Були ми і в лазні, парилися з усіма примхами, а особливо Кузьма; чого він тільки не витівав! Після лазні – і кількито чаю ми випили! Потім здоровенна вечеря. Ми не знали, як упоратися з усім тим.
Я хотів виїжджати раніш, так куди там! Хазяїн запропонував, чи не краще вже нам і пообідати в нього? Соромно було засмутити відмовою, і я зостався. Сніданок і обід кінчилися; я наказав запрягати. Хазяїн прийшов попрощатися; и дякував йому добірними висловами, кінець кінцем, обійняв його, розцілував і знову дякував. Та тільки я хотів вийти з кімнати, як хазяїн, спинивши мене, сказав: «Що ж ви, батечку! А за рахунком?» – і з цими словами подав мені предовжелезний папір, геть увесь списаний.
Не розуміючи, в чому річ, я взяв і думав, що він подав якісь похвальні вірші на честь мою, бо папір списаний був віршувальною манерою, себто неповними рядками, коли ж, придивляючись, читаю: за квартиру… за самовар… за калачі… й пішло – все за… за… за… Я думаю, сотні півтори було отих «за»…
– Що ж се таке, мій любий хазяїне? – спитав я, згортаючи папір, усе ще вважаючи його за нісенітницю.
– Нічого, батечку! – відповідав він, струшуючи головою, щоб зрівняти свої кучері, які спадали йому на лоба. – Нічого. Се манесенький рахуночок, за котрим слід одержати з вашої милості…
– Що одержати? – спитав я, все ще меланхолійно.
– Сімдесят шість карбованців і шістдесят дві копійки, – сказав так само меланхолійно гостинний хазяїн, погладжуючи вже бороду свою.
– Як? За що? – вже скрикнув я.
– А ось, що забрали ваша милість і що в рахунку в акурат записано.
Тремтячими руками я розгорнув рахунок і – о, канальство! – побачив, що все те, чим частував мене й Кузьму гостинний й хазяїн, усе те поставлено в рахунок, і не тільки те, що на нас ужито, а й що для візника та коней: не забуто жодного буханця хліба, ні найменшого віхтя сіна, жодної чашки чаю, жодного прутика з віника, котрим мене з Кузьмою парили в лазні. Се жах!
Признаюсь, від такого пасажу вся моя меланхолія – чи, як батенько покійні називали сю душевну пристрасть, мехліодія, – минулася і замість неї вступив у мене азарт, та такий гарячий, що я взявся кричати на нього, дорікаючи, що я і думки не мав заїхати до нього, не хотів би й знати його, а він мене дуже просив; я, коли б знаття, не з'їв би в нього жодного сухаря, якщо в нього все так дорого продається; що не я, а він сам мені пропонував усе і лазню, котра мені й на думку не спадала, а в рахунку за неї поставлено двадцять п'ять карбованців з копійками. Багато, багато казав я йому, і казав сильно, несподівано розумно й переконливо…
А він мені на відповідь, знай, тільки гладить свою руду бороду і, коли я переводжу дух, торочить: «Станеться… справдиться… Воно, звісно, так… а грошенята, будьте ласкаві… слід заплатити».
– Не дам, не дам і не дам! – кричав я, тупаючи ногами. – Чи так, Кузьмо?
Кузьма стояв, здерев'янівши з подиву, і в роззявленому роті держав кусок пряника, не встигнувши його проковтнути. Треба знати, що сього пряника хазяїн дав йому, а в рахунку таки поставив. Насилу Кузьма розчув, у чому річ і що треба його думки. Проковтнувши мерщій кусок пряника, він також став запевняти, що платити не треба й що ми були в нього як гості.
– А чого мені було б вас частувати? – промовив тим же голосом лукавий хазяїн. – Нащо ви мені потрібні? А коли грошей не заплатите, так я воріт не одімкну й пошлю до господина городничого…
Почувши від нього таке, я опустив руки й замовк, а Кузьма зблід і, перевівши дух, сказав: «Заплатіть уже йому, паничу; цур йому! Ну й почастував нас москаль! Будемо пам'ятати!»
Нічого не вдієш, полічив я всі гроші сповна й ткнув хазяїнові. Він наче переродився: кинувся помагати виносити чемодани, пропонував чогось поїсти, випити на дорогу… Та я все ще сердився, мовчав і квапився виїхати з такого шахрайського кубла. А Кузьма славно втнув йому таку штуку. Сівши на своє місце, він сказав йому: «Слухай ти, москалю, руда бородо! У нас так не роблять. Ви хоч і кажете, що ми хохли та ще й пустомозкі, та тільки ми подорожнього не кривдимо й не грабуємо, як ти, заманивши нас облудою. Ми ще раді подорожнього пригостити, чим бог послав, а хліба святого не продаємо. Зоставайся собі! Слава богу, що я не твоєї, москальської, віри!»
А хазяїн і нічого, все кланяється та прохає: «І наперед просимо таких дорогих гостей!..»
Тьху! Справді, що ми дорогі гості для нього.
Гойдання берлина незабаром заспокоїло кров мою, і я скоро відсердився, хоч і жаль мені було такої сили грошей, на які не тільки до СанктПетербурга доїхати, а й півсвіта об'їздити міг би; та не було чого робити, і я не тільки що відсердився, а, глядячи на Кузьму, сміявся, бачачи, що він усе ще сердиться й бурчить щось про себе; звісно, лаяв він нашого старанного хазяїна. А коли я помічав, що він заспокоювався, то я дратував його, кричачи йому у віконце берлина:
– А що, Кузьмо! Почастували нас? – або: – Ну як тобі туляк отой? Га? Кузьмо?
І Кузьма починає його перебатьковувати знову, а я регочу.
Коли проїжджаємо, бувало, через якесь місто, то я й почну кепкувати з Кузьми та й кричу йому: «Дивись, Кузьмо, чи не кличуть нас куди в гості, а то завертай…»
– А щоб вони не діждали! – відповідав завсіди сердито Кузьма. – Тут, видати скрізь москаль такий, як він є. З ним знайся, а камінь за пазухою держи. Стережіться ви їх, а мене вже не підведуть.
Таким побитом ми докотилися до Москви. Ото місто, так місто! Три наші міста Хороли зліпити разом, так ще й не зрівняється. А скільки там цікавого, прикметного! Уявіть собі, що в кількох місцях лежать на лавах, столах тощо хліби, калачі, пироги і всякогопревсякого харчу, і все те за один день розкуплять, з'їдять – ото навдивовижу!
Захоплений такими думками, я проїхав через Москву, не помітивши більше нічого. А втім, місто безладне! Вулиць безліч, а куди котора веде, нічого не розумієш! Бог з нею! Я б занудився в такому місті.
Щодалі ми з Кузьмою від'їжджали від Москви і, виходить, ближче під'їжджали до СанктПетербурга, тим частіше питали подорожні про мене в Кузьми: хто я, відкіля їду, чи не везу свою карету на продаж і все отаке. Так Кузьма відбивався від них спритно, на свій манір: «А киш, москалі! Знаємо ми вже вас. Гетьте собі далі!»
Якщо ж траплялося, що мандрівники розпитували про мене в самого мене, тоді я казав їм усе про себе, і багато хто з них цікавився дізнатися про все, до найменших дрібниць, що до мене стосувалося; берлин мій також привертав увагу їхню, і вони радили мені в СанктПетербурзі, вивізши його на майдан, запропонувати охочим купити. І я був не від того, аби ціна була путня за сей міцний, спокійний і затишний берлин.
Одного разу, відпочиваючи разом з іншими мандрівниками, я в розмові дізнався, що ми в Петербурзькій губернії. «Виходить, ми недалеко вже й від СанктПетербурга», – подумав я, зрадівши, що незабаром не муситиму сидіти цілий день на одному місці, що вже дуже давалося мені взнаки. Я сів собі в берлин і заснув, скоро ми зрушили з місця.
Чи довго ми їхали, не знаю, коли се Кузьма будить мене й кричить: «Приїхали – місто!» – «Що місто, то я бачу, – сказав я, позіхаючи й випростовуючись, – а чи приїхали ми, про се дізнаюся, розпитавши перше, що се за місто».
Слід було гадати, що ГорбМаявецький, вірник мій, упередив, написавши сюди, що я їду, бо всіх, котрі в'їжджали, розпитували, хто й відкіля їде, і коли дійшла черга до мене, то помітно було, що чиновник, котрий спинив усіх під час в'їзду до міста, зрадів, почувши моє ім'я. Посміхнувшись, коли я пояснив що я підпрапоренко, регулярної армії одставний господин капрал, Трохим Миронів син Халявський – він записував, а я тим часом, щоб показати йому, що я бував між людьми й знаю політику, став йому рекомендуватися і просив його прийняти мене в свою атенцію та подружньому сказати щиро й одверто, в яке місто мене привезли?
– Здається, і питати нема чого, – сказав чиновник, витріщивши на мене очі, – вас привезли в Петербург.
– От бачите! – скрикнув я, дивуючись і тужно дивлячись на Кузьму. – А мені треба бути в СанктПетербурзі.
