Литмир - Электронная Библиотека

Утім, Филиповича-поета Савченко вважав «дуже невиразним», тому взявся «проробляти» передусім Максима Рильського, чия поетична збірка «Синя далечінь» побачила світ нещодавно, в 1922 р. «Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури. З далекої далечини долітає до нас його замріяний, розслаблений голос. – Починав свої філіппіки Я. Савченко. – Сьогоднішній день, наша боротьба, героїчна колективна воля трудящих, їх патос – це все цілком чуже для Рильського. Доба соціяльної революції не попала в його свідомість…»; «З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (…), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить…»; «Минулий світ – йому рідний (…) Псіхологічно, а значить, і класово – феодалізм його стіхія…»; «Революції Рильський не прийняв. (…) Він – гнилизна тої класи й тої культури, що революція змела в смітники історії…»

Максим Рильський тільки-но повернувся до Києва. П’ять років, від літа 1918-го, він провів у рідних краях, на Житомирщині. Деякий час працював у Сквирській продовольчій управі, що її очолював брат Іван, у садовому відділі повітового земства. У 1919 р. почав учителювати: спочатку в с. Вчорайше, потім у Романівці, де в будинку Рильських відкрили семирічку. Викладав українську мову, літературу й історію. Неохочий до політики, він продовжував жити в своєму світі – займаючись педагогічною працею, занурюючись у книжки, переховуючись від численних мобілізацій (одного разу довелося побувати в заручниках у якоїсь із «армій», що набігали на Романівку).

Утім, знав він і душевне сум’яття: це засвідчував, зокрема, його «драматичний малюнок» «Бенкет», надрукований у журналі «Шлях» (1918, № 6–7). У центрі цього «малюнка» – Поет, у серці якого «вічно йде війна». Внутрішньо роздвоєний, він мучиться, намагаючись зробити вибір між боротьбою і втечею від дійсності. Тих, хто обрав Битву, Поет славить і благословляє, проте сам перед випробуваннями капітулює і, зрештою, добровільно йде з життя…

Характерна колізія! Цілком можливо, що «Бенкет» було написано невдовзі після трагедії під Крутами, де загинули Максимові ровесники…

Романівка принесла в поезію молодого Рильського спокійно-споглядальні настрої. Він повернувся до «гамсунівських» мотивів своєї ідилії «На узліссі» (1917). Ліричний герой тієї написаної октавами ідилії нагадував лейтенанта Глана з повісті Кнута Гамсуна «Пан»: «милий самотник» із «підлісної хатини», він утішався тихими «бесідами» з книжками, маленькими радощами життя, довколишньою гармонією природи, мисливськими й рибальськими удачами, розмовами в тісному гуртку приятелів, згадками про любовні «чари недопитих вин»… «Бурям і турботам» автор «Лісової ідилії» охоче протиставляв «тиху пристань мислі і роботи»; «модним вибрикам і крикам» – «старосвітські теми», а естетові Оскару Вайльду – українського «чумака, що варить кашу з салом!».

Утім, герой Рильського свідомий того, що його самота рано чи пізно скінчиться, а серце покличе до громади. Його «заратустрівський» індивідуалізм не принциповий і не тотальний. У ньому більше молодої жаги самоутвердження, аніж відстояної життєвої філософії…

Під знаком Гамсуна М. Рильський написав чимало віршів, що увійшли до його збірок «Під осінніми зорями» (1918) і «Синя далечінь» (1922). Перша з них навіть повторювала назву одного з творів Гамсуна: Рильський не ховався зі своїми симпатіями.

Значна частина «Синьої далечіні» – це романтичні польоти уяви мрійливого книжника, залюбленого в антику, в Байрона й Метерлінка, Гайне і Пушкіна, Сергія Аксакова й Вальтера Скотта… Уява легко переносила поета в Шампань, Венецію, Севілью, Верону… Його герой – уже знайомий за збіркою «Під осінніми зорями» й ідилією «На узліссі» мандрівник, якому добре в мисливській хатці чи в курені, де від випадкового гостя можна почути розповіді про пригоди в екзотичних краях. Самітник, він, проте, не видається аскетом чи анахоретом, оскільки повсякчас оточений міфологічними й літературними героями. Ось вони, поруч: Зевс, Афродіта, Трістан і Ізольда, Чайльд-Гарольд, Манфред, Кармен, Беатріче, Джоконда, Глан… А ще: кіпріди, сирени, кентаври, ероти, тритони, мули… Багатовікова культурна реальність так само була для Рильського джерелом поетичного натхнення, як і життя довкола. У нього безліч «співрозмовників» і «вічних супутників». Книжний світ для нього – не кабінетна схоластика, а жива, багатоголоса й багатолика, витворена фантазією, дійсність.

Взорування на класику, на античні й середньовічні взірці для автора «Синьої далечіні» – то щось цілком сокровенне, глибинно-інтимне. У його поезії зазвучав гекзаметр, у ритмах якого забриніли навіть любовні переживання («Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі…», «Грім одгримів, і солодкою млостю спокою…»). То, звичайно, була екзотика: любовна лірика, написана в часи соціалістичної революції – гекзаметром!

А ще ж М. Рильський охоче звертався до таких поетичних форм, як сонет і октава. І образна мова його також просякнута духом античності: «Білоодежна Дездемона»; «богоданні звуки», «ширококрилий дух», «срібнолукий» юнак, «вогко-гарячі вуста»… З таких і подібних їм мікрообразів поставала особлива атмосфера «Синьої далечіні». У ній поєдналися погідна ясність славлення молодості й кохання, поклоніння богам, мистецтво збирання винограду – і тривожний неспокій утікання бентежної душі в якийсь інший, вільний від скверни, оповитий поезією солодкий світ…

Збірка «Синя далечінь», отож, явила читачам 1922 р. поета уяви, володаря поетичної держави, «столицею» якої, можливо, був «співучий Лангедок». Хоча присутня тут і рідна Романівка, власне – романівський світ з усією його предметністю й конкретністю, з поезією рибальства, згадками про друзів, відчуттям простого щастя присутності в цьому земному світі…

А Якову Савченку все це видалося підозрілим. Рильський для української літератури, написав він, «явище неприродне й чуже». Критик ставав прокурором: «Неокласіка в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціяльних форм, данних революцією, вона в такій же мірі опозіція (і активна) проти революційних течій в самому мистецтві, її завдання – затримати прискорений темп революційних процесів в поезії, законсервувати ледарство, пасивність, звиклі форми, образи, банальні світогляди, застерегти в письменстві почесне місце для міщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасі».

Під кожним поглядом, роль неокласіки – негативна! Як культурний чинник неокласіка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Від неї віє духом сморіду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого…»[6]

У літературну сферу, як бачимо, привносився дух запеклої класової боротьби, нетерпимості, нігілізму в ставленні до культурної спадщини. Літературна дискусія підмінювалася політичним окриком самозваного «законодавця і арбітра», який узяв на себе місію речника «єдиноправильних» поглядів…

І звернімо увагу на календар: 1923 рік. Ще начебто далеко до 1937-го, а в повітрі вже витає дух інквізиції. Бо до влади вже прийшла Утопія! Та сама, яка, за словами філософа, неминуче потребує насилля. Вона продукує савченків, себто – волонтерів-інквізиторів. Так само, зрештою, як і савченки витворюють специфічну атмосферу тиранії…

Що залишалося Максимові Рильському після гарматних пострілів зі шпальт «Більшовика»? Він звернувся до редакції газети з відкритим листом (надрукований 25 вересня 1923 р.), у якому пояснював: «…моє життя, мої погляди й звички до і під час революції дуже далекі од тієї назадницької ідеології, яку бачить дехто в моїй ліриці, моя діяльність (дуже скромна) на громадсько-освітньому полі має характер зовсім не чужий даному менту. /…/ Щодо ідеології «Синьої далечіні», то 1) назва і основний настрій книжки – порив у синю далечінь, у те море невідомого (не тільки минулого, а й майбутнього) – є зовсім законний і зрозумілий у поета-лірика. /…/ 2) і Навсікая, і Афродіта, і Фауст, і строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини /…/. Смішно було б думати, що ніби людська культура за тисячі літ не дала нічого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на сміливий корабель, котрий пливе до будучини. 3) Старі мотиви – от що мені зосібна інкримінується. Дійсно, «тиша», «удки» і тому подібний аксаковський причандал якось не гармоніює ніби з «грохотом современности». Зауважу тільки, що це мотиви не «феодальні», а просто сільсько-патріархальні. /…/ Не вірю, щоб людина взагалі могла остільки омашинити свій дух, щоб остаточно відріктись від любові до природи. /…/ Коли вернемось до моїх речей, то справді – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокій» і т. п. Це не значить, що я весь час революції лише спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу. В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть – побачить читач. В кожнім разі сучасність заговорила»[7].

вернуться

6

Савченко Я. Українська неокласика // Більшовик. – 1923. – 16 вересня.

вернуться

7

Рильський М. Лист до редакції газети «Більшовик» // М. Рильський. Зібр. творів: у 20 т. – Т. 13. – К., 1986. – С. 12–14.

2
{"b":"662284","o":1}