Один за другим виходили японці з свого сховища і один з них поважний і літній старшина, побачивши американців, що підходили, вихопив кривого ножа, на одну мить глянув на схід сонця і швидко ударив ножем у нижню частину живота. То був страшний удар, поки до японця підбігли вояки, частина кишок вивалювалася з величезної рани.

Коли японця поклали на ноші, на його жовте обличчя спадала тінь небуття, але несподівано на йому з'явилася усмішка немов від найвищого і незабутнього щастя.

Роман дивився на жовте обличчя і відчував ту глибоку фанатичну силу волі, яку зумів виховати в собі японський самурай.

Різні на події дні бувають у житті людини, або сірі, одноманітні, коли сьогодні подібне на вчора, і тоді губиться міра часу і вартість самого життя. Але іноді день, вирвавшися з шереги, своїми неочікуваними подіями, барвистими переживаннями, сягає у недосяжну височінь. Ї здається людині, що вона у такий щасливий день, пережила роки. День 14 грудня 1944 року в житті Романа Журби і Олекси Тарана був такий незвичний і багатий. Настав рівниковий вечір.

Величезне криваво-червоне сонце торкнулося краєм води лагуни і, немов казковий лихтар, поволі поринало в океан.

Роман з Олексою вечеряли. Кухар приніс їм подвійну порцію вершкового крему і яблучний пиріг. Хлопці віддавали належне ласощам, але в цей момент прибіг ординарець команданта й вигукнув:

– Негайно прибути до офіцерського казіно.

– Що скоїлося? – питає Роман у Олекси.

– А пиріг?

– Потім доїмо...

Величезний намет казіно, що звалося просто «бунгало», по святковому прибраний різнокольоровими хінськими лихтариками з паперу. Офіцери вже на підпитку. Назустріч хлопцям вийшов сам полковник і проголосив коротку промову:

– Ви нині герої дня! Уся команда залоги острова виносить щиру подяку за відкриття замаскованого підступного ворога у безпосередній близкості до нас... Я надіслав радіо-рапорта про сьогоднішню подію, також не забув, при цій нагоді, нагадати про ваші бажання залишитися при нашій частині. Гадаю, що вас нагородять вояцькою відзнакою «Пурпурове серце».

Музика заграла марш і піднесла мрії героїв високо, високо.

– Вип'ємо за молодих героїв!

– Віват! Віват!

Офіцери тиснули руки юнакам і поводилися з ними, як з дорослими і рівними, навипередки наливали у келехи коньяку і рому.

– Пийте! Сьогодні ви герої!

– Герої банкету переможців!

Від випитого стає веселіше, радісно крутиться голова і важко сказати, що більше вплинуло на юнаків – чи горілка, чи те що вони віддячили цій військовій частині справжнім лицарським чином за гостинність.

Хтось обсипає юнаків дощем різнобарвного конфетті, снується павутиння серпантину. Гремить музика. Роман повертається до командира і англійською мовою промовляє

– Сенкю, колонель! Вери мач!

– О! Вери мач!..

Лише чотири коротких і не зовсім добре повязаних у речення слова, але юнаків добре розуміють і грім оплесків закінчує виступ.

На серці радість. Роман дає собі слово вчитися мови. Ото хотілося б сказати багато-багато... і про Україну розповісти їм теж, про свою сонячну, любу батьківщину. Ех! за для такого дня варто жити, і такий радісний день мусить настати в житті.

Ці думки народжуються під музику військового маршу.

Роман каже побратимові:

– Олексо! Сьогодні ясний день мого життя ... Я здобуваю першу перемогу на порозі великих подій... Голубе! Я знаю для чого мушу жити!

– Гарно сказано, але Романе... не гнівайся лише на мене – не варто нам більше пити.

– Згода! Для кожного великого вчинку мусить бути тверезий розум.

Компанія офіцерів весилилася по свойому: одні співали пісень, інші згадували своїх наречених, але більшість була п'яна. Юнаки тихо вийшли на повітря. Десь у траві співали цикади. Роман прислухався.

– Чи не нагадує тобі наш степовий вечір... Але не чути тут рідних співів...

Юнаки сиділи на камені над морем. Воно шепотіло про щось казкове. Пальми нагнулися, прислухалися до романтичної розмови.

На далекому від батьківщини острові, що загубився у безмежних просторах Великого океану, на самоті, билися два палких українських серця і мріяли про кращу долю своєї батьківщини.

Роман ладнає вітрило на восьмивесельному вельботі, гукає Олексі.

– Ей там... на кормі! Підтягни-но каната!

– Єсть, підтягнути! – дзвінко відповідає юнак з загорілою темною шкірою і, коли б не мягка мова, можно подумати, що то малаєць.

– Чудово! – задоволено вигукує Роман, милуючися як легенький бриз надуває їх саморобне вітрило з полотняного намету. Вітрило не зовсім біле – жовтопіскового кольору, але це байдуже молодому капітанові.

Так! Він сьогодні справді капітан власного човна. І його команда, що складається лише з одного матроса, слухняно підкоряється йому.

У взаємовідносинах між двома товаришуючими юнаками одностійно склалися такі умови, що Роман завжди бував за старшого. Це був неписаний закон, що встановився з їх обопільної згоди. Роман був більш розвинений і здібніший. Ніколи не губився при різних умовах, краще знав мову і до нього зверталися, як до старшого.

– Підняти якоря! – гукнув Роман. Олекса напружившися, потягнув ланцюга і незабаром кинув у човен мокре колесо з розбитого японського панцерника.

Колишній пошкоджений вельбот з корабля «Ніпон Мару», знайдений на скелях був їх своєрідною трофейною здобиччю.

Хлопці засмолили його, пофарбували, намалювали розпізнавальний знак – білу зорю на бортах і написали: «Дніпрова чайка». На щоглі розвивався невеликий американський прапор і їх власний жовто-блакитний вимпель.

Роман сів за кермо, а Олекса на веслі і їх шхуна грандіозно, немов молодий лебідь, поплила лагуною. Серце юнаків наповнилося радістю. Це вже не проста забава. Це вже романтика.

– Ну от бачиш, Олексо! Ми потрапили на острів, хоч і не безлюдний, але чудовий.

Юнаки розмовляли і за балачками непомітно йшов час.

Вони вже на середині лагуни, кілометрів за три від берега.

З одного боку острів з їх базою і високими скелями, густим пралісом, а далі за низькою пісковою косою, що поросла рідкими пальмами, синіє безбрежна широчінь океану.

Роман зазирає у теплу, прозору воду лагуни, немов крізь грубе шкло видко піскове дно.

– Здається, тут малайці шукали перли? – запитав Роман, наполовину спускаючи вітрила.

– Неначе тут, – відповів Олекса.

– Віддати якоря!

Плеснуло у воду колесо і човен зупинився.

– Може пополуднуємо, Романе? Таке чудове повітря, – запропонував Олекса.

– Краще потім.

Роман роздягається, чіпляє до пояса ножа.

– Ти що у пірати хочеш пошитися? – іронічно питає Олекса. – Мені Уянг розповідав, що у води лагуни іноді запливають акули.

Олекса спостерігає, як Роман готує якийсь чудернацький прилад, чіпляє на спину невеликий балон, а на голову одягає щільну маску з шкляними очима, немов протигаз.

– Цей легкий кисневий прилад вживається до термінових робіт, коли треба оглянути підводну частину корабля. З ним можно занурюватися під воду хоч на півгодини. Про це мені розповів водолаз Вульфорд, у якого я випросив цю машинерію.

Олекса здивовано питає побратима.

– Чому ти раніше не розповів?

– Тебе не було вдома... А багато розповідати – мало робити. Олексо, я спущуся на дно на канаті, ти тримай його руками і коли почуєш, що я тричі потягнув, мерщій тягни догори. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Чудово, Олексо! Пам'ятай мій наказ, а тепер допоможи щільно одягти маску.