Добре. Яке ж лихо дало мені небажання моє вчитися? Аж ніякісінького. Я так само виріс, як і бувши б ученим; апетит у мене такий, як і в усякого вченого. Закохувався в дівчат, і вони мене кохали так, що вченому далеко до того; і дівчата не питали мене про науку, а всякі давальні, родові та інші відмінки ми робили, не знаючи граматики. На службі військовій незнання наук пішло мені на користь: мене, не задержуючи, пустили у відставку, а то б я лежав досі мертвий на полі честі. Зате тепер живий, здоровий і завжди веселий. Не треба було наук і коли я став до шлюбу з дружиною Онисією Іванівною, котра ніжно любить мене і з котрою – також без наук – прижито в нас п'ять синів і чотири дочки живих та троє померлих. І маєток від брата відстояно, і новий придбано – все без наук, просто.

Подивіться ж ви, що робиться з ученими, хоч би й з синами моїми? Знають, каналії, все; не токмо сотні, а й тисячі – куди там! – я думаю, і сотні тисяч карбованців розкинуть на гривні, копійки, і скажуть, скільки шагів навіть у мільйоні карбованців. Дивне знання! Волосся стало б дибом, якби я ще раніш не вилисів! Та ще до того ж: як вони знають усе минуле! Які є в світі держави, який король де царював, як звали його жінку й дітей; а самі ж ані ногою в тій державі не були і знають. Усе, все знають від сотворіння світу аж по сей день. Неймовірно! А вони ж не більше, як мої діти, і в тому ж місті вчилися; тільки й різниці, що не в тому училищі, де я. От і поглинули, здається, всю премудрість; а зате які ж вони засмоктані, голуб'ята мої! Ані найменшого черевця, ні тобі в жодного апетитику путнього, і до того ж ніколи не вечеряють. Наче не мої діти! Дослужилися в полках до чинів, і орденів тих набралися, правда; та й перепало ж їм ран і каліцтва. Побралися все з бідними; тільки й дивилися, щоб були навчені… Тьху ти, лихо! Вимагають, щоб і жінки мали розум! Отакий час! Матінко, матінко! Що, якби ви досі не вмерли, що б ви сказали про письменних жінок!..

Та се ж бо сини мої єдиноутробні; а що з онуками діється, так і розуму не стає, щоб збагнути їх! Таж вони всі гони небесні знають, усі до одної зірки перелічили й куди яка йде; не заглядаючи в календар, скаже просто, коли яка квадра місяця настає. Не тільки чоловіча стать поглинає премудрість, а й самі жінки. Ну, що вони таке? Нічого більшого, як жінки, ану ж поговори з ними! Що вже вони проти своїх матінок! Просто в пишномовність вдаються. Вже не тільки на гуслах, а й на клавірах утнуть – та ще як! – навіть на варіації підіймаються, співають кантики, зовсім одмінно від колишніх складені – і я вам скажу, спокусливо складені. Моя Онисія Іванівна загадала якось нашій Пазіньці проспівати щонебудь гарненьке і слухала її, розкладаючи гарпасію; слухала, слухала – і що ж? – не видержала і, підійшовши до мене, пристрасно поцілувала; а бабі вже 52 роки! Ну, а що ж молоді повинні почувати від їхніх кантиків? А слова й мова їхня? Адже кажуть і пишуть усе університетським штилем; розумій їх! А та ж сама Пазінька і Настенька, навчені – з примхи дружини моєї – іноземних діалектів, при нас цілісінькі дві години розмовляли з офіцерами проклятою французькою мовою. Хоч як я пильно прислухався, а не збагнув жодного слова; нема нічого й схожого з тим, як нас учив доміне Галушкинський, царство йому небесне! Який же з тої їхньої розмови вийшов «результат», як каже названий вище гувернер, що прислужується невістці моїй? Пазінька тої ж ночі, з тим же офіцером, без відома нашого пішла і, через те, що нема прощення нашого батьківського, їздить десь тепер із ним по полках. Настенька на своєму листуванні з усякими молодиками попадається, її, буває, лають, а вона своєї. А якби то воно було за старовини?.. Та що казати? – малолітки, онучки мої, знай, біля вікна стоять: той, мовляв, гарний; ось пройшов гожий; у того он вусики чудові тощо, а самі ж курчата ще, їм по 11 та 12 літ. «Тьху, ото лихо!» – скажу я, як матінка, бувало, казали, і плюнув би на сьому слові, та не знаю, куди слід плюнути особливо: скрізь одне й те ж саме.

Ото ті навчання, ті науки змінили весь світ і всі звичаї. Просвіта, смак, освіченість, політика, поводження – все не таке, як, бувало, за наших часів. Усе не те, все не те!.. Здихнеш – і замовкнеш. Замовкну і я про них і далі порівнюватиму наші часи з теперішніми.

Кінець першої частини

_____________________

Добре. Отже, поки там що до чого, візьмуся порівнювати, як закохувалися в наші часи та як тепер.

Доміне Галушкинський, рідкісний наставник наш, казав, бувало, що кохання се незбагненне почуття; далеко приємніше, корисніше й чудовіше за всякі гарячі напої; від нього паморочиться найрозумніша голова, щоправда, через нього часто шиються в дурні, та сей дур такий приємний, такий чудовий, такий… Тут у нашого реверендисиме кров бухала в лице, очі блищали, як метеори, він дрижав усім тілом, задихався… і падав на постіль, наче сп'янілий.

Сини мої – се вже друге покоління – звісно, теж наслухавшись від своїх наставників, казали, що кохання є душа життя, життя природи, гарність раювань, повне світло щастя, есенція з усіх радощів;»якщо й завдасть неймовірного жалю, то одним подувом ласки знищить усе і зачарує на цілу вічність. Се троянда з квітів, амбра з пахощів, ранок природи… Та інше все таке.

Нинішнє, – або теперішнє, не знаю, як правильніше сказати, – покоління, вже онуки мої, маючи своїх Галушкинських у іншому форматі, себто костюмі, з іншими висловами про ті ж самі поняття, з іншими вчинками за колишніми правилами, від них, отих нових реверендисимів, наслухавшись, кажуть уже, що кохання є приємна розвага, що для нього можна пожертвувати вільною півгодиною; часто се потреба під час турбот, важких для голови, стакан лимонаду спраглому, а не тому, що в спокої перебуває; потреба, не варта найменшого роздуму, а не тільки дозволу володіти душею, не варта й неспроможна завдати людині хоч трохи досади, а ще менше гіркоти. «Батьки й прадіди наші, як у всьому, так і в коханні, були дурні і захоплювалися ним, як чимось серйозним, здихали, навіть плакали і – найбільша дурість! – умирали волею і проти волі, коли слід би на кохання дивитися як на ніщо». Так кажуть онуки мої.

Не знаю, на чиєму боці з отих, що так порізному мудрують, правда і що про кохання скажуть ще попереду; та я, що жив за часів доміне Галушкинського й під його керівництвом, я кохав згідно з правилами й почуттям сього великого педагога.

Приятелька моєї матінки, вдова, мала одну дочку, спадкоємицю ста душ батьківських з іншим приналежним добром. Ся вдова, вмираючи, не мала кому доручити дочку свою Тетясю, тож просила матінку взяти сироту під свою опіку. Матінка, що були вже дуже жалісливі до всіх нещасних, погодилися на прохання приятельки своєї і, поховавши її, привезли Тетясю до себе додому. Це сталося перед тим, як ми приїхали з училища.

Приїхавши на свята додому, я побачив Тетясю і звернув на неї увагу менше, ніж на матінчин самовар. Не знаю, чи то зовнішність Тетясина була така звичайна, чи доля моя не прийшла, тільки я дивився на неї й не бачив, бачив і не дивився. Вона була з моїми сестрами, з котрими я, через різні справи, рідко бачився, окрім Софійки, котру я вчив грати на гуслах і співати кантики.

Справді, що могло привернути мою увагу? Тетяся була літ 15 дівчинка, ростом її вигнало, худа, та згодом я помітив, що вона вигулюється… Обличчям ні чорна ні біла, ні те ні се, щічки повні, рум'яні та зрідка рябуваті, очі сірі, попервах наче й нічого, а потім… шельмуваті оченята!.. ручка повна, з довгими пальчиками… і, далебі, нічого більше, що б отак упадало в очі! Онуки мої, описуючи красу жінки (про дівиць, через непристойність, вони й не думають і не звертають на них уваги; заміжніх тільки удостоюють тим, що помітять і шукають їхньої ласки), завсіди починають з ніжок, ними зачаровуються, ними захоплюються, а все інше – то як додаток. У нас, бувало, так, що перше розглядаємо голову, а тоді вже дивимося на всю.