На творчих хлібах Майк Йогансен не сидів, а працював редактором державної кінематографічної організації – Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), куди для створення нового репертуару керівництво запросило письменників, а саме: Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Володимира Ярошенка, Ісака Бабеля, Олександра Корнійчука, Юрія Яновського та інших. Утім, із посади він мовчки звільнився, коли восени 1926 р. з Харкова ВАПЛІТЕ переїхала до Києва. Дисципліна є дисципліна.
Яким він себе бачив у «Автобіографії»?
– Тепер мені тридцять літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індійського індиго. Мій фах – грати у теніс, більярд та інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні в більярд.
Для своєї епохи він був багатовимірною особистістю, якимось Гулівером-містифікатором, котрий у власних мандрах заблукав в Україну, призвичаївся та й глибоко закоренився. І не мала ніякого значення його подоба. Адже Майк Йогансен міг відпустити шевченкові вуса а ля «Україна плаче», а за місяць начисто поголитися, вдягти накрохмалену сорочку із високим комірцем і скидатися на американського інженера, якого чорти бозна куди запхали, а він оце белькоче десятьма іноземними мовами з якимись тубільцями. Ніхто із його сучасників не міг точно сказати: звідки він такий узявся – зі шведів, норвежців, німців, латишів?
***
Ніколи Майк Йогансен не скидався на лінійного українофіла, схожого на припухлий флюс. Усе навколо мандрівника краями та епохами вирувало: ідеї, люди, знання, Істина. Йому до всього було діло, і та допитливість фонтанувала успішними проектами… Він товаришував із Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Юрієм Смоличем, іншими самобутніми митцями. Окремо слід розповісти про Олександра Довженка (1894-1956), з яким вони багато років ходили на полювання та азартно рибалили. Було діло, навіть спільно працювали над кінофільмом «Звенигора» (1927), першим із знаменитої довженківської трилогії.
Свого часу колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник (1891-1930) під псевдонімом «Юртик» розповів Майку Йогансену легенду про скарби, закопані гайдамаками у надрах гори на Звенигородщині. Захопившись ідеєю, друзі вирушили у творче відрядження на Черкащину, а, повернувшись до Харкова, написали сценарій «Звенигора» (1928), що обіймав історію у дві тисячі років. І скрипт прийняла художня редакція одеської кіностудії – ну, Всеукраїнське фотокіноуправління. Отже, ВУФКУ запустило картину у виробництво, режисером призначилл Олександра Довженка, а одну з ролей той навіть віддав Юрію Тютюннику.
Коли почалися зйомки, постановник узявся переписувати і переписувати сценарій. Через це давні друзі посварилися, перестали спілкуватися, а Ю.Тютюнник та М.Йогансен зникли з титрів картини. Трохи згодом у власній «Автобіографії» (1939) О.П.Довженко представив ситуацію так: «У сценарії було забагато чортівні і явно націоналістичних тенденцій. Тому я переробив його відсотків на дев’яносто, внаслідок чого автори демонстративно "зняли свої імена", і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками».
Тут слід сказати і про таке. Майк Йогансен разом із Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею став одним з авторів на рідкість популярної у глядача оперети «Мікадо» (1927-1928), яка з величезним успіхом йшла в театрі «Березіль» Леся Курбаса. Адже українська група авторів відхилилася від партитури, написаної англійськими – лібретистом Уїльямом Ґілбертом і композитором Артуром Салліваном. В осучаснену музичну комедію вони ввели кілька інтермедій та куплетів, що відгукувалися на злободенні події в столичному Харкові. Їх спеціально написали Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Остап Вишня.
***
У своєму середовищі Майк Йогансен мав славу не тільки поліглота та інтелектуала, але й вишуканого франта та короля більярду. Одного разу він розніс в пух і прах чванькуватого Володимира Маяковського. І той, за попередньою домовленістю, бо грали «на ганьбу», – мусив залізти під стіл і декламувати звідси вірші Олександра Пушкіна, якого не так давно російський трибун жадав «скинути із пароплава сучасності». Ясна річ, Маяковський розприндився, бо застряв під пузатим більярдним столом і тривалий час не міг з пастки видертися, тоді як Майк бігав довкола та реготав. Як наслідок, довелося товариству трибуна цілий вечір утихомирювати…
Про Маяковського факт розтиражований, а ось у спогадах письменника і літературознавця, а також редактора часописів «Сільський театр» (1926-1929) та «УЖ2 (1928-1929) Юрія Смолича (1900-1976) про невгамовного Майка Йогансена є два чарівні епізоди, що передадуть творчу натуру тлумача. Перший – такий:
– Коли під час війни в Іспанії до Харкова прибули іспанські сироти, Йогансен осягнув їхню мову достеменно на моїх очах – у балачці з дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми: з іспанської на українську і з української – на іспанську... А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно став її читати. За кілька днів Майк опублікував переклади іспанської поезії.
Так, усі казали, мовляв, Йогансен – мовознавець від Бога. Юрій Смолич свідчив:
– Що ж до слов’янських мов, то тут вже близько анекдоту. Колись Майкові, пригадую, знадобилася сербська мова. Це стало йому відомо вранці – ми саме ішли грати на більярді. І от, заганяючи кулі в лузи, між іншим Майк мовив: «Після обіду полежу з годинку – треба вивчити сербську мову». До речі, на більярд Майк казав по-старовинному «кармалюк», на лузу – «дучка». Ввечері він справді сів перекладати сербські думи і здав переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум – в українській літературі найкращі.
***
Носії «Червоного ренесансу» мислили не кольором, а переосмисленими величними ідеями Відродження. Національного відродження… Це демонстрували лібрето «Алло на хвилі 477: Ревю», написане Майком Йогансеном на музику Юлія Мейтуса для театру «Березіль» та поетична збірка «Ясен. Поезій книга друга» (1930). Гарячкуватий новатор у літературі зникав, народжувався “романтик чистого слова”, який виразно бачить, тонко відчуває і переінакшує будні. У власній міфологізованій творчості Майк ставав понад реальністю. Не випадково, саме з ідеї Майка Йогансена народився також позагруповий альманах «Літературний ярмарок» (1928-1930).
У 1930 р. він безжурно писав:
– Ах, життя моє – кругле, як м'яч. / Пружне й палюче – як любов. / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов. / До вогню цілуй. До зубів, / До холодного цілуй поту. / Так ніхто тебе не любив / Не пив слину з крепкого рота.
Прорвало й лантух прози. Одна за одною з’явилися: дві книжки гуморесок – «Луб’яне решето» та «Солоні зайці» (обидві: 1929); нариси – «Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)» (1929), «Подорож у радянську Болгарію» (1930), «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» та «Подорож у Дагестан» (обидві: 1933); оповідання – «Життя Гая Сергійовича Шайби» та «Оповідання про Майкла Паркера» (обидві: 1931): і, нарешті, повість – «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (1932).
Як виглядали літературні пригоди Гулівера у Слобожанській Швейцарії?
– Із декоративного картону він (автор – О.Р.) вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.
