Та хоч би який він був, а я в ньому перебував – що формально й довів Лаврентієві Степановичу, нашому ж таки сусідові. Йому заманулося було заперечувати, казав, що, мовляв, я не був у столиці, а се, мовляв, я, наслухавшись від інших про Неву, про театри, про слона та інші дива, вигадую, ніби бачив сам. Ой, як напустився ж я на нього! Та як став йому доводити, – і все петербурзьким штилем, котрим у нас не можуть говорити, – що я саме бачив, що там за гроші, а що й без грошей: мости, будинки, фортеці, кораблі і все, все. Так йому й заціпило. Тожбо то й воно!
Треба сказати правду, як мені важко було, приїхавши з Хорола. переучувати свій язик на петербурзький штиль і говорити все пишномовними словами, якими я описував вище життя моє в столиці: отак важко мені було переучуватися на низький штиль, повернувшись до Хорола. От з сього погляду Петербург невимовно гарний. Скільки в ньому людей, що говорять цілу годину безперестанку, та так добірно, та так пишно, що й не второпаєш предмету, про що він каже й що хоче сказати. Аж завидки беруть! А як отака голова та спише свої думки на папері, та склепає з того книжечку? Ах ти боже мій! Не розлучився б з нею, не випустив би з рук. Майстерність незвичайна! Ну просто чудово. Літери й слова російські, та, будь ласка, дошукайтесь толку? І не кажіть! Глибина премудрості, та й годі. Полюбивши сей метод, я повправлявся в ньому і доситьтаки вдосконалився. Де треба, при нагоді, блиснути, то я і розведу свою філософію… Слухають голуб'ята мої провінціали, розпустять вуха і дивуються моєму розумові; а мені се і не коштує нічого: наговорив їм дурниць петербурзьким штилем – знай наших!
Поїхали ми з Іваном Опанасовичем назад; Кузьма сидів зо мною, й отут він мені розповів, який йому видався Петербург! Ото чудасія! Я вмирав од сміху. Він усе розумів навпаки й інакше, ніж я. Коли проїжджали через Тулу, я не забув його подражнити послужливим хазяїном; Кузьма сердився і всяко його лаяв.
Без усяких пригод відбули ми дорогу назад, бо Іван Опанасович усім порядкував, і щасливо приїхали в свій Хорол. Мій знаменитий батьківський берлин безжальний ГорбМаявецький проміняв на мотузяні посторонки, потрібні в дорозі. Позбувшись спокійного екіпажа, я всю дорогу трусився в проклятій халабуді і мусив був пролежати цілий тиждень, поки виправилося моє розтрушене єство й загоїлося побите в багатьох місцях.
ГорбМаявецький не пустив мене з свого дому поки він, мовляв, не закінчить справи й не прийме належного мені маєтку. Звольте. Мені дуже непогано було жити в нього. Його дочка, що була раніш Онисенька, а тепер стала Онисія Іванівна, бо була вже дівчина з усіма формами й у повній комплекції, потрібній для відданниці. Вона мені після дороги дуже сподобалася, і я намагався крутитись коло неї на петербурзький фасон. Онисія Іванівна, я помітив, була не від того: та, як дівиця, вихована в пансіоні, вона все діяла з маленькою меланхолійністю й кривлянням. Наприклад, коли ми зоставалися вдвох і я з усією пристрастю дивився їй в очі, то й вона робила мені симетрію і усміхалась так само мені, як і я їй; та я здихну, а вона мовчить; я хочу взяти її руку, а вона сховає її під фартух. Отак, сидячи вдвох з нею довго й мовчки, я, з нудьги, запропоную їй піти прогулятися, а вона скривиться й скаже: «Се непристойно». Дивні міркування були в неї: воліла цілісінські дві години сидіти зо мною і мовчати, а на прогулянку не зважувалась. Може, те перше видавалося їй за велику приємність? А я навпаки; я не закохувався в неї і не був до того схильний, а так, діяв по натурі й шукав моральності. Та що значить доля, і хто може йти проти неї? От побачите, що тут вийде.
ГорбМаявецький, повертаючись додому від свого клопоту по судах, завсіди, бувало, пожартує з мене й скаже: «А наш молодець усе коло баришні?», то жінка його й промовить: «Се щось недаром. Чи немає чого часом?» А я, щоб показати ввічливість і що бував між людьми, зроблю подригуса попетербурзькому й пущу слівце просто, одверто, поприятельському: «Змилуйтеся, се без ніякої причини, пур пасе летан[11]». Вони на таке петербурзьке привітання, не второпавши його, замовкнуть.
Добре. Одного дня Іван Опанасович, повернувшись із судів, став мені поясняти досить алегорично, що й тут усі мої справи закінчено й велено мені прийняти від брата маєток. «Так отож бачите, – підбив він висновок, – якою ви мені вдячністю зобов'язані? Я, один я, всю оту справу вам кінчив». Тут я став з усією щирістю і досить меланхолійно дякувати йому й показувати свою готовність віддячити йому, як тільки він забажає.
– Мені, персонально, нічого не треба, – урвав він, – та я батько; мені дороге щастя моєї дочки. Вона, я бачу, страждає; я боюся… і повинен вам відкрити… – тут він нюхав табаку і не знаходив, що сказати.
Я дуже ясно зрозумів, у чому річ, і, гадаючи, що не йому, а дочці повинен віддячити за труди, що він прийняв, вирішив подарувати Онисії Іванівні золотий перстень, котрий матінка, дуже люблячи, носили все своє життя до самої смерті, і на ньому майстерно зображено, як півень піє. Вважаючи, що такий подарунок буде пристойний, я сказав, далебі, без усякого лихого наміру: «Моє головне бажання улаштувати її щастя (розуміється, перснем), і якщо моє щастя таке…»
– Справді? – вигукнув ГорбМаявецький. – Так обійми ж мене, любий зятю! – і з сим словом обняв мене міцно, навіть гикавка з ним учинилася, а він, не даючи мені нічого сказати, гукнув відносно: – Онисенько! йди обійми свого жениха.
Доля, видно, так улаштувала, що їхня Онисенька стояла в той час за дверима, бо при першому ж слові ніжного родителя вона вже й тут, і – скік! – просто мені на шию, і обняла своїми руками, й вигукнула: «Твоя навіки!..»
Нікому б не повірив, якби не зазнав сам, що значить сила кохання й сила долі. Я казав уже, що не був закоханий у сю Онисеньку, і скажу без меланхолії, одверто: чи є вона, чи нема – мені було байдуже, а якщо я й пускав їй бісики, так тільки щоб не бути для неї нудним. До того ж фундаментально признаюся, бо діло се давнє, що, коли обняв мене Іван Опанасович і назвав зятем, я хотів пояснити йому все діло й що я, замість свого серця, підношу перстень з півнем, і сказав би, достеменно сказав би; та тут до речі буде навести слова віршувальника:
«Мабуть, доля так хотіла!»
і не сказав ані півслова. А тут Онисенька наче прищикнула мене своїм серцем до свого серця, сталося зіткнення наших сердець, а тут, звісно, з'явився і незваний роздавач любовного полум'я, сам Купідон, або Амур, і вразив своєю полум'яною стрілою моє серце, котре так і запалало!.. Нежданонегадано я став палко кохати Онисеньку й – будь я бестія! – якщо не від одного тільки її дотику!.. Вся кров моя схвилювалася, в очах зарябіло, нічого ясно не бачу, а когось цілую і не збагну, хто й мене цілує… Для мене се була чарівна хвилина…
І слова її, в суті своїй, так собі, флегматичні, та що вона їх вимовила з усією силою кохання, то вони й відгукнулися в усіх пружинах душі моєї до того, що і я мимоволі проголосив: «Твій навіки! Який я щасливий!..»
– Ні, я щаслива, що ви обрали мене на подругу свого життя, – так сказала вона, притулившись до мого плеча… О! вона була багато чого навчена, як виявиться опісля; знала всю іноземну міфологію, тому й відповідала з такою гостротою.
Щоб показати себе, що я недаром жив у великому світі, я став човгати і хотів був утнути якенебудь петербурзьке банмо, котрих у мене припасено було багатенько… Та тут відкрилася нова, зворушлива картина…
Коли ми вправлялися в свідченні кохання, що в нас зродилося, й розкривали одне одному солодкі, первісні обійми, ТУТ з'явилися батьки моєї Онисеньки, котрі віднині стали й моїми; стали нас благословляти й називати солодкими іменами: «сину… дочко… діти… любіть одне одного, будьте щасливі!..» Я не міг утерпіти й пролив кілька радісних, скорботних слів! Від великого почуття я відійшов набік і віддався роздумам: «Хто б повірив, що я був такий щасливий? Насилу знайшлася дівчина, котра полюбила мене до того, що без принуки виходить за мене. Та ще яка дівчина!» Тут я став дивитися на неї очима палкого коханця і знайшов у ній усе зовсім противне до тих перших моїх на неї поглядів. Усе те, що було в ній негарне й навіть не подобалося мені, зовсім зникло, а на те місце з'явилося все чарівне. На що не глянь, хоч як оглядай, усе чудове! Ось яка сила долі й сила кохання! Хто такий Трохим Миронович Халявський і хто така Онисія Іванівна ГорбМаявецька? Схід і захід. Де був я й де вона? На півночі й півдні. А тепер доля, все те доля звела й з'єднала в єдине. Ех, доле, доле! Хто проти тебе?!
