***

Що там жінкам, чоловікам він міг так голову замакітрити, що ті запросто повірили б, якби він узявся стверджувати, що є прямим нащадком конунґа Раґнара Лодброка, котрий захопив Париж, а потім усіх полеглих вікінґів особисто відвів до Вальхалли. Або: прапраправнуком шведського короля Карла XII, який разом із гетьманом Іваном Мазепою боронив Україну від армади Петра Великого.

Але серце мрійника і містифікатора затріпотіло, коли він зустрів випускницю Харківського художньо-промислового інституту Аллу Вікентіївну Гербурт (1901-1993), яка закінчила навчання в майстерні художника та педагога Івана Падалки, у свою чергу, вихованця знаменитого маляра-монументаліста Михайла Бойчука. Самостійна дівчина, кругла сирота Майкові сподобалася, адже після наглої смерті від тифу батьків, 17-річна Алла опікувалася ще й молодшою сестрою Іриною.

Народжена у родині професора Харківського технологічного інституту, статського радника Вікентія Хомича Гербурта-Гейбовича (1872-1918), котрий походив із польської шляхти, українською мовою за зрозумілих причин вона не спілкувалася. Поет, котрий саме готував другу збірку віршів – «Кроковеє коло», вирішив виправити ситуацію. Та навчити мові – не поле перейти…

Усе почалося із листування молодих людей, які симпатизували одне одному. Із епістолярію виріс у Алли інтерес до літератури. З інтересу до літератури – роман; потім все у них було серйозно. Згодом друга дружина Майка Йогансена зреалізувала себе як художниця та літераторка для малечі. Вона написала та проілюструвала оповідання для дітей, як-то: «Гнатові пригоди» (1927), «Штани капітана Вілза» (1928), «Сагібова подяка» (1929), «Китайські рибки» (1929) і таке інше.

Жила пара митців за принципами: дружина хотіла мати дітей, чоловік – ні. Але 15 серпня 1929 р. у Йогансенів народився первісток, синок Гайочок. Та подальше подружнє життя змінила одна зустріч, коли 28-річна Анна зазнала вихователя… свого педагога, визнаного майстра українського монументалізму, 47-річного художника Михайла Бойчука (1882-1937). Шлюб із поетом розладнався. Алла і Майк розлучилися. У свою чергу, Михайло Львович залишив дружину, відомого графіка Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук і сина Петруся. 25 листопада 1936 р лідера бойчукістів арештували, 13 липня 1937 р. нео-візантиста ХХ століття як «буржуазного націоналіста» розстріляли… А 10 грудня 1937 р. Алла Гербурт народила дочку, яку на честь матері покійного чоловіка назвала Ганною…

Попри те, що іронічно Юрій Смолич у спогадах написав: «Женоненависником Майк зробився геть пізніше – коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б», – ще у вірші «Ясень» зразка 1927 р. видющий Майк Йогансен напівінтуїтивно прощався з Одвічним:

– І співай тепер, що не ця / Була остання сторінка. / Я тебе прочитав до кінця, / І зосталась одна картинка: / «Ти мов тонесенька ясень / Зросла в голубе озеро». / Ах, засміялась ясна, / І стала на порозі. / Не сховаєш тепер лиця, / Крізь пальці горить і рдиться. / Я тебе прочитав до кінця / І до себе несу на полицю.

***

Мистецтво і подорожі рятують Гулівера від нестерпного світу. Після добровільно-примусового саморозпуску Вільної академії пролетарської літератури в січні 1928 р. Майк Йогансен створив у Харкові»“Техно-мистецьку групу А», до якої входили Юрій Смолич, Юрій Платонов, Вадим Меллер, Веніамін Брисків та інші. Формально вона існувала у 1928-1931 рр., але наприкінці січня 1929 р. разом з сімома іншими українськими літературними організаціями проковтнулася… Всеукраїнською федерацією революційних радянських письменників, що мала «об’єднати під керівництвом комуністичної партії більшовиків всі літературні організації, а в перспективі і тих письменників, які до організацій не приставали».

Захоплені техніцизмом члени «Техно-мистецької групи А» видавали «Універсальний журнал» (УЖ), профіль якого редакція визначила як «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи». Одначе, видання за рік влада закрила, – начебто, за браком паперу в країні лісів.

Пролетіли ще два роки. Та одного дня зненацька збляко творче кредо Майка Йогансена, котрий вважав: «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти».

***

У промові на загальних зборах харківської організації Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) 24 лютого 1931 р. колишній лідер та ідеолог ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий (1893-1933) сумно констатував:

– Така організація, як група «А», теж заметушилася. Це мистецько-технічне, ліво-інтелігентське об’єднання хоч поки що й продовжує існування, але та розгубленість, яку ми там не можемо спостерігати, більше як красномовно говорить, що доля цієї організації визначалася питомою вагою такого угруповання, як Пролітфронт.

Далі життя покотилося в непролазні яри…. Попри те, що у 1934 р. Майк Йогансен вступив до Спілки письменників України, його літературна реальність давно не співпадала з радянською дійсністю. Як невиправний «романтик чистого слова», він мріяв написати «велике полотно» про «Харків, про індустріальне оновлення велетенського міста». І такий автобіографічний роман – «Югурта», справді виник. Та оригінал конфіскували енкавеесівці.

Підсумовуючи авторський доробок (слово у вжиток ввів саме М. Йогансен), за 17 років творчої діяльності він видав вісім поетичних книжок та дві збірки кращих віршів, десять книг прози, чотири книжки для дітей, дві монографії з літературознавства, як-то: «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922) та «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» (1928). Але, як написав у статті «Українська література в боротьбі і жертви цієї боротьби» (1992) Іван Левадний, по нього ніколи не забували і теж мали прийти:

– Чутливий лірик, філолог, перекладач, майстер поетичного слова Михайло (Майк) Йогансен своєю творчістю ніби стверджував вірність ідеалам Партії, вихваляв Леніна, комуну, Червону армію. Але шведське походження і діяльна участь у ВАПЛІТЕ зробила його після смерті Хвильового об’єктом нападів. Йому закидали, що він не добачав завдань, які ставить Комуністична партія перед письменниками, й ігнорує їх. Йогансена відіслали у творче відрядження – в нафтову промисловість, у висліді чого з’явилася книжка його нарисів про нафту «Кос-Чагил на Енбі» (1936. – О.Р.), але і в ній партійна критика знайшла контрреволюційні натяки.

***

Що не кажіть мені, а радянська влада дбала про українських діячів мистецтв.

Диво-п’ятиповерхівку на 66 квартир, розташовану в Харкові на вулиці Червоних письменників, 5 (нині – вул. Культури, 9), збудували до осені 1928 р. Проте із заселенням в споруду із солярієм та душовими кабінками на шостому поверсі барилися. Попервах Партія хотіла в одній кам’яниці розмістити літераторів й ударників соціалістичної праці, але, на щастя, союзу пера і лопати не відбулося. Потім довго встановлювали парові котли і заводили в кожну оселю новітній телефон, що для НКВС перетворився на надійний інструмент прослуховування.

Лише у 1930 р. будинок «Слово» почав поступово заселятися.

Нові квартири діячі мистецтв отримували за жеребкуванням, згідно номера, який власноруч діставали із шапки. Сумирному мовчальнику Павлу Тичині випав жереб на квартиру № 12, а поверхом вище, у № 15, оселився галасливий веселун Майк Йогансен. Про останнього у мемуарах дочка письменника і перекладача Миколи Дукіна (1904-1933), Наталя Дукіна згадувала таке:

– Мандрівник і затятий мисливець він (Йогансен) виявився неспокійним сусідою: повсякчас заряджав рушницю, тупотів, бігаючи з собаками.

Надмірною активністю він заважав спати поету-лірику. Саме через це невдовзі за взаємною згодою сторін Павло Григорович та Михайло Гервасійович помінялися квартирами. Утім, бігати за собаками, тупотіти та коли заманеться заряджати рушницю Майк Йогансен не полишив: інстинкт мисливця не викоренити правилами соціалістичного співжиття. Мабуть, тому такими яскравими залишаються його образи, просто справжні луки Натури – «Випливає чапля з туманів» (1928):