Одне слово, автобіографія написана так, щоб наперед зняти з себе усякі підозри.

Проте вже наступний документ зі слідчої справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показує, що з Рильським добряче «попрацювали» слідчі: «додаткові свідчення», написані всього через тиждень, суттєво відрізняються від змісту й тону «Автобіографії». Фактично, це самообмова поета. Тепер він уже обвинувачує себе! Картає за роздвоєність («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким із носіїв так званої «української ідеї»». Слідчих, вочевидь, найбільше цікавили контакти Рильського з Андрієм Ніковським, одним із фігурантів у справі «СВУ». І Максим Рильський починає грати в запропоновану йому гру: він визнає, що «підпав під його (Ніковського. – В. П.) ідейний вплив», «став знаряддям верхівки СВУ»…

Перелік «гріхів» наводити немає сенсу: підслідний називав їх явно з чужого голосу…

У свідченнях М. Рильського згадується чимало імен письменників, музикантів, видавців, тож закономірно виникає запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Відповісти на нього, не знаючи геть усіх нюансів багатьох слідчих справ, непросто. Про більшість своїх знайомих Рильський висловлювався цілком нейтрально; осуд стосувався хіба що тих, хто вже був засуджений у справі «СВУ» (А. Ніковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдуківський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й літератора Л. Пахаревського: «взагалі завжди Пахаревський здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «українського відродження», якому я часом улягав…»

«Повів ідеї «українського відродження»» – так кваліфікувався «гріх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приєднався!

Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свідченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розібратися в усьому, що сталося і що відбувається тепер, він ревізував своє життя і свої вчинки, щоб, зрештою, зізнатися: «гостро засуджую свій дотеперішній шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч і повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивність».

Дивовижна річ: у «народній державі», виявляється, можна було добряче отримати на горіхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не ілюстрація до Орвелла?

Слідчі ДПУ, як відомо, були майстрами психологічного ламання своїх «клієнтів». Про це їхнє диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато років розповідав синові Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…»[14]

Протримавши Максима Рильського рівно півроку в Лук’янівці, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…»

Серед тих, хто підтримав поета у важкі для нього дні, був Остап Вишня. Невдовзі Рильський, аби прийти до тями після пережитого, поїхав до щойно відкритого будинку творчості в селі Лука над Сулою, а потім – у містечко Остер на Десні. Очевидно, там написалася й частина віршів, що увійшли до збірки М. Рильського «Знак терезів» (1932).

Збірка ця мала засвідчити цілковиту «радянізацію» Рильського. Побачила вона світ у видавництві «Рух» «до ХV роковин Жовтневої революції». Коментатори пояснювали, що «Знак терезів» – це «творчий відгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій». Сам автор із цим погоджувався: «Це він, той квітень торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від збірок попередніх – і «по-хорошому», здається мені, далеких…»[15]

Відкривалася нова книжка М. Рильського віршем «Декларація обов’язків поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свій десятитомник, поет відмовився від деяких строф «Декларації…». В одній із них він згадував Є. Маланюка (під час слідства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що він не дав різкої відповіді авторові «Посланія»):

Відмовився М. Рильський і від цієї строфи:

Все-таки, дух 1960 р. (кульмінація хрущовської «відлиги»!) істотно відрізнявся від гнітючої атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без національної прикмети, а критики вітали їхню «радянізацію» (характерною була назва однієї з рецензій 1933 р., авторка якої (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своєї радості від того, що Рильський після перебування у Лук’янівці узявся за публіцистично-плакатне декларування своєї політичної заангажованості соціалістичною вірою: «Юність після старості. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезів», – так називався відгук Старинкевич, уміщений у «Літературній газеті» (1933, 30 квітня, – кульмінація Голодомору!).

Після збірки «Знак терезів» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постійно прислухаючись до офіційних, партійних «камертонів». Хоча без догматичної критики не обійшлося і цього разу (див., наприклад, статтю Самійла Щупака «Про одну історичну поему («Марина») в «Літературній газеті» від 24 травня 1935 р.).

Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, після арешту Миколи Зерова. Протоколи дописів і заяви Зерова свідчать, що слідчих найбільше цікавив епізод, який стосувався одного з останніх днів 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тоді зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творів Валерія Брюсова, що їх вони мали включити до збірки перекладів російського поета. Крім Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергія Жигалка. «Розмова відбувалася між мною і Рильським, – писав М. Зеров у своїй заяві слідчому Літману, датованій 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логічного ладу, як Брюсов, менше близькі йому і менше йому промовляють, ніж поети з безпосереднім ліричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування різних поетів, головним чином російських, починаючи з Фета. З українських авторів читалися окремі речі Шевченка, Куліша (1), Щоголева (1). Окремі місця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, іноді просто вказавши на той чи інший образ або технічний прийом. Потім Жигалко пішов; перед тим я кількома словами обмінявся з ним про м. Бориспіль, його батьківщину. Увійшла дружина Рильського і за щось йому дорікнула. Потім пішов я, домовившись скласти список віршів Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слідчому від 8 травня 1935 р.)[16].