Тільки тепер признаюся, що я багато в чому лукавив, буцім не можу навчитися. Його високоблагородіє скільки разів обіцяв надати мені звання повного капрала, якщо я буду справний і засвою все. Та хто б же звелів мені вчинити таку дурницю, щоб допоминатися вищого чину? Якщо москалеві так важко, то капралові – і не приведи господи! Сам знай усе та ще вчи іншого. Ні, не на такого наскочили! Одного разу – сміявся ж я дуже з своєї витівки! – щоб заохотити, мені дали чин капрала. Добре. Що ж робити? Я взяв та й почав, наче нічого не розумію, все робити навпаки; коли, бачу, дають наказ що «капрала Халявського за лінощі, нетямучість, недбальство до служби і взагалі за нерозсудність розжалувати в рядові». Отак їх треба вчити, як я вчив!
Кінець кінцем, надійшов указ про вольності дворянства, за яким можна було мені, як природному дворянинові, кинути службу. Я не знав, з якого кінця підійти, щоб вирватися швидше на волю; отож мені й порадили добрі люди звернутися до ротного писаря. От голова була! Я не знав, у яких училищах він учився, тільки в десять разів був розумніший від доміне Галушкинського, котрий, бувало, п'яти слів не напише, не вимазавши піваркуша паперу. А писар, навпаки, воднораз компонував і переписував начисто, так що – повірите? – двічі не понюхав табаки, як уже готовий напір, і подає мені підписати.
– Що писати? – питаю я. – Розтлумачте мені, пане писарю!
– Пишіть ось на тому місці: «До сієї супліки».
– Матінкоголубонько! – скрикнув я, впустивши перо з рук, – нізащо в світі не напишу сього жахливого слова! За сим словом мене взято на службу…
– А тепер за сим словом вас пустять, – так умовляв мене господин писар і сказав: – Воно хоч і однакове слово, та тільки зумій наш братчик, писака, до речі його вписати, то воно й поверне в другий бік. Не в слові сила, а в тому, щоб уміти до місця притулити його; а то вже наше діло, ми тим держимося. Не бійся ж, брате, нічого і підписуй сміливо. – Такими розумними й ученими доказами переконав він мене кінець кінцем, і я, не довго думаючи, підмахнув і підписав.
На моє особливе щастя, його високоблагородія господина полковника на той час, через від'їзд до Києва, в полку не було, а попав мій папір через якийсь случай до господина прем'єрмайора. Він покликав мене до себе й довго умовляв, щоб я служив, старався в службі, й якщо б тільки зробив успіхи, то мене вивели б у «фендрики» (тепер прапорщики), а там би, мовляв, і далі пішов.
«Дякую за добру раду! – подумав я. – Добрий кожух, та не на мене шитий, дома мені буде лучче». Отож, не слухаючи ніяк його ради, бо мені те все не подобалося, я наполегливо просив повної одставки, котру я одержав з нагородою чином за службу понад два роки – одставного капрала.
Ніякими словами не можу висловити радості моєї, коли я дізнався, що мені тепер вільно повсякчас правою ногою виступати, ходити згорбившись, перевальцем і як мені заманеться і що можу виїхати з своєї роти! Тої ж години я поспішив найняти конячку і, не оглядаючись, подався додому. На втіху мою, се недалеко було.
А що я застав дома, так се жах! Усю челядь нашу, колись за батенька й матінки велелюдну, геть усю розпущено; хліви й повітки, де вигодовували птицю та інші тварини, все зруйновано, занедбано! Я зібрав усіх людей, помістив і визначив, що кому робити, птицю та інші тварини наказав замкнути на годівлю, як то було за матінки. Люблячи звичаї предків, я встановив сніданки, обіди, полуденки й увесь розпорядок, як було за незабутніх батьків моїх. Я не дуже пильнував новин, що їх запозичили сусіди в колишнього мого його високоблагородія господина полковника, і, не наслідуючи його, жив, як мені хотілося. Та й відпочивав же я, і від'їдався після служби престаранно, й місяців за два мав приємність помітити, що я від'ївся й у будові тіла, та взагалі в комплекції моїй стало все гаразд.
Згадуючи собі все, що сталося зо мною в житті, мимоволі почуваю, як народжується в мені – не знаю яке саме, філософічне чи піїтичне – міркування, – хай панове вчені розберуть: порівняти теперішніх молодиків з нами, минулого століття паничами. Яка різниця! Ми думали про життя, шукали нагоди натішитись ним, не впускали для того нічого і раювали, як нам хотілося. Хоч сильні й гнітять нас, як мене господин полковник, віддають на службу, змушують зазнавати весь тягар її, замордують муштрою, виснажать походами, як мене кожні два місяці в похід з роти до штабу й назад, а се ж, як я сказав, п'ятнадцять верст в один кінець; та все ж знайдуться співчутливі серця, в кого матінка, в кого тітонька, а де й господин писар, як то мені, допоможуть, та й вирвуть із служби – гуляй собі на всю губу! А тепер… Ох, боже мій!.. Тільки на ноги звівся, як уже думає, як би се вступити на службу? Ну, попав кінець кінцем; і що ж? Із стайні не виходить, усе клопочеться, якби його лучче вичистити коней; з москалями не розлучається, рушниці з рук не випускає, все, щоб удосконалитися йому у військовому ремеслі. Відмовляється від одпочинку, не з'їсть, не вип'є чого з смаком. До того ж одне в нього бажання – щоб скоріше була війна, йти в похід, рубати, колоти ворога… Дивись – і самого вбили! А ми, що подібно до мене думають, живемо собі та й живемо, гладшаємо й багатіємо та діточками множимося… Хто більше виграє?.. От вам і новий порядок на світі! Отак воно й у всьому…
Упорядкувавши себе та домашнє господарство, я став жити спокійно. Вставши, ходив по кімнаті, а потім одпочивав; іноді виходив у садок, щоб поїсти садовини, а потім одпочивав; розуміється, що час на їду в мене не пропадав дарма. А покінчивши з усім тим клопотом, я лягав у постіль і, придумуючи, які страви наказати готувати завтра, солодко засинав.
Отак приємно проводячи час, я, якось прогулюючись по кімнаті, став проти дзеркала себе розглядати й побачив, ЩО я проти колишнього дуже покращав: зробився лицем білий, рум'янець на всю щоку, комплекцією дебелий, одне слово… я собі дуже сподобався. «Навіщо ж пропадати отак моїй молодості? Мені дев'ятнадцять літ, гарний собою, на службі одслужив два роки з лишком, більше не повинен мучитися. Служив недаром, – під час одставки мене нагороджено чином «Од регулярної армії одставним капралом». Інші, по сусідству мені відомі, довше від мене служили, а коли їхні матеньки випрошували їх в одставку, так вони вийшли просто солдатами, не нагороджені чином. Як же се так сидіти склавши руки? Ану подамся по сусідах, буду закохуватися в панночок, виглядати собі наречену, а там і оженюся».
Сказав і зробив. Спорядившись, я рушив у дорогу. Перш за все на моїй тарадайцібіді, на котрій матінка їздили, бувало, й на котрій їх розтрясло на смерть, коли вони їхали до мене в полк, вирушив я до тітки, де жили мої сестри. Тітка, окрім Софійки, встигла видати заміж і сестру Віру, обох за ближніх сусідів, людей найдостойніших: у кожного були свої хутори й багато худоби. Вони, а потім і інші дві сестри, що вийшли за людей з такими ж прикметами, жили собі прещасливо, оточені діточками чималої кількості, як на їхнє коротке заміжжя. Тут же я дізнався, що Тетяся, моя Тетяся, яку я колись пристрасно кохав, вільно, без усякої принуки, а з цілковитою охотою, вийшла заміж за якогось піхотної армії офіцера і також має чи не більше двох дітей… О, невірна!.. Уся кров схвилювалася в мені, як се почув… Теперішні молоді люди! Якщо випаде вам десь у товаристві або наодинці з молодою дівчиною вибирати пшеницю і ваші пальці через якийсь випадок зчепляться разом, то хоч би яка чарівна була та дівчина, а не підпускайте шалапута Амура вразити ваше серце й не піддавайтеся його владі; знехтуйте зіткнення ваших суглобів і не допустіть розпалитися любовному полум'ю, бо спіткає і вас доля, подібна до моєї: вона вийде за іншого, а вам зостанеться тільки спогад… Щоправда, спогад приємний, любий серцю, про блаженні часи, та… як доміне Галушкинський казав, бувало: «Найдорожчий спогад з минулого – мізерніший за маленьке здійснення в теперішньому». Більше ні слова про невірну: всі почуття до неї я затаїв у моєму серці.
Злегка тільки спитав я в тітки поради, на кому мені женитися? І вона назвала мені десятків кілька дівчат на відданні з різними прикметами. Були одиначки, себто єдині спадкоємиці чималого маєтку, були треті в сім'ї, сьомі, одна була одинадцята: вибирай, котру хочеш, а придане за всіма в однаковій мірі. Коли я кажу: відданниця з прикметами, то не думайте, що я кажу, пристосовуючись до теперішніх понять, себто, що дівиця вихована предобре, «образована», як повелося казати тепер, – прегарно, навчена всіх мов, танців, музики всякої тощо, ні, ми розуміємо справи в справжньому понятті й речі називали як належиться; вихована – означало в нас: викохана, вигодована, не шкодуючи кошту, і через те дівка повна, велика, здорова така, що кров мало не порскає з щік, «образована» – означало, що вона мала у що вбратися і показати собою образ, чи вигляд чудовий, а під іншими прикметами розуміли ми нерухоме й рухоме майно, пуди срібла (тоді срібло не лічили на гроші, а на вагу), скрині з сукнями, та сукнями все з глазурової парчі, грезету, – все те не втрачало ніколи ціни… Так ось ті прикмети, що прикрашають дівчину! А чи розумна вона, чи добра і яку душу та серце має, – про се ніхто не турбувався. Розуму в подружньому житті жінці не треба: се аксіома. Якщо й випало б жінці мати трошки його, то вона повинна його гасити й ніде не показувати; бо для чого ж їй чоловік, коли вона може думати? Добра вона чи скажена – однаково: чоловік на те і є чоловіком, щоб у всьому вів її по своїй волі. І заради того всього, скажіть, будь ласка, чи треба ж жінці освіти? Для чого ж їм тоді чоловіки?.. За наших часів справедливіше на такі речі дивилися, і добре все йшло. Тільки й турботи було, щоб огрядної комплекції наречена була, і якщо всього бувало сповна, то женихи й крутилися коло таких.
