Третій – Кіндрат Дем'янович… ні, брешу: Данилович – і справді Данилович, пам'ятаю ось чому: матінка звали його Кіндрат Дем'янович; а батенько, хоч се і не до часу було, не стерпіли та й тут же при всіх гримнули на них: «Що ви, матінко, надумали людей перехрещувати? Скоро і мене з Йосиповичів переробите на щось інше. Так я вам не дозволю так глумитися над собою. Народився законно Йосиповичем, Йосиповичем і вмерти хочу. Отак і їх: не змінюйте і їм по батькові на кривду чи на глум. Данилович, здається, не важко вимовити!»

Та й почервоніли ж матінка після такого репраманту! Наче рака спекли, так почервоніли аж по самі вуха! Почервоніли й через сором вийшли мерщій.

Такі вже батенько були, що то біда, як на них щось найде. За дурницю часом так розлютуються, що тільки держись. Нікому спуску нема. А іншим разом – так і нічого. Се було в їхній комплекції; хоч і за діло, так тихше мокрої курки: сидять собі та тільки очима лупають. Отоді матінка могли їм усю правду висловити, а вони на відповідь тільки рукою махають.

Отож я, заговорившись про шановних моїх батьків, забув, на чому спинився… Еге ж бо, про Кіндрата Даниловича, що разом з опрочими був покликаний на обід та послухати нашу вченість.

Кіндрат Данилович мав щасливий темперамент: у кого обідав, то все господарське хвалив. Коли подавали йому печеного гусака, то він казав, що гусяче лучче від усіх інших м'яс на світі: і ситіше, і смачніше, і наїдку більше. А дайте йому завтра індичку, то вже й гусак, і все інше нікуди не годиться – одна тільки індичка цяця. Я вважаю, що він щодо сього то щасливо був наділений мудрою фортуною. Батенько вчинили хитро, запросивши його на обід. Коли б ми не відзначилися своїм знанням, то якщо два перші гості не похвалять, так третій буде хвалити – от і поділились би думки. О! Часом батенько були тонкою і проникливою людиною!

Настав час обіду. Гості з'їхалися. Нас покликали, і ми в святних киреях, віддавши належний, поштивий решпект, стали біля дверей статечно. Гості оглянули нас уважно і, вдавалося, задоволені були нашою «зовнішністю» (слово випозичене) та манерами. Особливо Олексій Пантелеймонович: він таки навіть усміхнувся і взявся іспитувати Петруся. Подумавши, поморщившись, потерши чоло, кінець кінцем, спитав: «Скільки російська граматика має частин мови?»

Се запитання для такого розуму, як у Петруся, було тьху! Він (себто Петрусь) трошки образився на таке легке, до того ж ще й з граматики запитання. А чувши, що Олексій Пантелеймонович і вчений, і багато сам знає, зважився повернути його в інший бік і тому зненацька йому одрубав: «Перше, ніж я відповім на ваше речення, дозволю собі звернутися до вас з коротким питанням, що має зв'язок з попереднім: знання від науки чи наука від знання?»

– Розумію, доміне, ваше речення… та щось не зовсім ясно розумію його, – сказав, зніяковівши, екзаменатор, вдавшись до хитрощів, бо хотів під час повторення запитання приготувати відповідь. Ми одразу зметикували, що стара штука!

– Пояснюю, – рубав далі Петрусь. – Чи знання предмету утворило науку, чи наука відкрила в людині знання? Поясню таким реченням: людина осягла граматику й склала її: ergo, до того не було її. Як же вона осягла ту науку, котрої ще не було? Повертаюсь до першого речення: чи знання від науки чи наука від знання?

Я кажу, що Петрусь був незвичайного розуму. Він мав талант завсіди забігати наперед. Чи то за обідом, коли ще борщ не з'їли, а він уже встигне печеню покуштувати; чи то в боротьбі, ще не зчепившись добряче, а вже ногою підбиває супротивника. Отак і в науках: йому пропонують початок, а він уже за кінець хапається. От і тепер, ступивши так швидко, він спантеличив зовсім Олексія Пантелеймоновича до того, що той, пригладжуючи свого чуба, одійшов набік та й каже: «Як у тому училищі, де і я вчився, науки через тридцять літ удосконалилися! За мене – а я слухав філософію – неодмінно слід було на задане запитання відповідати логічно; а тепер бачу, що, замість відповіді, слід запропонувати нову, сторонню відповідь, що затьмарює тему. Умудряється народ, і – будь я шельма! – якщо діти ваших синків, з свого боку, не вигадають ще чогось до удосконалення наук!» Тут він раптом ударив себе в лоба і сказав самовдоволено: «Щаслива думка! Я вам запропоную письмове запитання; прошу відповідати на папері».

Тут він, схопивши аркушик паперу, написав: «У чому полягає гожість красномовства в промовах і вченні Ціцерона, Платона та Сократа?» – і урочисто сказав:

– Ви ритор: вам легко вирішити. – І подав Петрусеві перо.

Та не на такого наскочив. Брат Петрусь тільки оком глянув на писане, як одразу ж і сказав:

– Не можу відповідати, бачачи неправильність запитання. Дозвольте виправити. – І тут же, не дожидаючи згоди супротивника, закреслив імена філософів і написав по вищому вченню:

Platon’а, Ciceron’а, Socrat’а.

Нене моя! Якого сорому набрався Олексій Пантелеймонович, побачивши премудрість, якої за його часів нікому й уві сні не снилося! Почервонів отакечки саме, як добре зварений рак! NB. Та й правду кажучи, було чого! І, схопивши свій папір, він зім'яв його при всіх і, втираючи піт з лиця, сказав глухим голосом: «Після такої глибини премудрості всі наші знання ніщо. Щасливі нащадки, прещасливі нащадки! Ну й голова ж!» – зробив висновок Олексій Пантелеймонович, звертаючись до батенька й на слові голова підморгуючи на Петруся.

Батенько просили його взятися за Павлуся; і Олексій Пантелеймонович спитав:

– Що є російська граматика?

На Павлусевому обличчі непомітно було ніякого замішання. Відомо нам було, що він нічого не вивчив; та я, знавши його винахідливий розум, не боявся нічого. Він самовпевнено виступив на два кроки вперед, підніс голову, очі втокмив на стелю, як у книжку, руки навкося опустив уперед і почав, не переводячи духу.

– Російська граматика. Твір Михайла Ломоносова. СанктПетербург, коштом Імператорської Академії наук. Тисяча сімсот шістдесят п'ятого року. Повчання друге. Про читання різнорідних чисел. Російська граматика є філософське поняття, до сього нас веде саме єство: бо коли я думаю, що, помноживши дільника на сім разів по сім – тридцять сім; п'ять на вісім – двадцять вісім; тоді називний відмінок кому, давальний кого, кличний про кого, сьоме прийменник, восьме займенник, дев'яте не украді… – І так далі, та як пішов, як пішов! Наче з гори, не спиняючись і не моргаючи очима, а голосом рішучим і з цілковитою певністю, що каже слушно.

Олексій Пантелеймонович з подиву спершу роззявив рота, потім підніс угору руки, кінець кінцем, кинувся до Павлуся та й ну його обіймати й кричати: «Годі, годі! Я здивований!.. Спинись!.. Відпочинь!..» Та куди там! Наш молодець, немовби осідлавши вченість, жене її, небогу, на всю руку і мчить щодуху, ламаючи й трощачи все, що трапляється назустріч. Тріщить граматика, репається арифметика, свистить піїтика, на друзки розсипається логіка… Аж ось якось утихомирили його, і він спинився, захекавшись. Дивний розум, швидкість думок, меткість язика, спритність незвичайна!.. Так, ото була людина!

Потап Корнійович і від Петруся був у нестямі і вихваляв його добірними словами, а коли закінчив промовляти Павлусь, то він не своїм голосом скрикнув: «Та се ж геній, йому в академії нема чого вчитися. Поздоровляю, Мироне Йосиповичу, поздоровляю! І слід безсторонньо сказати, що старший син ваш має багато ума, а другий багато розуму. Як на мене, то се різні темпераменти. Різниця уміти і різниця розуміти: а все те велике діло. Справдібо, ви щасливий батько, Мироне Йосиповичу, щасливий! Давайте нам побільше таких фаворитів… Ні, не так: патер… патрі… патріотів. Послухаймо, що скаже третій?»

У мене душа так і завмерла! Я не мав ні Петрусевого ума, ні Павлусевого розуму; тож таки просто не знав нічогісінько і не міг придумати, як викрутитись. На щастя, заспокоїли мене, запропонувавши в міру знання мого запитання.

– Із зовнішності вашої фізіогноміки, – так, звертаючись до мене, звисока почав Олексій Пантелеймонович, – я через мою прононціацію бачу, що з вас буде чудовий математист, а тому питаю: вісім та сім, скільки буде?