затримався. Чиновник, який міг оформити швейцарську візу, зажадав стільки, що Анрі схопився за голову.
— Побійтеся бога, мосьє Гамель, це ж можуть дозволити собі тільки мільйонери!
— А нині тільки мільйонери їздять у Давос, — спокійно заперечив той.
Кан мовчки попрямував до дверей. Зрештою, останньої миті він міг зупинитися, але чиновник не знав цього. І нерви Гамеля не витримали.
— Може, мосьє Кан, мені вдасться щось зробити для вас. Правда, я не певний.
Він відступав з гідністю, але Кан був немилосердний — назвав половину суми з тої, що вимагав чиновник. Закінчив категорично:
— І жодного франка більше.
— Аби ж я сам… Швейцарськими візами займається…
— Мене це не цікавить.
— Вас — так. Але я не можу обійти його, і наш гонорар…
— Добре, я накину десять процентів, — погодився Кан. — Коли буде віза?
Він вийшов з префектури задоволений, ніхто з перехожих, дивлячись на цього елегантно вбраного усміхненого чоловіка, не міг і подумати, як ризикує він: адже варто чиновникові зняти трубку й подзвонити в гестапо…
Та навряд чи мосьє Гамель відмовиться від своїх франків. Такі гроші з неба не падають, хто не ризикне заради них? До того ж мосьє Гамель, як і кожний француз, у глибині душі не від того, щоб утерти носа гестапо. Один іде в макі, другий мусить сидіти в префектурі, c'est la vie, але ж і ми сприяли патріотам…
А про куртажні знають лише двоє, і це треба ще довести.
Із спекулянтом валютою розмова була простіша.
— Швейцарські франки? Будь ласка, мосьє, можна також італійські ліри, долари, фунти стерлінгів… Але мосьє знає, які нині часи? І що загрожує тому, хто міняє валюту?
— Слухайте мене уважно, мосьє, — відповів Кан, вислухавши весь словесний потік, — Тридцять процентів від угоди, і мені потрібні великі купюри.
— За великі купюри, — пожвавішав спекулянт, — не менше сорока відсотків. Великі дістати куди важче.
— Тридцять, — не піддавався Кан. Знав, що звичайний процент за обмін не перевищує двадцяти. — І гроші мають бути на цьому тижні.
Спекулянт одразу здався: не кожного дня трапляються такі клієнти.
Через три дні Жан Дюбюель сідав на поїзд, який ішов у Женеву. В тонкому, зате широкому пасі під білизною він віз десять тисяч швейцарських франків.
— Що у нас на сьогодні, Крейцберг?
— Фірма «Поло», штандартенфюрер.
— Підряди на будівництво бараків?
— В основному.
— Які попередні дані?
— Контора на бульварі Бертьє. Фірма солідна й не скупує на витрати. Підряди виконує швидко й недорого. Скарг на якість робіт поки що не було.
