Але землячества мали й інші значення. Вони потроху втягали товаришів до інтересів колективу, до заінтересованості долею народу, до революційних настроїв. На мій погляд, землячества були школою революційної діяльності. Може я й помиляюсь частково – не всі землячества були однакові. Пишучи оті записки, я зацікавився взагалі питанням про землячества і, в умовах Ленінабада, не знайшов нічого. Але мене надзвичайно дивує, що в такому багатоінформованому виданні, як ВРЕ, немає навіть предметного слова: «Землячества». А тим часом немає сумніву, що в історії революційного руху Вищої Школи вони мали неабияку вагу.

Закінчились зимові канікули, в кінці січня почався весняний семестр, надійшла та пора, коли революційні настрої студентів набувають особливої сили. Прийшла звістка з університетів Петербургу, Москви, Києва, Тифлісу – усюди шумно, усюди наростають виступи студентів проти репресій царського уряду, проти «отдачи студентов в солдаты». Нарешті в кінці лютого загальностудентська одеська організація оголосила, як знак протеста, загальну забастовку.

В університеті шумно, народу багато, але аудиторії здебільшого порожні, або в них відбуваються сходини («сходки»). Більшість студентів забастовали, але знайшлись штрейкбрехери-боягузи, або «маменькины сынки», або «белоподкладочники», які не послухали наказу студентської організації і пішли на лекції. Треба було зробити заходи проти них, умовити їх залишити лекції, а як не послухають, то вигнати їх з аудиторії. Я теж вступив до групи «обструкціоністів». Ми пішли оглядати авдиторії. В більшості з них було пусто, але в деяких сиділо по декілька (2–5) студентів. На чолі нашої групи обструкціоністів стояв надзвичайно симпатичний студент українець Комличенко, людина одночасно і добра до своїх товаришів, і сувора при виконанні своїх обов’язків. Він ввічливо пропонував студентам залишити авдиторії, закликав не порушати загальностудентських вирішень, не зраджувати спільної справи. Здебільшого «зрадники» слухались, залишали авдиторії і приєднувались до забастовки.

<…> Події того дня на цьому не скінчились. Вночі, коли я уже ліг спати, почувся в нашому помешканні дзвінок. Батько ще не спав і сидів за письмовим столом, опрацьовуючи свої бібліографічні записи. Почувши дзвінок, він підійшов до вхідних дверей.

– Хто там? – запитав.

– Телеграмма.

Батько відчинив двері і побачив на сходах синьомундирного ротмістра, двох поліцаїв і нашого двірника в ролі понятого.

– Здесь живет студент Комаров?

– Здесь. Я его отец.

– Укажите комнату сына.

Я займав окрему невеличку кімнату. Синьомундирник і один поліцай увійшли до моєї кімнати. Мій молодечий сон був порушений. Страховиті постаті, що іноді привиджуються вночі, стали переді мною в дійсності. Почався обшук, або так званий «трус». До шуфляд стола, до книжок, до убрання і постелі потяглись ворожі руки, розгортаючи папери, листи, і ворожі очі роздивлялись листки щоденника, аркушики з автовіршами, яких автор і друзям ще соромився показати.

Дещо забрали, що саме, не знаю, бо жандарм наказав мені підчас обшуку сидіти і не рипатись. Обшук закінчився.

– Оденьтесь и захватите постель! Вам придется оставить дом!

Заплакана мати, схвильоване обличчя батька, перелякані сестри…

– До побачення, дорогі!

Поїхали…

Синьомундирник їхав окремо, а мене посадили на звичайні візникові дрожки разом з двома поліцаями, один – поруч, другий – напроти.

Ніч була холодна. Нерви напружені. І я трохи здригався. Поліцай, що сидів напроти мене, звернувся до мене і спитав:

– Вам холодно, господин студент?

І якась приязнь почулась мені в цих словах.

– Спасибі! Нічого, – відповів я.

Видно, і серед поліцаїв були люди, які співчували так званим «политическим преступникам». Мене везли до в’язниці.

Одеська в’язниця, що велично йменувалась «Одесский тюремный замок», далеченько була від осередку міста. Дорога йшла повз міське кладовище. Проїжджаючи тепер «під охороною поліцаїв» проти брами кладовища, згадав я свою любу бабусю, під доглядом якої я був увесь час свого дитинства і юнацтва, і яка 4 місяці тому упокоїлась і лежала на тому кладовищі «під тихими вербами», і подумав: «Прощай, люба буся! Спасибі за все». Почув ясно, що скінчилось моє дитинство і юнацтво, а почалась молодість.

Отже, замість університету – «тюремний замок»! В цій установі я розпочав свій другий семестр. Спершу провели мене в кімнату, що була, певно, урядовим осередком в’язниці. Зняли з мене помочі (щоб часом не завішався!), відібрали гаманець з грішми (їх, правда, при мені порахували), годинник, записну книжку і олівець. Посадили в одиночну камеру. На протязі багатьох років я пам’ятав її номер, а оце забув. Здається, № 310.

Заарештували тоді щось коло 200 студентів. Це все народ молодий, палкий, веселий, повний надії на кращу будучину. По камерах повилазили на столи, поодчиняли кватирки, тюремне подвір’я заповнилось криками і співами. Викрикували свої прізвища, вітали один одного, співали «Марсельєзу». Я дізнався, що у в’язниці сидить і наш любий Чічінадзе. В моїй камері була не кватирка, а так звана «фрамуга» – частину подвійної віконної рами можна було трохи відхилити верхнім краєм в середину камери, і тоді утворювалась у вікні вузенька щілина. Крізь яку проходило повітря, але руку просунути не можна. А крикнути можна.

– Здравствуйте, Чичинадзе!

– Кто говорит?

– Комаров!

– Здравствуйте, Комаров! А где ваш «alter ego»?

– Не знаю.

Під «alter ego» Чічінадзе розумів мого товариша і друга Володимира Сигаревича. Виявилось, що арешти студентів продовжувались ще кілька днів. Володю заарештували в один з таких днів.

Караульні бігали по камерах, стягали в’язнів зі столів, кричали на них, але вони не встигали оглянути одразу всі камери. Поки караульний пішов до другої камери, а в’язень з першої знову на столі і кричить у вікно.

Сидячи у в’язниці, я в розпач не вдавався. Мене тішила думка, що я теж хоча трохи допоміг революційній справі, Цілими днями я ходив туди і назад по діагоналі своєї камери і декламував вірші Надсона. Коли я після обіду в перший день приліг на койці, я почув, як хтось з сусідньої камери стукає до мене в стінку. Я ще до арешту знав з книжок, що в’язні звичайно «перестукуються» між собою, але техніки цієї справи я не знав. На стук сусіда я відповів також стуком, але без якогось порядку; я хтів цим показати, що я хочу відповідати йому, але не знаю, як це робиться. І ось, через деякий час, слухаючи ті стуки, я запримітив, що в стуках сусіда помітно якийсь лад: спочатку один міцніший удар, а потім 5 слабеньких, далі 2 міцніших і знову 5 слабеньких, потім 3 міцніших, 5 слабеньких і так далі. Я зрозумів: треба абетку поділити на групи по 5 літер; для кожної літери подати треба спочатку групу міцними ударами, а потім – місце в групі, дрібненькими ударами. Наприклад, літера «К» – 2 міцних удари і 5 дрібних; «С» – 4 міцних удари і 2 дрібненьких. Добре було б записати цей поділ літер на групи, бо трудно цей розподіл увесь час тримати в умі, але у мене одібрали олівець. Через це наші переговори з сусідом йшли досить поволі і з помилками. Особливо важко було мені зрозуміти прізвище сусіда. Це був грузин і мав прізвище «Джорджикая».

Їсти ми мали що, бо крім загального для всіх в’язнів борщу та каші і хліба, ми мали право замовляти собі додаткові страви у караульних. Я замовляв собі молоко або котлету. За цю додаткову страву в’язні платили з тих коштів, що їх одібрали у нас в управлінні підчас прибуття. Крім того товариші, що залишились на волі, присилали нам «передачі». Я, наприклад, в перший же день одержав від товаришів (принесла, казав караульний, якась дівчина) пакетик чаю, цукор, паляницю і апельсини. Мене так схвилював цей подарунок від незнаних людей, що я трохи заплакав, а апельсини здались мені такими смачними, що, здається, ніколи, ні до того, ні після того таких не коштував.

В камері на стіні висіла маленька гасова лямпка. Горіла вона на протязі цілої ночі, і гасити її в’язні не мали права. Звичайно вона трохи чаділа. У мене ще й досі, як зачую чад від гасової лямпки, зараз же пригадується моя камера в одеському тюремному замку.