А що? Просимо ласкаво сказати мені: чи є тепер хоч тінь отакого бенкетування, щирого, веселого, статечного, багатого? Тожбо й воно!
А ось, будьте ласкаві бачити, як батенько попали в підпрапорні. Його ясновельможність наш пан полковник, після трьохчотирьох бенкетів у батенька описаним порядком, став поважати батенька, хотів вивести його в сотники, бо батенько були дуже багаті як на маєтності, так і на речі та гроші; отож, мовляв, такий сотник скомплектує сотню на славу й увесь полк прикрасить. Ось і прислав до батенька універсал, що він батенька за старанну службу ставить на ступінь підпрапорного, запевняючи й надалі в своїй ласці. Коли ж батенько одержали сей універсал – господи, що тут було! І казати страшно!.. Ногами затупали, стали кричати, гнівно, буцімто в очі панові полковнику, і навіть запінилися… Опісля, схаменувшись, поїхали до пана полковника й пояснили, що вони служити не бажають, уникаючи від ворога наглої смерті, й що вони потрібні для сімейства, й що вони довго верхи їхати не можуть, одразу стомляться, й багато таких поважних причин подали. Та коли пан полковник, навіть побожившись, запевняв батенька, що вони в похід ніколи не підуть, то батенько й погодилися зостатися на військовій службі; та сотництва, за іншими охочими, що вміли особливим манером запобігати полковницької ласки, батенько ніколи не одержали й, соромлячись, завсіди казали, що вони вищого чина ні за що не бажають, як підпрапорний, і любили чути, коли їх величали сим рангом, та ще й вельможним, хоч, правду кажучи, підпрапорний і в сотні «не багато чого міг», а для сторонніх ще й того менше.
Повертаюсь тепер описувати далі наше виховання. Правду кажучи, можна було дякувати батенькові, а ще більше матінці: їхні турботи не пішли намарне. Ми були виховані чудово, – були такі собі череванчики, пузанчики, що любо на нас глянути: справжні барильця!
Коли вже щодо нас осягнуто найголовнішого, себто забезпечене було наше здоров'я, тоді стали думати про дальше. Одного дня, коли в батенька розболілася голова від нашого гамору й вони мали на нас серце, що ми переламали кращі щепи в саду, то вони, здихнувши, сказали матінці:
«А що, душко, чи не пора б наших хлопців віддати вчитися письма?»
Не можу й досі надивуватися з рішучості матінчиної. Вони були вдачі гарячої, галасливої, сварливої, лайливої, так що не дай тобі господи! Та се бувало з булошницями, птичницями, ключницями й іншими службовими, їй підлеглими, особами. Проти ж батенька вони не сміли ніколи й писнути. До чого навіть дійшло! – годувати птицю й кабанів було під необмеженим розпорядженням матінки, і вони були до сього діла вельми схильні й вправні в ньому, знали все, що треба, в сій галузі й не дозволяли нічого міняти. Та коли батенько втручалися й наказували щось не до ладу, – як то часто траплялося, – матінка не перечили й виконували батенькову волю, хоч би на шкоду вигодованому кабанові, – звісно, не без того, що, забившись до себе в опочивальню, перециганять батеньчин наказ, пересміють усяке слово його, та все те пошепки, щоб ніхто й не почув. Крім сього предмету, чого б тільки батенько не забажали, матінка, як законна жінка, слухалися, спішили виконати достеменно так, як вимагалося й наказувалося, навіть і на думці не бурчачи на батенька. Я кажу так до того, що вони в найлюбішій своїй пристрасті не перечили явно; але в сих обставинах, коли батенько нагадали, що треба нам приступити до навчання, матінка вийшли з своєї комплекції проти батенька. Воно, звісно, й не треба казати, що природа в усіх тваринах однакова: гляньте на матерів у всіх звірів, коли їхнім дітям замислить хто вчинити якесь лихо, – тут вони забувають свій склад, не пам'ятають про своє безсилля й осатаніло кидаються на напасників. Так зробили й матінка, коли побачили, що їхньому роду та щоб не сталося переводу: відлуки з дому, несвоєчасна їда, вимушене сидіння, турботи про науку, а найбільше кари, потрібні під час навчання. Вони, бачачи, що мова мовиться не про якогось гусака, кабана або індика, а про їхнє породіння, нестямилися й, бачачи, що се матерія серйозна, стали голосно кричати, і слова в них сипалися швидко, сказати б, наче хто сипав з мішка горіхи на бляху. Так різко й дзвінко вони на батенькові слова закричали:
– Змилуйтеся надо мною, Мироне Йосиповичу! Людина ви розумна, і розумнішого, як ви, я за свого віку нікого не знала й не бачила, а що не скажете, що не зробите, що не вигадаєте, то все це таке дурне, що зовсім треба дивуватися, плюнути (тут матінка справді плюнули) й замовчати. – Та ба, плюнути вони плюнули, а замовчати не замовчали й вели своєї далі.
– З чого це спало вам на думку морити бідних дітей грамотою, дурною та безглуздою? Хіба я їх на те породила іі дала їм таке чудове виховання, щоб вони над книгами «марніли? Опам'ятайтеся, бійтеся бога, не будьте дітогубом, не терзайте безневинно моєї утроби!.. – Тут матінка гірко заплакали.
Я таки не надивуюся зміні й батенькового поводження. Бувало, при найменшому суперечливому слові матінка не могли вже другого вимовити, бо опинялися в другій кімнаті, розуміється, проти волі… та се діло сімейне; а тут батенько дивилися на матінку здивованими очима, пихкали, надумалися і, як побачили сльози її, то, звісно, зглянувшись на материнське почуття, сказали без гніву й роздуму, а отак, просто, приязно:
– А як же ви, Текле Зінов'ївно, думали: щоб мої діти та росли дурнями й нічого не знали?
Тут матінка, хоч і видати було, що вони зважилися на ще більші крайності, ніж опинитися навіть у сінях – материне серце! – побачивши, що батенько зберігають проти неї м'якість, збадьорилися й посилили свій крик:
– Виходить, і я дурна, – кричали вони, – і я нічого не знаю через те, що не вчилася вашої дурної грамоти? Так і я дурна?.. Дожилась у вас честі за вісім літ подружнього ниття!..
– То ви, душко, а то вони…
– І не кажіть мені: все одно, все одно! Ви, звісно, голова; та я ж не раба ваша, а дружина. В чому іншому я вас слухаюся, а щодо дітей – зась! Знайте: діти не ваші, а наші. Петрусеві восьмий рік, Павлусеві не вийшло семи літ, а Трушкові (се мені) що там ще? – тільки стукнуло шість років. Яке йому навчання? Він без няньки й пробути не може. А скільки грамоток витратиться, поки вони ваші дурнячі буки та веді завчать. Та хоч і вивчать що, то однаково, виросши, забудуть.
Батенько замислились і стали лічити по пальцях наші роки від народження, котрих ніколи достеменно не знали, а вдавалися до сього певного способу. І видати, що матінчина лічба була правдива, бо вони, подумавши, поцмокавши, чим вони виявляли досаду, і походивши по кімнаті, сказали, що ми ще з рік погуляємо.
Матінка помітно зраділи й, щоб піддобритися до батенька, сказали: «Як знаєте, так і робіть. Ви чоловік: чоловіки розумніші за нас».
Та й хитрі ж були матінка! Бачите, як вони вчинили: криком і слізьми змусили батенька відступитися від своєї думки, а потім і кажуть: «Робіть на свою волю… ви, мовляв, розумніші…» Батенько гетьчисто всьому повірили й помітно весь той день були до матінки м'якосердні.
Та й пустували ж ми й дуріли увесь той пільговий рік! Скільки шибок у челядні повибивали! Скільки в куховарок горшків перебили! Скільки скарг назбиралося на нас за всякі капості! Та матінка забороняли челяді доносити на нас батенькові. «Недовго вже їм гуляти! – казали вони. – Підуть у школу, перестануть. Хай буде їм чим згадати життя в батьківському домі».
Аж ось прийшло й наше до нас. Не зогледілись, як і рік минув. Перед покровою прийшов наш стихарний дячок, пан Тимофтій Книшевський, і спитав про час, коли буде найпристойніш починати вчити дітей.
Пан Книшевський, кашлянувши кілька разів за дяківським звичаєм, сказав: «Вельможні панове й добродії! Премудрость чтенія і писанія не щодня дається. Подобає почати ону з дня пророка Наума, першого числа декемврія місяця. Відомо, що од днів Адама, праотця нашого, як його син, так і всі народи та язики, що пішли од них, починали посилати дітей у школу не інакше, як на пророка Наума, єже єсть першого декемврія; в інший же день почати – не умудрить нічиїх дітей. Сіє твориться в усій вселенній».
