Задля того вчинив і я за тими розумними правилами й тому склав реєстр відомих відданниць за кількістю та якістю їхніх прикмет. Спочатку поставив я, правду кажучи, одиначок, бо, признаюся, моя вдача має таке дошкульне місце – не люблю ділитися: хоч і не багато перепаде по смерті її батьків, та все те моє, невід'ємне. Честю запевняю вас, що свого правила мене ні матінка, ні батенько, ні доміне Галушкинський, ні в училищах, ні ті господа капрали, що вчили мене виступати з лівої ноги, жодне їхнє благородіє і навіть високоблагородіє – ніхто мене не навчав: а, видати, добродійна натура втелющила мені сі правила, котрі, далебі, непогані, та й втрат від них не буде.

Ось я і заявився в перший за реєстром дім. Батько був бунчуковий товариш, Гаврило Омелянович Перекрута; мав «значні маєтності та домашнього добра безліч», – так значилося в реєстрі й додано: «…та одночадна дочка Гликера Гаврилівна, літ дорослих, собою на вигляд охайненька, хоч дивиться суворо, та се вона тільки удає, щоб усі боялися її та скорялися». Заходившись свататись, я сам видумав собі рекомендацію і витвердив її напам'ять. Приїхавши до пана бунчукового товариша, я став говорити перед ним свій «діалог». Пан Перекрута терпляче слухав, і, де я переводив дух, він вигукував навперемінки: «Чи бачите!», «Чи видите!» Коли ж я кінчив усе й підбив словами: «Такі мої прикмети дожидають винагороди згодою вашою на те, щоб стати до шлюбу, як закон велить, з єдиноутробною донечкою вашою», – так він, сказавши: «Та й тільки?», вийшов і зоставив мене захоплено дожидатися побачити перед собою наречену. Коли раптом… хлопець одчиняє двері й подає мені великого гарбуза, кажучи: «Се вам, паничу, прислала панночка!»

Осміяний, я вибіг з дому, розуміється, не прийнявши гарбуза, і поспішив виїхати з такого негостинного дому. Обставини вимагали поспішати в інший дім, де ще не могли почути про вчинену мені відмову, і я наказав, не оглядаючись, гнати до другого батька, в котрого за реєстром значилася единородна дочка Євфімія.

Приїжджаю; мене приймають ласкаво, я поспішаю пояснити причину мого приїзду, кажу свій діалог. Господар витріщив на мене очі свої й сказав: «Бог з вами, паничу! Чи ви не здуріли трохи! У менедільки й є, що єдиноутробний син Юхим, а дочкою бог не благословив, і по сей день аж ніяк не маю. Як же так за чоловічу стать видати таку ж чоловічу стать? Одумайтеся!»

Я вже й не дослухав останніх слів, а від сорому вибіг, чіпляючись за двері та пороги, стрімголов, на ганок та в тарадайку – й помчав у третій дім за реєстром.

Та що довго розповідати! Таким побитом я об'їздив усі доми в окрузі верст на п'ятдесят; де тільки чував, що є панночки, або баришні, скрізь заявлявся, скрізь промовляв свій діалог… і якби з усіх гарбузів, що я одержав, вибрукувати дорогу, то стало б од нашого міста Хорола до самого Києва. Звісно, се риторична фігура, та все ж я одержав силу гарбузів, до того, що мене в околиці прозвали «гарбузяний панич».

З таким дурним сватанням я проїздив місяців зо три. Іноді, ось забожуся вам, був без обіду. Виїдеш раніше, щоб скоріше досягнути мети, а одержавши відмову, поспішаєш на другу… Отак ото, од відмови до відмови, і проїздиш увесь день, ніхто й обідати не покличе. Звісно, іноді, коли візьме горе, кинеш усе, приїдеш додому та й лежиш з досади тижнів два; отож не всі три місяці я сватався, а були й одпочинки, та все ж змучився дуже. Потім, як розпече бажання, знову пускався і все з такою ж удачею.

Що мені було робити? Кинути думку женитися не можу: не засплю, не заїм, а ніхто не йде за мене. Справді, критичне було моє становище. Дивом дивувався я й кинувся до тої ж тітки по раду. «Не знаю, душко, що й робити тобі. Сватаєшся ти, як заведено: так і всі наші паничі сватаються. Так їм є удача, а тобі, може, заворожено, то тут можна пособити. Зроби ще так: їдь на всі іменини, весілля, похорон, де завсіди багато буває панночок, та й закохай у себе котру з них… От вона як одбіжить за тобою розуму, так і скаже батькам: «Утоплюся або повішуся, коли не віддасте за Халявського!» – то хоч і не хотіли б, а віддадуть. У нас так не одна вискочила за того, кого кохала, хоч він і зовсім нікчемний, та кохання не думає. Отак і ти можеш напасти на долю свою. Іди ж, душко, та не гай часу подурному». Тут вона покликала свою жінку, котра вправна була усяке лихо від людини одвертати: та пошептала надо мною, вмила мене, «злизала з лиця остуду», напоїла намовленою водою, обійшла тричі мою тарадайку – і я поїхав.

Перший мій виїзд був на похорон одного багатого сусіди. З'їхалося там силасиленна люду. Кому належало, ті плакали й тужили, а ми, паничі й панночки, як не наше горе було, то й узялися за своє. Нас, обох статей молоді, було до п'ятдесяти, і повинні ми були прожити в сумному домі днів п'ять, поки родичі трохи розважать заплаканих; потім приїдуть інші сімейства, і отак змінюються до шеститижневих поминок. А що я був сам собі одинак, то й міг прожити весь час, не виїжджаючи. І яка сприятлива нагода була мені, щоб закохатися і в себе закохати когось. Звичайно всі статечні люди були невідлучно коло тих, що тужили, а молодим, котрих привезли батьки, бо не було на кого їх дома зоставити, приділять подалі осібну кімнату й просять розважатися чим завгодно, аби тільки не нудилися. Отут ми й розважаємося. Тут у нас піжмурки, сиджупосиджу, королі – і все, що тільки придумати можна. Ох, як весело було на похороні та на поминках!

Не думавши довго, я пустився відзначатися… Ну що се за народ панночки, або баришні, – не збагнеш!.. Ось примітиш одну й під час гри вдариш її болючіше, ніж інших, або вщипнеш непомітно від усіх, а вона й нічого: відіб'є або відщипне ще болючіше. Думаєш: діло йде на лад. Денебудь у закутку станеш її цілувати, – а вона й нічого: сама цілує й заманює в інший куток, де ще менше є таких, що бачать, і там цілуємося. Ну, думаєш собі, ся вже моя. Підшукаєш зручну місцину, підсядеш та шепонеш на вушко: «Я вас хочу взяти за себе. Чи підете?» – «Цур вам! – майже скрикне. – Не бачила я такого негарного? Я піду сама знаю за кого». Сказала – і нічого; і знов цілуй її, скільки душа забажає, а йти – не йде. Поговори з ними!

Вірте чи не вірте, як хочете; та я і тут, і на інших похоронах, на весіллях, хрестинах та всяких з'їздах (а, признатися, на похороні завсіди було веселіше й зручніше закохуватися) скільки закохувався, скільки сватався – а ні одна не погодилася йти за мене. Біда, та й тільки!

Уже років, мабуть, з півтора я отак закохував у себе баришень і все надаремно, коли се одна, не така вже й показна, до котрої я причепився тільки через крайню скруту, щоб ішла за мене, так вона мені очі відкрила, на мою пропозицію спитавши: «А що ж у вас, паничу, є?» (розуміючи під сим достаток).

«Е, голубонько! – подумав я, зрадівши випадковому відкриттю, – як розповім усе, так прикусиш ти язичок». І став перелічувати всі наші маєтки на селах, хуторах, число душ, землі, худоби, овець, срібла й усього. Вона слухала без усякої уваги, а потім байдуже сказала:

– А скільки ж у вас братів? Сьомутому відділити, а що ж вам зостанеться?

– І на мене зостанеться багато, – сказав я тоді своїй любій.

– Мабуть, багато, та невідомо скільки. Відділіться від братів, так і буде видно, що ваше. Без того жодна, хоч і дурна, не піде за вас.

«Ось де справжня розважливість! – подумав я, вдаривши себе в лоба. – А мені се й на думку не спадало. Я все думав: ми то багаті, та що саме я маю, – ось що треба для щастя».

Звертаюсь до теперішніх молодиків і питаю їх: чи не вдаліше в них відбувається сватання, коли вони можуть сказати, що саме вони мають? Коли ми шукаємо в нареченій потрібних нам якостей і беремо до уваги кількість, то чому ж і вони не можуть мати права на тому ж будувати своє щастя? З сього боку, здається, світ не змінився овсі і добре зробить, якщо не кине такого хвального звичаю. Звісно, можуть бути винятки, та їх не можна взяти за основу. Добре їсти печеного гусака з капустою, та часом і за деяких обставин їси того ж гусака й без капусти.