Обидва юнаки розглядали овальну перлину, набагато більшу за яйце голуба. З її прозорої глибини, якесь особливо чарівне блакитне сяйво...

Легенький плеск весла. Роман оглянувся і зустрівся з очима Уянга, в них, немов в дзеркалі, загорівся невимовний вогник заздрости.

– О капітана! Ти найшов перлину... Це Іо – Шіму! Це велике щастя і нещастя. Іо – Шіму закляв її. Япон привіз її з Індійського океану десять років тому і кинув на дно лагуни. Потім вона згубилася. Її довго шукали і не знайшли. І ти, молодий капітана, знайшов її. Ти будеш мати всі скарби острова – шепотів малаєць.

– Кінчаймо лови, – звернувся до Олекси втомлений Роман. Лише відплив Уянгів каюк, вони поспішили до острова.

– Що робитимемо з перлиною? – запитав Олекса.

– Нікому не кажімо за неї.

– А Уянг?

– О, він мовчатиме! Йому немає рації казати, що її знайшли ми, а не професійний шукач перлів.

Радісно збуджені юнаки поверталися до бази «Мінезота».

В Романовій кишені лежала замотана в хустину дорогоцінна знахідка, від якої віяло таємницею.

Фортуна щиро всміхнулася до юнаків з степів України.

– Молодий капітана... там на горі є храм великого Буди... Очі з таких перлів, як у тебе. Ходи туди – бери перли, – таємниче шепоче Романові жовтошкірий Уянг.

– Перли?

– Перли! Багато, багато перли. Твою перли прикласти до ока великого Буди, будеш мати щастя. Ходи туди. – Очі малайця світяться глибоко захованою таємницею, а білі блискучі, немов перламутрові, зуби сяють у посмішці.

– Почекаємо Олексу – відповідає англійською мовою Роман.

– Ні, ні... ходи сам... щастя не любить кумпанії, – переконуючи говорить малаєць, приклавши палець до рота.

Роман вже чув з розмов американців про якийсь таємничий храм. Але досі ніхто не міг розшукати тієї таємниці, що

описана у зошиті знайденому в зруйнованому будинку японської концесії.

Може то лише фантастична вигадка? А може і справді є такий храм, де заховані скарби цих таємничих островів. О, це цікаво!

Малаєць спостерігає Романове вагання і переконуюче шепоче.

– Капітана! Нікому, нікому казати. Ти даси Уянг рому.

Уянг любить ром.

– Дам, дам рому, – відповідає Роман і тішиться з тієї таємниці. Це ж так цікаво.

Він мовчить, але розмовляє сам з собою:

Христофора Колумба з мене не вийшло! Я народився пізніше, коли на земній кулі відкрито всі острови і на мапі немає більше білих плям, нема місця де б не побувала нога людини. Вояки двадцятого століття – найчисельніші мандрівники всесвіту. Вони обплавали кораблями всі моря, порушили таємниці глибин, підводними човнами, літаючими фортецями досягли стратосфери, на панцерниках і джипах побували у безлюдних пустелях.

Але то техніка. То все відоме, а з розповіді малайця віє глибокою таємницею. Вона така нерозгадна і тому принадна і цікава.

Може Романове щастя заховане в таємничому храмі? Око Буди з перлів! Юнак понад усе хоче бачити того таємного Буду.

Роман мріє. Вони тихо йдуть берегом моря. Хлопцеві хочеться зачекати побратима, але ні, якась надзвичайна сила хвилями лине з очей малайця, приковує хлопця, підкорює його рухи і він мимоволі йде з жовтошкірим.

Вони завернули від берега у нетрі тропічного пралісу. Роман все ще не може відповісти, чому він іде, адже ж він не дав остаточної згоди... Але юнак немов на привязі у свого супутника.

Вогники переможця блищать на очах Уянга. Він легко перестрибує повалені, гнилі трупи дерев, задушених у міцних гадючих обіймах ліян. Вологе, немов над стоячим болотом, задушливе повітря у пралісі. Різнокольорові папуги оглядають супутників й іноді глузливо сміються над людьми. «Може вони з мене глузують», – подумав Роман і запитав малайця:

– Чи далеко ще, Уянг?

– Ні... Ось ще трохи, капітана. Перли...

Він пильно глянув на застібнуту ґудзиком, віддуту кишеню жовтої сорочки, де лежала перлина. Того погляду не міг не помітити Роман і якась підозра закрадається в його серце. – А що як? Може? Серце – віщун калатає в грудях: – Не йди! Не йди! Вапнякуваті стіни, прикрашені окаменілими кораловими поліпами, що густо переплелися верховіттям. Колись то було морське дно, але підземні сили підчас землетрусу, підняли високо над землею колишнє морське дно.

Волога прохолода. Таємничі сутінки оповиті серпанком напруженої невідомости. Вони обережно йдуть далі. В кінці величезної печери, Роман побачив сидячу навколішках величезну, витесану з мякого пісковика, фігуру східнього божества. Зеленуваті, немов морська вода, очі, осяяні линучим з глибини світлом, притягали до себе Романову увагу.

Малаєць схилився, опустивши голову і приклавши руку до серця прошепотів:

– Бачиш... великого Буду?

– Бачу.

– Тепер ходи туди ... Там скарби, – промовив Уянг, показуючи Романові на глибину другої печери. Вони йшли довгим лабіринтом печер, що ланцюжком з'єднувалися одна з другою вузькими проходами. В руці Уянга, що йшов за Романом, блиснув кривий малайський ніж. Несподівано щось блискуче боляче ударило Романа в крижі. Закрутився у шаленому танку таємничий Буда, виблискуючи зеленими очима і тіло хлопця полетіло в провалля...

– Романе!? Обідати! – гукав Олекса, під'їхавши джипом на берег лагуни. Але не видко побратима, ні на безлюдному березі, ні біля човнів, немає його в затінку під пальмами.

– Романе!

Відбивається луною дзвінкий Олексів голос і тоне без відповіді в заводях лагуни.

– Дивно! І де б міг подітися Роман? Півгодини він був тут на березі, разом з малайцем Уянгом і несподівано зник, – думає Олекса і мчить назад до бази. Але там теж нема побратима. Юнак схоплює пістоля і далекогляд, знов іде беретом. Палає полудневе сонце. Куди не гляне Олекса – скрізь безлюддя. Крізь далекогляд добре видно скелі, що нависли над островом. На них з'явилася якась висока постать.

Олекса пізнає Романа.

«Чого це він пішов з тим Уянгом?» – незадоволено думає Олекса. «Це не зпроста. Адже ж ніколи не було, щоб Роман хоронив від мене якісь таємниці. О ні? Але, мабуть, трапилося щось надзвичайно цікаве і термінове, що Роман, не дочекавшися мене з обідом, подався у гори».

Олекса помчав автом у напрямку скель. Коли далі їхати стало неможливо, він залишив у кущах машину і побіг пішки, придивляючися до слідів. Ось зім'ята трава. Тут недавно проходили двоє. Тут вони звернули з стежки і пішли навпростець. Спека. Олекса впрів. Мавпи гойдаються на деревах, кидають в юнака шкарлупини горіхів, заграють з ним, але він не звертає уваги. За яку годину він на скелі.

– Романе! Романе!!! – гукнув він що сили. Але ніхто не відповідає. Лише луна перегукується в скелях, немов глузує над ним. «І де б він міг подітися? Немов провалився крізь скелі?» – думає юнак. Сліди заманювали у якусь дивовижну, таємничу пастку і незабаром довели до входу в печеру. Олекса, розстібнувши ґудзика на кобурі пістоля, обережно зайшов до середини великого підземелля. В глибині темноватої печери навколішках сидить величезний камінний Буда.

«Але де Роман?» – думає Олекса. Він знає, що побратим мусить бути десь тут поблизу, але тиша ще більше підкреслює небезпеку і таємницю. Закрадається в серце підозра. Стає трохи моторошно. Якась чудернацька тінь простягла до хлопця таємничі руки – щупальці. Олекса оглядається – нікого. Він поклав руку на держак важкого автоматичного пістоля. В ньому десять патронів, які по його волі, можуть спалахнути у вир гарячих куль. Це надає упевнености в свої сили. Олекса прямує далі. В стелі світиться глибока віддушина. Крізь неї льється слабе денне світло і розсіює напівтемряву, де видніється обличчя Буди з східними косими очима, що сяють зеленуватим таємничим промінням.