— Оноре Луеш, з вашого дозволу.

— Дуже приємно, — розплився в посмішці штандартенфюрер. — Сподіваюсь, ви назвете нам і своє справжнє прізвище… і звання?

— Навіщо? Я й сам забув їх…

— Ну, гаразд… Колись ми повернемось до цього, а тепер не гаятимемо часу. Бо ми й так згаяли багато, ганяючись за вами.

— Тішу себе думкою, що не завдав вам особливих прикростей.

Крейцберг не витримав і вибухнув:

— Не забувай, з ким розмовляєш!

Беккенбауер незадоволено скосив очі на гауптштурмфюрера. Та мусив підтримати його:

— Мій помічник має рацію. І я раджу вам, Дюбюель, не водити нас за носа.

— А я й не збираюся.

Зірниці в штандартенфюрера звузилися: невже їм так пофортунило?

— Приємно мати діло з розумною людиною, — схвалив. — Отже, ви були резидентом радянської розвідки в Парижі?

Дюбюель похитав головою.

— Ви переоцінюєте мене, гер штандартенфюрер. Резидентом я ніколи не був.

— А хто ж ви?

Дюбюель трохи посовався в кріслі. Розумів, що виграє лише за умови, коли гестапівці повірить, що він тільки один з виконавців, другорядна фігура. Мовив спокійно:

— Ви хочете одразу дізнатися про все, гер штандартенфюрер. І я згоден говорити. Але ж хочу мати якісь гарантії.

Беккенбауер переставив свій стілець так, щоб бачити очі Дюбюеля. Початок розмови сподобався йому, але чи не сміється з нього цей радянський агент?

— Ми подаруємо вам життя, Дюбюель, й це не так мало.

— У концтаборі?

— Усе залежить від вас.

— Я ціную життя у всіх його проявах. Проте кому до душі повільна смерть у концтаборі? — Дюбюель раптом подумав, чи не перебрав він? Певно, штандартенфюрер не такий уже й бовдур. Але він знав також, що гестапівці звикли до стандартних ситуацій: коли людина мовчить, з неї витягують слово по слову, а коли вона відразу після арешту морально розчавлена й говорить усе, що знає і чого не знає, її, зрештою, катують ще більше. Певно, у кінцевому підсумку і йому не уникнути такої долі, та, може, спочатку штандартенфюрер проковтне наживку?

Вів далі, дивлячись просто у вічі Беккенбауерові:

— Я пропоную вам відкриту гру, панове, і незабаром ви зможете впевнитись у моїй щирості. Бо крайні методи можна застосувати щохвилини, і ви знаєте це краще за мене.

Логіка була на боці Дюбюеля, і Беккенбауер оцінив це. Відповів, схвально киваючи:

— Кожна розумна людина, Дюбюель, не може не збагнути, до чого все хилиться.

— Зрештою, ви запропонуєте мені співробітництво.

— Ого, а вам в апетиті не відмовиш!

Дюбюель тонко усміхнувся.

— Я ставлю все на свої місця.

— У цьому щось є. Але повернімось до першого запитання: коли не ви, то хто резидент? Кан?

— Він був моїм шефом.

— Ми маємо інші відомості.

— Помилкові! — категорично відрізав Дюбюель: він був певен, що гестапо не могло докопатися до характеру його стосунків із Каном. Зрештою, Кан знав майже стільки, скільки й він.

— Пропустімо, що ми вам повіримо. Але зважте, знатимемо правду через два-три дні.

«Невже вони вийшли на Кана?» — майнула тривожна думка, однак наступної миті Дюбюель заспокоївся, бо Беккенбауер розшифрував зміст сказаного:

— Ми контролюємо роботу ваших рацій. На жаль, — скосив очі на Ланвіца, — пеленгація триває повільно, та ми сподіваємося на швидкий прогрес у цій справі, чи не так, гауптштурмфюрер? Тож якщо завтра-післязавтра число виходів у ефір та переданих знаків різко зменшиться, ви — резидент, Дюбюель, і мені буде шкода вас.

Дюбюель схвально нахилив голову.

— Слушна ідея, гер штандартенфюрер, і ви переконаєтесь у протилежному.

— Де може бути Кан?

«Цікаво, — подумав Дюбюель, — чи знають вони про мою поїздку до Швейцарії? Не можуть не знати — візу одержано легально, і, щоб виявити це, досить півгодини».

— Лише два дні тому, панове, — почав, демонструючи щирість, — я повернувся із Швейцарії і вже не знайшов Кана.

— І, дізнавшись про провал, намагалися накивати п'ятами? — втулив Крейцберг. — Дешевий фортель із вазонами…

— Але ж ви спіймалися на нього.

— І мало не відразу відігралися.

Дюбюель лише знизав плечима: що міг заперечити?

— Повернувшись до Парижа, — вів далі, — я намагався налагодити зв'язок із Каном, та марно. Я влаштувався в готелі, сподіваючись, що Кан сам знайде мене.

— Так, — кивнув Беккенбауер, — що робили в Швейцарії? Яке мали завдання?

Дюбюель знав, що гестапівці обов'язково питатимуть про це, і заздалегідь підготував відповідь:

— Я був кур'єром і одвозив пакет.

— Кому передали?

— Валізу з пакетом здав до камери схову, а квитанцію надіслав.

— Звичайно, до запитання? — штандартенфюрер вклав у ці слова всю свою іронію. — Кому?

— П'єру Форше. Прийом елементарний. Всі розвідки ним користуються.

— Отже, ви твердите, що ні з ким не зустрічалися в Швейцарії?

— Кан — розвідник високого класу, він передбачав такі ситуації, як сьогодні…

Так, Беккенбауер відав, що зв'язкові, як правило, знали мало, та інтуїція підказувала йому, що Дюбюель — не простий зв'язковий. Звичайних виконавців не тримають під рукою на легальному становищі, та ще й у ролі помічника директора фірми. Але поки що у відповідях Дюбюеля він не помітив жодної фальші.

— Для чого після Швейцарії заїжджали до Марселя? — запитав.

— Мав розв'язати кілька ділових питань із представниками фірми будівельних матеріалів.

Беккенбауер мав довідку з Марселя: Дюбюель не лукавив.

— Чому подзвонили з Марселя? Ви завжди дзвонили з провінції до Парижа?

— Принаймні, коли мав нагоду.

— Причина?

— Із звичайної обережності: Кан на місці — все гаразд…

— Але ж секретарка відповіла, що він виїхав у справах.

— Поїздка не планувалася, — твердо заперечив Дюбюель. — Крім того, за попередньою домовленістю директор міг виїхати з Парижа лише тоді, коли я залишався на місці.

— Це він переставив вазони на підвіконні?

— Так.

— Нові документи дістали в Марселі? — Беккенбауер ставив ці другорядні запитання, щоб хоч трохи приспати пильність Дюбюеля.

— Ні, мав із собою запасні.

— Завбачливість!

— Знали, з ким маємо діло.

— Так, гестапо обдурити неможливо.

«Похвали мене, моя губонько…» — злостиво подумав Дюбюель.

— Певно, тому я і відповідаю вам.

— Ми оцінимо вашу щирість. З ким зустрічалися в Берліні два місяці тому?

Дюбюель знав, що це один з основних, найцікавіших для гестапо пунктів. Назвавши прізвище Мертенса, Беккенбауер уже виказав себе і тим дав змогу Дюбюелю підготувати більш-менш вірогідну версію. Добре все-таки мити справу з самовдоволеним тупаком, правда, — похопився Дюбюель, — не зовсім він тупак, і рано сурмити перемогу.

— Я мав забрати матеріали з тайника.

— Хочете сказати, що ні з ким не спілкувалися в Берліні? — очі в штандартенфюрера вробилися колючими, вони буквально свердлили Дюбюеля.

— Так, я мав завдання від Кана діставати матеріали з тайника, — не одвів погляду Дюбюель. Він знав, що «полковник» уже ніколи не скористається тайником, і тому впевнено вів далі: — Тайник на Унтер-ден-Лінден, тридцять восьмий будинок, там великий парадний під'їзд, праворуч від батареї парового опалення одна цеглина виймається з стіни… Я двічі брав там мікроплівку, панове, вдруге щастя одвернулося від мене, і, певно, монета з плівкою потрапила до ваших рук.

— Хто клав плівку в тайник?

Дюбюель розвів руками.

— Це знає лише Кан.

— Що ви мені морочите голову Каном! — раптом розізлився Беккенбауер, та відразу ж, як спалахнув, так і охолов: Кан поруч, десь тут, у Парижі, і вийти на нього можна лише з допомогою Дюбюеля. Але чи не кепкує цей мерзотник з нього?

Штандартенфюрер зиркнув підозріло, проте не побачив в очах Дюбюеля ані натяку на іронію.

— Ми збережемо вам життя, мосьє Дюбюель, — мовив після паузи, — з умовою, що ви допоможете нам узяти Кана. Зважте на цю пропозицію, мосьє Дюбюель, бо це ваш останній шанс. Якщо ми за три-чотири дні не матимемо Кана… — рубонув долонею повітря. — Вам зрозуміло?