(«Шекспір», ст. 53).

Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

(«Сафо до Афродіти», ст. 47).

Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.

З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

(«Стародавній роман», ст. 28).

Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».

Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс другу культуру, другий побут, другі форми праці, иншу лірику й стремління. Тут немає ні Дездемон, ні Джіоконд, ні п’яного полювання, ні турнірів, ні богів і богинь. Таке все «буденне»: сільське господарство, промисловість, антирелігійна пропаганда, виховання комуністичного суспільства, важка праця і т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маєтках, «дикі» селяне порозбивали в парках статуї німф і аполонів. Не трубить ріг, не виють гончаки. Все безслідно минуло. Все згинуло.

Розуміється, Рильський не звертає жадної уваги на таку дійсність. А коли й повернеться до неї з своїх мандрівок по феодальних країнах, то говорить про неї з мукою, з роспачливою утомою:

(Cт. 35).

Революція для Рильського – пустиня без радости, без надії, без втіхи:

(«П. Савченкові», ст. 48).

Справді, яка може бути втіха для Рильського в тій величі героїчної боротьби, що провадять пригноблені, коли йому ввижається велич гнобителів.

Протест Рильського проти революції – не активний. В ньому немає волі, активної емоції. Тільки неприймання, заперечення. І найменшого наміру, – так або инакше, усвідомити непереможні закони і псіхику нашої доби – і таким чином, ввійти в процес, в контакт, з життям.

І в цьому, мабуть, найбільш характерна риса всієї книжки його «Синя далечінь». Синя далечінь одвела його в ті краї, де йому солодко марити й вмірати. З тих країн Рильський до нас не поверне. Він – гнилизна тої класи й тої культури, що революція змела в смітники історії.

Для української літератури – Рильський явище неприродне, чуже. Якесь зайве кільце, що порушує загальну звязь процесу розвою, що вносить дізгармонію в сінтез досягнень мистецької української думки.

Основ для творчости, будь яких традицій в укр. письменстві для Рильського немає. Він – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедія.

* * *

Другий неокласик – П. Філіпович, і значно слабійший за Рильського, але із більшими данними до акції, до прийняття дійсности, поки що ходить на ходулях клікушества, в мантії аполонового жерця, і так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебуває в тяжкому конфлікті з революційною дійсністю. Він не такий «дворянин», як Рильський, але намагається все таки одягтись в тогу «арістократа».

Світ приймає не в його реальному значінню, не в причиновій звязі явищ, – а метафізико-символістично, через інтелігентсько-міщанське світоіснування.

Передовсім – революція. Вона для нього, для його рафінованих і заляканих нервів – жах, кров, руїна. Революція – катастрофа ідей, світогляду, і побуту, загибіль всього, що лише й рідне Філіповичові. Псіхологично, цілою своєю культурою Філіпович тісно звязаний з буржуазним віком, з буржуазною добою. Там його початок, там межі його індівідуальности, там всі вагони права, моралі, естетики. І все це к чорту полетіло од пролетарської революції. Розсипалось на порох.

Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенілою буржуазно-міщанською вдачею, розгублено, в паниці став перед фактом катастрофи його світу?

Звідці всі його «качества»: і солоденька сімволіка, і містика, і цілковите неприйняття дійсности революції. А також – шукання спокою, затишку, тиші, шукання рятунку й утіхи.

(Ст. 11).

Філіповичові потрібний Пророк, щоб розвіяв жах революції, щоб дав йому надії, щоб виправдав його власне існування. Такого пророка жде поет.

За роспукою й трівогою, за зовнішніми фактами в революції – Філіпович нічого не бачить, не хоче придивитись уважніше, не почуває ходу нових творчих сил, нового життя.

(Ст. 15).

Місто – місце горожанської війни. Воно перебуло величезні зміни за час революції. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Філіпович, з одного боку, як бард завміраючої буржуазної класи, з другого, – як типовий виразник міщанства, – по своєму індівідуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинає революційне місто. Йому важко серед нього. В шуканню собі рятунку, спокію й тиші, поет виспівує «красу і прелесть» природи, безлобність трав і квіток, їх стан – щастя для поета. Він сам хоче стати, як рослина, як роса.