Серія «Митці на прицілі» заснована у 2018 році

Автори-упорядники В. Є. Панченко, В. Л. Колесник

Передмова В. Є. Панченка

Художник-оформлювач Р. В. Варламов

© В. Є. Панченко, В. Л. Колесник, упорядкування, 2019

© В. Є. Панченко, передмова, 2019

© Р. В. Варламов, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

© В. Є. Панченко, текст, 2018

Драматична історія Максима Рильського є гірким підтвердженням діагностики Івана Франка, який ще в 1903 р. спрогнозував, що соціал-демократична «народна держава», теоретично змодельована Марксом, Енгельсом і Лассалем, ставши реальністю, наляже «страшним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка». Вона відбере в нього свободу і намагатиметься контролювати все, навіть думки: «Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…»[1]

Максимові Рильському судилося жити в тій «народній тюрмі» понад сорок років. Дебютував він збіркою віршів «На білих островах» ще за часів Петра Столипіна (1910), а пішов у засвіти в липні 1964-го, коли завершувалася короткочасна й суперечлива хрущовська «відлига». Чи були в його біографії роки, коли можна було почуватися «свобідним» чоловіком? Риторичне запитання. Столипін реалізував гасло «Россия для русских», а Сталін руками своїх опричників робив усе, аби «кальоним желєзом» випекти будь-які мрії про «українське відродження», яке оголошувалося не просто химерою, а контрреволюцією… Виходить, що тільки останні вісім-десять років життя Рильського були більш-менш спокійними…

Якщо шукати глибинних причин драми Максима Рильського і тисяч українських інтелігентів, репресованих комуністичним режимом, то можна дійти висновку, що всі вони були приречені ще… в 1848 р., коли Маркс і Енгельс у своєму «Маніфесті Комуністичної партії» сформулювали ідею диктатури пролетаріату як універсального засобу виправлення історії і встановлення царства справедливості. За задумом творців «Маніфесту», шлях до Утопії (соціалізму, комунізму…) мало прокласти тотальне насилля.

«А хто були б її (утопічної «народної держави». – В. П.) сторожі? Хто б держав би кермо тої держави?» – допитувався через 55 років після появи «Маніфесту» Іван Франко. І відповідав: «/…/ Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над міліонами членів народної держави».

У СРСР керманичем стала більшовицька партія, яка «бажала захопити в свої руки державну власть» (Франко і це передбачив: партія захоче підмінити державу). А контролювати думку «пожиточних членів держави» доручено було спецслужбі (ЧК, ДПУ, МВС, КДБ), історія якої починалася зі скромної «75-ї кімнати» в Смольному, де господарював Володимир Бонч-Бруєвич (до речі, дослідник Сковороди).

Через комуністичне затьмарення у ХХ ст. пройшли різні країни, проте в історії радянських репресій важливо не пропустити ту особливість, що диктатуру пролетаріату російські більшовики взялися запроваджувати в країні з могутньою традицією імперської деспотії, власне – у «тюрмі народів». І вони цю традицію не тільки не похитнули, а й примножили…

У дні прощання із Максимом Рильським про драму поета з вичерпною точністю написав Євген Маланюк: «Максим Рильський – в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога, який, кожної хвилини! – міг його не лише кинути до буцегарні з забороною «писати й малювати», а й просто «зліквідувати», змусивши перед тим перейти всі стадії морального душогубства: каяття, визнання «помилок», поганьблення друзів праці й життя та, хоч і вимушеної, але завжди жахливої хули на власний Народ і власну Батьківщину. /…/ І якщо в його творчості траплялися «пісні про Сталіна», оди до Ілліча, похвали для Маяковського й навіть одна посвята Молотову (!), то автор їх прекрасно знав, що то все – то така ж сама данина, як пиття кумису в ханськім наметі ХІІІ ст. І знав також, що для нащадків то будуть лише літературні прийоми, хоч і досить шибеничного стилю.

Рильський залишився фізично живий і, хоч полонений, чим далі, тим виразніше намагався продовжувати ту чинність, яку вже не могли виконувати замордовані ворогом Зеров і Филипович, Нарбут і Леонтович, Курбас і Куліш.

Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо запізнюється»[2].

Але перед тим, як за Рильського взялися чекісти, він зазнав атак з боку братів-літераторів[3]. Особливо старався Яків Савченко (1890–1937), маленький поет із великими амбіціями. Можливо, це саме його мав на увазі Микола Зеров, коли писав у листі до Павла Тичини (27 травня 1924 р.): «Ми ж з вами знаємо, чого вартий наш український селючок, коли він починає кар’єру робити. Жадність, заздрість, готовність усім пожертвувати – аби тільки мати черевики з гострими носками і сидіти в кав’ярні в ролі законодавця і арбітра «elegatiarium». Всі вони однакові, і ті, що УНР будували, і ті, що до УСРР зараз примазуються…»[4]

Ця вбивча характеристика стосувалася, зрештою, не тільки Якова Савченка, а й численних савченків, літературної шантрапи, яка поспішала захопити командні висоти, щоб звідти обстрілювати тих, хто своїм талантом заважав їм, претендентам на роль «законодавців і арбітрів». Сірі боялися яскраво-кольорових, тому воліли пошвидше розправитися з ними (втім, попри свою демонстративну «революційність», Савченко також не вцілів під час репресій 1937 р.).

У вересні 1923-го Яків Савченко виступив у «Більшовику» з розгромною статтею «Українська неокласика» – здається, то була його перша гучна критична канонада по Зерову, Рильському й Филиповичу. Ущипнувши принагідно письменників із групи «Ланка», «котрі ідеологічно загрузли в національній романтиці» (Косинка – Осьмачка – Підмогильний), Савченко зосередив вогонь саме на «неокласиках». Він, «глашатай» революційного мистецтва, наступав і звинувачував: «На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров. /…/…діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезії останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому грунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. /…/…надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода». /…/Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича»[5].