— Не звертайте уваги, мій дорогий бригадний полковнику, на недолугу громадськість, — відповів. — Ми ще спроможні впоратися з якимись там гуртками, я даю вам гарантію, що вони сидітимуть тихо!

То була поважна заява, і Массон пильно поглянув на бригадефюрера. Але чого хоче він? Ніби погоджується з Массоном і йде на поступки, та бригадний полковник надто добре знав Шелленберга, аби повірити, що все це робиться безкорисливо.

Раптом Массон подумав: «Невже бригадефюрер пронюхав про Коломба?» Холодний піт виступив у нього на спині. Такого джерела інформації, либонь, не мають ні «Інтелідженс сервіс», ні американське Управління стратегічних служб, ні деголлівська розвідка, ні російський Центр. Варто СД дізнатися про Коломба, і агенти Шелленберга вживуть усіх заходів, щоб знищити радиста. Якщо, звичайно, він, бригадний полковник Массон, не забезпечить охорону Коломба. Треба буде наказати Жакійяру…

— Я вдячний вам, бригадефюрер… — почав Массон із звичної в таких випадках формули, гадаючи, що Шелленберг саме тепер хоч трохи відкриється і почне висувати свої вимоги. Та він помилився: бригадефюрер кивав у такт його словам, усміхався привітно й мовчав. — Ми високо цінуємо ваше ставлення до Швейцарії, про що свідчить і ваш приїзд сюди…

Шелленберг перестав усміхатися, зиркнув уважно й мовив значливо:

— Мені приємна розмова з вами, і я хотів би знову побачитись…

Массон не сподівався на такий поворот подій.

— З радістю, бригадефюрер.

— Тоді через місяць. Не заперечуєте?

— До ваших послуг.

— Мені б хотілося побувати в Швейцарії. Десь у затишній місцині.

Массон швидко прикинув: замок Вольфсберг у Ерматінгені… Так, ліпше місце важко знайти — чудовий краєвид, поруч озеро Констанца, восени схили горбів набирають неповторної гами кольорів, від бірюзового до вогненно-червоного і навіть брунатного. І все це на тлі синього неба й гірських вершин.

— Я можу запропонувати місце, яке вам сподобається, — замок Вольфсберг. Тиша, комфорт, полювання на косуль…

Головного бригадний полковник, звісно, не міг сказати: власник замку — його, Массона, безпосередній підлеглий, співробітник бюро ХА. Він забезпечить усім: від комфорту до мікрофонів у всіх залах і кімнатах.

— Замок Вольфсберг? — перепитав Шелленберг. — Кажете, комфорт і тиша?

Массон зрозумів, що хвилює бригадефюрера.

— Ми гарантуємо вам інкогніто й цілковиту безпеку.

У Шелленберга опустилися кутики губів. Хто може гарантувати йому цілковиту безпеку? Навіть у своєму кабінеті, перетвореному трохи не на фортецю, він не почувався в цілковитій безпеці. А бригадефюрер полюбляв свій кабінет: фотоелементи в стінах, сигналізація біля дверей і сейфів, два автомати, вмонтовані в стіл, — варто натиснути на кнопку, і кулі прошиють підозрілого відвідувача.

— Ну, що ж, Вольфсберг, то й Вольфсберг, — погодився.

Ад'ютант відвіз Массона до кордону, стояв і дивився, як іде бригадний полковник мостом через Рейн. Массон чомусь відчував цей погляд спиною, немов хтось підняв автомат і лише чекає команди… Але не прискорив ходи — ішов і дивився на гори попереду, і вони здавалися пишнішими й більшими, ніж там, на німецькому боці.

Дорогою до Берна Массон поновив у пам'яті всі деталі розмови, згадав навіть незначні репліки Шелленберга. І все ж не міг із певністю визначити, чого ж хоче насправді цей лукавий генерал. Не приїздив же він для того, щоб обговорити долю Мьоргеллі…

Так і не з'ясувавши для себе ці проблеми, Массон піднявся в кабінет командувача швейцарською армією генерала Генрі Гізана.

До відходу поїзда на Париж залишалося близько трьох годин, і Жан Дюбюель, поблукавши трохи марсельськими вулицями й випивши філіжанку кави на приморському бульварі, вирішив зазирнути в контору фірми, з якою «Поло» підтримувала ділові контакти. Фірма ця виробляла будівельні матеріали досить високої якості, і Кан з Дюбюелем широко користувалися її послугами.

Віце-директор запропонував йому коньяку. Дюбюель відмовився й попросив викликати Париж. Жервеза зраділа, почувши його, й стала нарікати, що клієнти вже замучили її: мосьє Кан третій день у від'їзді, і вона нетерпляче жде приїзду мосьє Дюбюеля.

Дюбюель насторожився: вони з Каном умовилися, що в конторі завжди хтось залишатиметься, і від'їзд директора міг бути спричинений лише крайньою необхідністю. Він запитав про це Жервезу.

— Наскільки я знаю, — відповіла секретарка, — нове замовлення: бараки для східних робітників у районі Гавра.

Дюбюель швидко прикинув: будівництво бараків для східних робітників не така вже й нагальна справа, щоб через неї кидати все. Отже, або мадемуазель Пейрот помилилася й справа значно важливіша, або…

— Жервезо, — попросив, — я забув у конторі записника. Розмовляв по телефону і, здається, поклав на підвіконня. Гляньте, чи нема його на лутці поруч вашого столу, там іще стоїть вазон із бегонією. Такий невеличкий записник у синій обкладинці.

— Нема, — почув у відповідь, — ви забули його не тут, мосьє Дюбюель.

— Там стоїть бегонія? — швидко запитав Дюбюель. — Ви певні?

— Ні, тут вазон з азалією. Бегонія лівіше. Та яке це має значення?

— Звичайно, ніякого. Дякую, мадемуазель Пейрот, до відходу поїзда вже мало часу.

Він повісив трубку й відразу розпрощався з віце-директором. Справді, не мав часу, бо перестановка вазонів на підвіконні означала провал, і фірма «Поло» слідом за «Гомесом» припинила своє існування.

Дюбюель подзвонив із бістро Віллі Буту — був певен, що тепер його документи «засвічені» й мусить переходити на нелегальне становище. Але що міг зробити в Марселі сам, без грошей, явок і хоча б поганенького паспорта?

Єдина надія на Віллі та його зв'язки з рухом Опору.

Зв'язки у Вілі виявились досить надійними, однак потрібен був час для організації зустрічі з людиною, котра могла дістати документи. І Дюбюель провів цілу добу в невеличкому особнячку на околиці міста — нарешті мав досхочу часу, щоб виспатися. Та, певно, існує якийсь жорстокий закон: коли сон валить з ніг, немає жодної вільної хвилини, і, навпаки, коли не рахуєшся з часом, забуваєш про втому…

Дюбюель попросив у господаря особняка — літнього товстого чоловіка, колишнього крамаря, який доживав свого віку на невеличку ренту, — щось почитати. Мав надію, що той принесе якийсь грубий і нудний сентиментальний роман, котрий навіє йому сон. Та господар притягнув «Клошмерль» Габрієля Шевальє — чарівний роман про скандал у провінційному містечку, і Дюбюель уже не міг одірватися од книжки — валявся на дивані, ковтав сторінку по сторінці, насолоджуючись іскрами гумору, щедро розсипаними по всьому роману.

Вранці Віллі привів рожевощокого моложавого чоловіка, він усе всміхався, та очі лишалися серйозними. Це не здивувало Дюбюеля — зустрічався з такими людьми вже не раз, знав, що вони завжди внутрішньо зібрані, а усмішка в них стала за своєрідну машкару. Рожевощокий зняв берета, і Дюбюель побачив, що знайомий Віллі зовсім сивий, і дитяча пухкість його щік виглядала якось недоладно. Дюбюель ще подумав, як важко бути підпільником із такою помітною зовнішністю. Либонь, знайомий Віллі знав про це, він сів на запропонований стілець, провів долонями по обличчю і ніби зняв з нього усмішку — щоки втягнулися, обличчя видовжилося й зробилося сумне. Цей чоловік умів перевтілюватись.

— Мосьє Ларудель, — відрекомендував його Віллі.

Щоки в Ларуделя знову порожевіли, наче він засоромився. Запитав, втупившись уважно в Дюбюеля:

— Віллі казав, що ви потребуєте документів?

Дюбюель відповів запитанням на запитання:

— Чи маєте спеціаліста, здатного чисто підробити папери?

— Що маєте на увазі?

— Паспорт. Маю справжній паспорт, і треба поміняти фото.

— Це нескладна робота.

— Не кажіть… З цим документом доведеться жити в Німеччині.

— О-о! — обличчя в Ларуделя знову видовжилося. — Я думав — тут… У нас проходять і гарні фальшивки.