В той час я, не маючи нічого, терпів скруту, а ГорбМаявецький добряче розживався. Купив новий будинок, ще й луччий за попередній; жінка його стала ошатніша, і навіть коляска завелася; помножилось і дітей; Онисиньку віддали в дівоче училище. (О матінко! Що, якби ви встали з домовини й дізналися, що баришень учать в училищах – як би ви голосно вимовили: тьху! і, побачивши, що таке зло діється в усіх чотирьох кінцях вселенної, отже, не знавши, куди б слід переважно плюнути, ви б знову померли!)

Та ось. наприкінці дев'ятого року мого позивання ГорбМаявецький сказав мені, що моя справа пішла в СанктПетербург (будь ласка ж, пам'ятайте, що він саме так сказав: у СанктПетербург) і що мені з ним треба їхати туди. Він буде клопотатися в справі, а я – для того, щоб підписувати: «До сієї супліки». Признаюся, каторжна робота – писати се жахливе слово.

Добре. Їхати в СанктПетербург. Що ж се за СанктПетербург? Я не знав, що він так довго вимовляється. Чув, що є Петербург, не більше; та далі не розшукував. Тепер уперше почув, що є ще й СанктПетербург. З цікавості подивився в календар; там стоїть: СанктПетербург, столиця. Нема ніякого «або», виходить, СанктПетербург сам по собі, а Петербург сам по собі.

«Ну що ж? – подумав я, – як їхати, то й їхати! Побачу світа, побуваю в столиці. У нас, узяти на сто верстов навколо, навряд чи хто був у столиці? А я буду, поживу, та що, мабуть, і там не без баришень, а влада Амура так само панує, як і по наших містах, то ще, дивись, котра й закохається в мене, і, не бувши така освічена, як наші сільські, не заглядаючись удалину, вийде за мене, дарма що я не одержав ще маєтку». – Втішений такими відрадними думками, я, без дальнього страху, зібрався їхати між чужі люди. Пошив собі різного вбрання побільше; полагодив матінчин приданий берлин, зміцнив його в усіх його частинах та обекіпірував свого вірного Кузьму, парубка, котрого матінка взяли з села до мене прислужувати. Він був років сорока п'яти, розумний, досвідчений, розсудливий, часто під скруту давав мені корисну раду. Я без нього, як кажуть, не міг з'їсти шматка хліба.

– Кузьмо мій любий! – сказав я йому. – Мені треба їхати до СанктПетербурга. Як собі хочеш, а я без тебе не поїду.

– А що ж, паничу, поїдьмо, – сказав він, не думаючи довго. Звикнувши з дитинства звати мене паничем, він і в теперішньому моєму віці так само називав мене. – їздять же люди, поїдемо й ми.

– То далеко, Кузьмо.

– Тепер далеко, а як ми станемо там, так буде близько. А от що ви мені, паничу, скажете: як ми там, поміж німотою, будемо пробувати? Ви ж таки знаєте щось полатинському, а я тільки й того, що перебрав від одного солдата, «мушти молдаванешти», та не знаю, що воно значить. А чи в чужій стороні добудемо ми без язика хліба?

– Та там же сторона російська.

– Ну, коли так, то нічого. Аби тільки не морем їхати. Сим зауваженням він збентежив і мене. Я дуже боявся моря, і ми тут на раді ухвалили: якщо трапиться море дорогою, то об'їхати його. Хоч і далі воно буде, та зате безпечніше.

Отож, Кузьма, стараючись заради мене, кинув жінку й п'ятьох дітей та й пустився, як ми вважали, на край світу. На втіху собі просив замовити йому одяг, який він сам знає, щоб не соромно було показатися серед чужих людей. Я дав йому повну волю.

Мій ГорбМаявецький, окрім моєї справи, мав ще декілька й інших, про які взявся клопотатися в СанктПетербурзі, і тому він, маючи потребу заїжджати в інші міста, поїхав осібно, а для мене підшукав візника і згодив його довезти мене до СанктПетербурга за умовлену плату. Я припас на дорогу багато хліба, м'яса та всякої провізії, навіть води набрав побільше. Край далекий, мені невідомий, – так щоб не бідувати в дорозі, ГорбМаявецький дав мені на весь той час, поки приїде до мене, досить грошей та радив жити обачно і обіцявся не пізніше як за два тижні після мого приїзду відшукати мене й дав записку, в кого я повинен стати на квартирі: то був приятель його.

Виїхав я кінець кінцем у дорогу з Кузьмою і почав вояж щасливо. Незабаром я побачив, що не треба було обтяжувати себе такою силою харчів. Скрізь по дорозі були села й міста, отож усього можна було купити; та Кузьма заспокоїв мене приказкою: «Запас біди не чинить, – не в дорозі, так на місці пригодиться». Проте через літню пору хліб пересох, а все інше зіпсувалося, і ми повинні були все кинути. Та все, що треба в дорозі, ми знаходили, і Кузьма завсіди примовляв: «Аби гроші – то все буде».

Багато важливих і великих міст я проїхав, не бачивши їх. Добродійний берлин набагато скорочував мені дорогу. Він висів на пасах – ресор тоді не було – і гойдався, наче колиска. Як тільки влізу я в нього, рушили ми з місця, я й засинаю до ночівлі. Ми втинали за день верст по п'ятдесят.

Не знаю напевне, в котрій саме губернії – я багато їх проїжджав, – а пам'ятаю, що в місті Тулі, коли візник поспішив довезти нас до свого знайомого заїзду, саме як ми проїжджали через одну вулицю, з двору вибігає чоловік і починає просити нас заїхати до них у двір. Я замислився був і думав, чому він мене знає і нащо я йому? Та чоловік просив уклінно зробити ласку, не відмовити, – будете, мовляв, опісля дякувати.

– Кузьмо! Заїдьмо? – в усьому я завсіди радився з тим вірним слугою.

– А що ж? Заїдьмо то й заїдьмо, – відповідав Кузьма. Заїхали. Нас увели у великий кам'яний будинок і пропели в осібні три покої. Та ще які! З дзеркалами, з стільцями й ліжками.

– Кузьмо! Дивись: як воно? – сказав я, моргаючи йому на обладнання кімнат.

– Чи ти ба! – відповідав Кузьма, здивовано розглядаючи себе в дзеркалі.

Прийшов сам хазяїн, слід гадати, крамар. Засипав мене ласками й пропозиціями всього, чого тільки душа забажає. Попервах дав мені чаю. Я з спраги випив чашок шість, та ласкавий хазяїн переконував випити ще; на десятій я мусив був забастувати.

І що ж? Після мене він до Кузьми, та й ну припрошувати його, щоб також випив чайку.

Мені стало соромно; я просив ласкавого хазяїна не турбуватися, не витрачатися для слуги, казав, що він і холодної води вип'є; так куди там? Припрошував, переконував і подав йому чашку чаю. Кузьма після першої хотів був маніритися, відмовлявся; так хазяїн став його переконувати, понаносив калачів та й ну заливати Кузьму щедрою рукою! Не випив, а справді з'їв Кузьма дванадцять чашок чаю з калачами і кінець кінцем став відпрошуватися.

Гостинний хазяїн, облишивши його, взявся знову за мене. Запропонував мені розкішний обід; чого тільки там не було! І все це присмачене такими ласками, таким переконуванням! Щохвилини питає, чи не накажу я подати те або друге? Я тільки те й роблю, що погоджуюся; соромився, щоб відмовою не засмутити його запобігливості.

Не тільки мене та Кузьму пригощав нарозхрист хазяїн, він і про візника потурбувався. Коней поставив у стайню, заклав їм сіна та вівса, а сам щохвилини до мене: візник, мовляв, просить того й того, чи накажете дати? Я все дякую та погоджуюся.

Попросивши хазяїна вибачити, я спитав його: чим я можу бути корисний? «Нічим, батеньку! – відповідав він. – Тільки й того, що зробіть ласку, вертаючись назад, заїхати до мене і дозвольте вас так само пригостити».

Я дякував йому й просив, щоб він ішов до інших гостей своїх, котрих галас чути було через стіну. «Пусте! – відповідав він. – Що мені ті гості? З ними обійдеться й так; от коло вас мені треба клопотатися…» – і зненацька спитав, чи не хочу я до лазні піти?

Я б не пішов, та Кузьма мій розпустив губи, як капиці, й став умовляти мене, а хазяїн сам кинувся клопотатися про лазню.

Коли він пішов, Кузьма з подиву знизав плечима й промовив: «Та чи москаль же він? Ой, навряд! Тільки наш буде такий добрий».

– Мабуть, він чув, що я їду, – сказав я, – так і перейняв нас на дорозі, щоб пригостити. Добрий, дуже добрий чоловік!

– Він наче думає, що ми якісь персони, – сказав пихато Кузьма. – А нам що? Може, москалі й справді добрі моди! Отак нам і скрізь буде. Не пропадемо на чужій стороні! – промовив Кузьма, сміючись від щирого серця.