Матінка й з того зраділи, що діти бодай два місяці ще погуляють, і мерщій сказали: «Коли ж у всій вселенній з того числа починають, то й нам годиться робити за нею». Матінка були неписьменні й тому не знали, що й вони у вселенній живуть і містяться; через те й сказали отак… трошки… простувато… Та тут же випросили в батенька дозволу торгуватися з паном Книшевським за наше навчання – і після довгого торгу поклали: замість сорока алтинів (120 коп.) з учня платити по чотири злоти та по мішку пшеничного борошна за вивчення Київської грамотки з заповідями; грамотки мають бути наші. За мене ж, як найменшого, вимовлено борошно не пшеничне, а гречане, на галушки власне панові Книшевському, і буквар його, а не наш.
Я був у матінки «пестунчик», себто улюбленець, за те, що в усякий час дня міг усе їсти, що не дадуть, і з'їдати гетьчисто все. Як тільки я став розуміти, то матінка відкрили мені сю вартість і без міри мене за те жалували та хвалили перед усіма, що в мені нема ніякої затятості. Якби матінчина воля, вони мене не віддали б ні в школу до пана Книшевського й нікуди не пустили б мене від себе, бо їм зо мною велика втіха була: як посадять мене коло себе, то я готовий увесь день просидіти, не встаючи з місця, й не промовити ні слова; скільки б не наділили мені чого поїсти, я все слухняно, мовчки приберу й знов мовчу. Матінка не натішилися мною. Бачучи ж потребу пустити мене в науку, вони, скінчивши торгуватися, покликали пана Книшевського в коморку почастувати з своїх рук горілкою на могорич, почали щонайуклінніше просити його, щоб бідного Трушка, себто мене, ні в якому разі не карав, хоч би й слід було; якщо ж уже буде треба покарати, то сік би замість мене іншого кого з простих учнів. За се матінка тут же й одрізали йому п'ять локтів (аршинів з вісім) домашнього полотна, трохи погнилого від невдалого біління.
Матінка були такі добренні, що тут же мені й сказали: «Не бійся, Трушку, тебе сей цап не битиме, хоч би ти що робив. Хоч би ти за десять років сієї поганої грамотки не вивчив, то він не посміє й пальцем зачепити. Ти ж, коли прийдеш із школи, то нежалісливому твоєму батькові й мені скаржся, що тебе в школі кріпко бито. Батько спроста віритиме й тішитиметься твоїми муками, а я удаватиму, що жалію тебе». Отаку ми й уклали з матінкою умову.
І ось зайшов згубний день!.. Першого грудня нас нагодували понад усяку міру. Батенько, благословляючи нас, таки схлипнули добренько. Вони були чадолюбні, та досі крилися з своєю ніжністю до нас; а тут не могли ніяк здержатися! Наказували нам однині поважати й шанувати пана Книшевського, як його самого, батька, а потім… Тут батеньків голос змінився, і вони, махнувши рукою, сказали «опісля», перецілували нас, обливаючи слізьми своїми, й пішли в спальню.
А матінка!.. От уже істинна мати!.. Що може зрівнятися з ніжністю материного серця?.. Вони плакали ридма, виціловували нас, а далі взялися голосити й примовляти, чисто як над померлими. «Ох, діточкиголуб'ятоньки! Та куди ж ви рушаєте, мої соколята! Ой, та в далеку ж сторону, в дячкову школу… за тою проклятою наукою!.. Та ніхто ж вас там не приголубить, не пригорне… Замучать там вас дурним вченням дурнячих книг… Кого ж я буду частувати смачними варениками?.. Для кого готуватиму молочну кашу?..» – і багато таких ніжних слів примовляли вельми жалісливо, так, що й тепер, як згадаю, мене жаль бере.
А які ж матінка були хитрі, так се аж дивно! Тут плачуть, виють, обнімають старших синів і нічого; мене ж узялися оплакувати, то тут одною рукою обнімають, а другою – зза пазухи в себе – то бубличок, то пиріжок, то яблучко… Я був знеможений матінчиними пестощами…
Петрусь, брат, ішов охоче; Павлусь, бувши завсіди веселий, тут щось похнюпив носа; я йшов вельми байдужий і намагався йти за братами, щоб вони не запримітили, як я трощу ласощі, що дали мені матінка на дорогу. «Пропало батенькове борошно та чотири злоти за мою науку!» – так міркував я, жеручи яблуко, сховане в рукаві, засунувши рота туди, я їв там потай, щоб не запримітили брати. В мене була якась шляхетна вдача, і я не терпів принуки до того, що мені не подобалося. Маючи однакову з матінкою натуру, я терпіти не міг наук і тому тут же поклявся якомога гірше вчитися, а те, що карати мене не будуть, се я твердо пам'ятав.
З боку матінки такі проводи були нам попервах щодня, потім усе менше, менше: звісно, вони вже звикли розлучатися з нами, а, кінець кінцем, і до того доходило, що коли старші брати набридали їм своїми пустощами, так вони, бувало, й гримнуть: «Коли б уже вас чорт поніс у ту анахтемську школу!» Батенько ж були до нас ні се ні те. А я, бувши дома, від матінки не одходив.
Гляньте ж, як ми почали своє навчання? Велика будівля, поділена на дві половини довгими сінями; ось ми й увійшли. Наліво була хата й «кімната», де жив пан дяк Тимофтій Книшевський з своїм сімейством, а направо велика хата з ослонами кругом і з великим столом.
Пан Тимофтій, зустрівши нас, завів у школу, де кілька учнів з тутешніх козацьких сімейств товкли свої «стихи» (завдання). Опріч нас, паничів, у той же день, на Наума, вступило також кілька учнів. Пан Книшевський, зробивши нам якесь напучення, чого ми, як ще не вчені, не могли зрозуміти, бо він говорив нам згорда, посадовив нас і виклав нам корінь, підставу й фундамент людської мудрості. Аз, буки, веді – наказано було нам вивчити до обіду.
«А що ти мені зробиш, якщо я не вивчу?» – подумав я, побачивши, що мені ніяк не лізли в голову чудернацькі сі назви й незрозуміла була фігура сих кривульок. Я знав, що панові Книшевському дано п'ять локтів полотна за те, щоб він кару, належну мені, накладав на іншого, і тому, овсі не займаючись наукою, роздумував з козаченком, котрий сидів зо мною, гудячи все. «Навіщо ся грамота? – думалося нам. – Чого навчають сі закарлючки? Добре матінка роблять, що не люблять грамоти!» Проклинаючи всю науку та вчених, що вигадали її, ми, на зло азбуці, дали свої назви: аз став у нас розчепіра, буки – горбань з рогом, веді – пузань. Сі назви ми затвердили швидко, а справжні забули й не старалися пригадати.
Наближався обід, і пан Книшевський спитав нас урок. З нас Петрусь промовив урок шпарко: вмів назвати літери і вряд, і врозбивку, і боком йому поставлять, і догори ногами, а він так і шкварить, і не помиляється, до того, що пан Книшевський звів очі до неба й, поклавши руку на Петрусеву голову, промовив: «Оце дитина!» Павлусь не досяг до нього. Він знав різницю межи літерами, та помилково називав їх, як улюблені в нього речі; наприклад, замість «буки», все казав «булки» й не міг інакше назвати.
Пан Книшевський тільки здихнув. Потім прикликав мене.
– Що се за слово? – спитав він, показуючи на аз.
– А хто його знає! – відповів я сміливо, пам'ятаючи таємні умови матінки з паном Книшевським. – Важко якось зовуть сю розчепіру.
Гнівні слова посипалися на мене з уст пана Книшевського. Насмішка, лайка, докір за моє зухвальство, що я, замість православного найменування, лайливе доклав; наприкінці вирік він заборону, щоб я не ходив обідати, а все твердив свій урок.
Мені байдуже до обіду, я наївся добре; до того ж із запасу, що дала мені матінка під час гіркої розлуки, лишалася ще велика частина. А що школа стояла від нашого дому близько і я ледачий був ходити, то я ще й зрадів, що не доведеться двічі йти. З чемності я затужив і зостався в школі вчитися над своїм букварем, наполовину обшарпаним.
Небагато й часу минуло, коли дивлюся – дві служниці від матінки принесли мені всього вдосталь. Крім звичайного обіду багатими порціями, матінка надумали, «щоб дитя не затужило», потішити його всякими ласощами. І чого тільки не нанесли мені! Пан Книшевський по обіді опочивав і не приходив у школу до початку вчення; отже, я мав час пречудово закінчити своє діло.
Після їжі думки мої стали чистіші й розум винахідливіший. Коли я перевертав у руках буквар, мені щасливо спало на думку таке: «Якби не було літер, що б я тоді вчив? Виходить, якщо їх не буде, мені нема чого вчити». Подумав, зважився й виконав. Нестерпні аз, буки, веді – одне за одним я вирвав, повитирав пучками й, щоб не знайшлося швидко, зарив у кутку школи. Я не тільки заспокоївся, ба навіть повеселішав, не маючи чого вчити.
