Після першого захоплення й привітань нові батьки мої заходилися влаштовувати добробут наш, визначаючи, коли мають з'єднатися наші долі в одну; їм хотілося дуже поспішити, та Іван Опанасович сказав, що раніше, як ствердиться поділ мій з братами, не можна. Не було ради, відклали.
Увесь той час я був невідступно коло Онисеньки. І скільки я відкрив у ній прикмет? Тьху ти, нене моя! Поперше, вона шпарко читала всяку російську книжку; скоропис – ні те ні се, та завчивши, вже не запиналася. Грала на клавірі декілька штучок і часом на варіації підіймалася. Тільки, бувало, вийду до неї, вона й візьметься за музику; не відповідає мені нічого, а все тішить мене пісеньками. От до чого вона кохала мене! Та коли, з громом музики, почне співати, то… о, природо! я нічого разючішого не чув! До того почуття мої зледеніють, що я незчуюся, як засну. І сплю міцно біля неї; весь світ забуду! Збудять мене вже до обіду; а після обіду знову за те ж саме. Подумати тільки, яка сильна любов у людських серцях!
Проте дивна ж річ. Коли я сиджу біля своєї Онисеньки, наче Амур біля Венери, тут я почуваю всю силу кохання, палкий пломінь пече мене, і я ремствую, що так поволі здійснюється наш шлюб. Я готовий був би того ж дня все покінчити. Сі почуття опановували мене при ній. Та як тільки пущу її з очей, так і почуваю себе досить байдуже. Навіть і не тягло мене до неї ніяке внутрішнє прагнення. І що ж? Я забував навіть, що я заручений і володію такою чарівною нареченою; та тільки вийду ранком з чемності, гляну на неї, і як порох спалахну… До неї – і не відходжу від неї геть аж до вечора. Се, звісно, в мені боролася природа з коханням. Коли я зоставляв любов при Онисеньці і йшов від неї, тоді природа перемагала; а коли я стрічався з Онисенькою, тоді кохання, невідлучний супутник її чар, нападало на мене й проганяло або присипляло природу. Іншої дефініції, за методом Галушкинського, я не міг вивести.
Скажу щиро, себто по совісті: шлюб сей видавався мені принизливим для знаменитої крові стародавньої шляхетності роду Халявських, що текла в мені. Звольте бачити: Іван Опанасович був колись Іванко, а що спритно вмів обертатися, то поміщик Горбуновський (стародавнього роду) віддав його в науку до одного ходака в справах, себто до вірника, щоб привчався ходити з позовами, яких у пана Горбуновського по різних судах було безліч; щоб ходити в сих справах, йому хотілося мати свого власного вірника, з котрого він міг би доправлятися, коли програє якогось позова; бо наймані вірники часто перекидалися до супротивників пана Горбуновського й нещадно доводили його до розору всякими вимогами. Іванко Маяченко скоро наважив руку в справах до того, що товариші його по ремеслу боялися змагатися з ним. Позови свого пана Горбуновського розмножив він до неймовірного. З кожного процесу, котрих десятки налічувалося, він розвинув шість, сім. Треба було століть, щоб покінчити з усіма ними.
Коли підписувалося сотні суплік, Іван Маяченко узяв та й підсунув панові Горбуновському відпускну собі з роду в рід на віки вічні; а той, не читавши, узяв та й підмахнув. Добре… Отож Іванко узяв та й поступив на службу в якусь канцелярію, і вислужив чин, і став уже Іван Маявецький. Пан Горбуновський, за своїми процесами, того й не знає, а одно підписує, та разом і підписав, що Іван Маявецький походить від одного з ним роду шляхетної крові, котрий за давнини звався Горб, через що й пишеться він Горбуновський; а друга галузка, від одного Горба, пишеться ГорбМаявецький, від котрих істинно й безсуперечно вийшов сей «Іван Опанасович ГорбМаявецький» і є найближчий йому родич. З таким папером Іван Опанасович проліз у дипломні дворяни й кинув усі позови свого пана.
Пан Горбуновський, дізнавшись про все діло досконально, схитрував, закликав до себе колишнього вірника, прийняв його статечно, поцікавився побачити дипломи, поклав їх на ослін, а на них розпростер свого вірника… та як усипав!.. аж той ледве встав. Пан Горбуновський прочитав тоді всі папери, визнав і ствердив правильність їхню, назвав своїм родичем і поважно пустив додому. Ось перебіг справи, за якою Іванко Маяченко зробився із селян пана Горбуновського сам Іваном Опанасовичем ГорбМаявецьким та новим моїм батьком.
Таке походження мене дуже дражнило, і що б ото сказали батенько, якби від них залежала згода на мій шлюб? Ні за що б не погодилися змішати кров свою з хлопською. А якщо б і матінка надумали дожити до сього часу? Ті б уже руками й ногами забрикали, не погоджуючись, щоб їхня невістка була письменна. Ох, матінко, матінко! Встаньте хоч на часинку з домовини й гляньте на справу! Ви побачите, що вже треба жіночій статі мати розум. Без того не можна. Треба знати й науку. Тепер вони вже не беруться за ваші благодатні предмети, а віддали те все своїм служницямекономкам, а самі… Та що казати! їх не перевчиш на старий лад.
А яким би то побитом сталося – чи я з Онисенькою оженився, чи з котрою іншою, – однаково жінка була б розумна й учена. У наші часи то є неминуче лихо – мати таку жінку.
Про все те міркуючи в умі своєму, коли був без Онисеньки, отже, поза коханням моїм, я дуже крутив носом від нерівного шлюбу, а інколи, часом, спадала на думку всяка всячина: то написати листа й викласти всі перешкоди та причини, чого це мені не хочеться; або поїхати, не сказавши, куди й чого; заїхати подалі й жити там, поки доля не влаштує з Онисенькою якось інакше. Перший засіб був мені тяжкий і не до виконання; я не міг терпіти ніякого писання. Другого ж не міг виконати, бо не мав ні копійки грошей на дорогу, а без того не можна. Такі думки мучили мене в моїй самотині; та коли я виходив до нашого товариства, а Онисенька дивилася на мене своїми чорними ясними оченятами, я цілував їй на добридень ручку, згадував, що незабаром усіма сими коштовностями буду володіти безперечно, то вся моя меланхолія і минеться, а я запалаю колишнім полум'ям. Подумати тільки, яке сильне й всемогутнє кохання! Воно не дивиться на нерівність роду, на низькість крові: все рівняє, змушує зневажати все й шукати самих тільки насолод своїх.
Не завсіди ми віддавалися музиці в нашому полюбовному поводженні. Коли набридне Онисеньці бринькати на клавірі, вона й причепиться до мене: «Годі куняти; поговорімо, як ми будемо жити?»
Тут я збадьорюся й пущуся розводитися. По всіх предметах у нас буде йти гаразд. Та в одному ми не доходили згоди тоді й навіть у подружньому житті: се діти. Онисенька запевняла, що дуже добре й треба мати дітей якнайбільше, різної статі, бо, мовляв, сини переженяться, дочки вийдуть заміж, сімейство буде велике; з'їдуться всі, буде весело – ігри, танці й усякі розваги. N6. Онисенька була веселої комплекції, любила танцювати й таки добре витанцьовувала. Вже як утне козачка та всі дванадцять фігур, як горішок розкусить… О! Вона в пансіоні виховувалася. Так ось, будь ласка, звернімося до нашої матерії. А я, навпаки, бажав невеликої кількості дітей: двітри штуки – й годі! Знаю сам, скільки нас було в батенька: галасують, пищать, вищать! Куди там за всіма доглянути, одягти їх? А виростуть? Пустощі, витівки, свавілля… Не хочу, щоб було багато дітей.
Онисенька, бувало, й розсердиться, а я тут же й піддамся; стану алегорично погоджуватись, а сам собі своє думаю. Піддався їй – і ми помирилися. Одного дня, серед отаких ніжностей, вона спитала в мене, якщо я так палко кохаю її, то чим се доведу? Я обіцяв доказ кохання мого висловити на папері й завтра подати їй. Вона зраділа невимовно, навіть поцілувала мене і з гримасою, на петербурзький штиль, сказала мені: «Так татуня й мамуня кажуть, що треба мене забезпечити на випадок мого вдовецтва…»
Я, захоплений моїм проспектом, поспішив піти від неї й не дуже добрав толку в словах її, вважаючи їх за вплив ніжностей; пішов собі й розташувався думати… в чому трохи пізніше й дійшов успіху. А саме ось що: всі запевнення, всі заприсягання, всі ніжності до живої жінки, все можна прийняти за лестощі, за алегорію, за критику. Ні, голубонько! Помри! Отутто я виснажуся з туги, потішу тебе моїм одчаєм! А що ти вже будеш мертва, то не побачиш і не дізнаєшся, як я тужу, так лучче я опишу тепер уже, як буду по тобі божеволіти, скільки волосся вирву і як лютому одчаю віддамся. Читай і плач над моєю майбутньою тугою! Так поклавши собі, я взявся за діло: за методом доміне Галушкинського, склав мірку на вірші, схопив папір, перо та й ну писати!.. Вже ж я й написав! Що не вірш, то все чоловічий, а там жіночий; і отак усе вперемішку, й ні один вірш не перейшов через мірку; все вкрай. Рими були найбагатіші: дешевших за полтиник і не питайте. А ось і сюжет.
