Коли ж матінка дізналися, що доміне Галушкинський, за умовою з ними, потай від батенька зробленою, не виснажував мене навчанням, то подарували йому з батенькової шиї чорну хустку, а другу, нову, бавовняну, в кишеню, чим він був вельми задоволений і вдячний. Та, окрім того, ще ось що.
Приїхавши, я побачив у домі деякі зміни. В матінчиній спальні, на лежанці, стояла мідна посудина, а до чого вона – я ще не знав. Бувши від природи цікавий, я розпитував, що то за посудина й до чого вона придатна? Матінка сказали мені, що се «самовар», у ньому, мовляв, гріється вода, а з води готується напій, що зветься чай, котрий, «хоч і дорогий, каналія!» (так матінка висловились), та через те, що скрізь входить у вжиток, то й вони, заради честі роду нашого, завели його в себе, і Хіврю віддали в науку готувати чай, і вона його майстерно готує. Тут вони обіцяли почастувати нас завтра сим напоєм. «Воно, правда, і смачне (так казали матінка), та якось гидко, не ївши, не пивши, вживати його. Ти, Трушку, завтра зроби так, як я роблю в той ранок, коли готують чай: збігай у булочну, там будуть на сніданок готувати пиріжки, млинці та булочки; так ти нахапай там чого побільше, та й вживай тоді сміливо чай; він тобі видасться приємним. От кофе так не можу пити, з душі верне, хоч його й після обіду слід заживати. Я його й не заводжу, і не посилаю Хіврю вчитися приправляти його. Раз тільки я його й пила у своєї куми Олени Василівни – так тьху!» – Тут матінка, повернувшись у той бік, де живе Олена Василівна, плюнули з обурення на її кофе.
Гляньте ж, що тут за комедія вийшла другого дня. Ото ми зібралися всі коло столу, на котрому вже шумів самовар, а Хівря клопоталася біля нього і тільки, знай, закидала своє довге волосся на потилицю, щоб не падало в чашки, і це нас дуже розважало. Матінка, як звичайно турбуючись про нас, розтлумачили нам, як виливати чай із чашки в блюдце, як дмухати, щоб остудити, і як потім накрити чашку. Все готове, і нам подали по чашці чаю. Я виконав за матінчиною попередньою радою і нахапався в булочній всякого печива до того, що мене спрага взяла, і через те чай видався мені дивним напоєм, так само, як і братам моїм. Правда, пах він і на смак був такий, що чисто тобі мило, бо матінка нам так казали: «Сієї проклятої трави не можна ні з чим держати, так і переймає чужий запах. Се розумна Хівря держить чай в одній скрині з милом». Рантом на сьому слові матінка дуже розгнівалися, почервоніли, як кров, і напустилися на Хіврю, чайну куховарку, навіщо вона так багато води налила в чайник; більше як чашка зосталося, а куди з нею подітись? Чи не забагато буде, як такий дорогий напій та виливати! «Хіба ось що зробити», – сказали матінка і повеселішали, що не пропаде марно чайна вода.
– Покличте лишень Галушку сюди! – Так матінка, як уже відомо, називали його, не гніваючись і не на докір. Доміне, як ми поіноземному називали, вони не могли вимовити, бо не вчилися іноземних мов; паном, як його звали батенько, вони не хотіли з благородної амбіції і казали: «Як же вас (себто батенька) величати, коли школяр буде пан?» Усієї ж фамілії «Галушкинський» не могли вимовити, бо, не знавши російської грамоти, не могли зрозуміти, чого вона чотирискладова, а щоб добрати, що «Галушкинський» є частина мови, іменник, і відрізнити: чи іменник воно, чи прикметник, чи іменник загальний, чи збірний – куди там! – їм би й за десять літ не втовкмачити, щоб тямили! Так ото через те й звали вони його просто, коротко і ясно: Галушка.
Звольте. От і прийшов доміне «Галушка». Матінка з своїх рук подали йому чашку чаю. Доміне став відмовлятися, що він нічого хмільного всю пилипівку і в рота не бере.
Матінка, боячись, щоб він овсі не відмовився – тоді куди б подіти сей чай, – навіть побожилися, запевняючи, що цей напій зовсім не п'янкий.
Реверендисиме взяв чашку, вклонився батенькові й матінці і цивільною мовою виголосив побажання здоров'я, в усьому успіху, достатку, веселощів у почуттях, відкидання в тузі тощо і на останньому слові сьорбнув, не наливаючи, як годилося б, у блюдце, а просто з чашки… обпікся дуже, корчив усякі гримаси й признавався потім, що тільки заради сорому не жбурнув чашку об підлогу.
Ми, дивлячись на його дії і зніяковіння, зайшлися від сміху… Сяктак випив доміне свою чашку і – знову замішання! – не накривши чашки, підніс її до матінки.
– А дзуськи не хочеш? – крикнули на нього матінка. NB. Вони поводилися з ним без політики. – Се що – другий холодець (див. вище)! А чи не багато буде по дві чашки пити. Дякуй і за одну.
Доміне інспектор був як у пітьмі, не розуміючи причини гніву матінчиного; та батенько, пояснивши йому, в чому він неполітично вчинив, тут же відкрили йому правила, потрібні, коли п'ють чай. Доміне в пристойно поштивих висловах просив вибачити йому, виправдуючись тим, що для нього се була первина, і все обійшлося добре; другої чашки йому не дали тепер, та й надалі більше так його не відзначали.
До речі, ще одне зауваження про сей чудовий напій – чай. Ну треба ж було народитися такому розумові, який гніздився в незвичайно великій голові брата Павлуся! Всі ми пили чай: і батенько, і матінка, і ми, і сестри, і доміне Галушкинський; та нікому не спало на думку отак щасливо догадатися й дати добру пораду. Павлусь, випивши свою чашку й подумавши трохи, сказав: «Напій добрий, та сам собою прісний дуже, – чарку горілки сюди, і все б виправилося».
Ми всі і батенько засміялися; та, як виявилося, Павлусь правду казав. Брати добрали способу витягти у матінки потай усе потрібне для досліду і заходилися досліджувати і не нахвалилися своїм відкриттям доміне Галушкинський завсіди казав: «Се річ сіцевая: лучча за олімпійський нектар».
І ото така вдячність нащадків до перших винахідників! Щоб далеко не йти, я вам нагадаю два разючі приклади. Хто відкрив четверту частину світу? Христофор Колумб. А чи назвали її на честь його? Тожбо то й воно! Я гадаю, що в жодного американця нема й портрета його. Се перший приклад. Другий: хто перший винайшов прісність чаю присмачувати і робити напій смачним та корисним? Історично доводжу, що таємницю сію осягнув перший і не приховав від нащадків Українського Лубенського козацького полку підпрапоренко Павло Миронович Халявченко (він помер парубком і тому не міг зватися повним «Халявським», а, як юнак, – Халявченко), а чи ж подякують йому нащадки? Сумніваємося через перший приклад. Хоч скільки п'ють, поіноземному називаючи, пунш (у відносному понятті «Америка»), та ніхто не згадає про першого винахідника. Хоч би з національної гордості вписали ім'я Павлуся в список людей, що своїми винаходами були корисні «людимству». NB. Пропоную нове слово, що заміняє і має інше значення та поняття, ніж «людство». І я захопився духом часу!
Лишаю наукові міркування і повертаюся до своєї матерії. Батенько не хотіли тішитися самою насолодою, що давала вченість синів його, і забажали поділити ону з щирими приятелями своїми. Задля сього заходилися покликати гостей обідати на свято. Та й вилаяли ж матінка і званих гостей, і тих, що вчили нас, і того, хто вигадав ті дурні науки! Та все тихцем, щоб батенько не почули; всі оті прокльони йшли у вуха куховарці, коли та приходила по масло, сіль, оцет, родзинки тощо.
Ось і приїхали: Олексій Пантелеймонович Брикайловський, бунчуковий товариш. Вони замолоду вчилися в тому ж училищі, де й ми через тридцять літ після нього вчилися. Ой, та й розумна ж голова! Він не тільки слухав філософію, а на публічних диспутах був перший сперечальник і до нестями піддержував свою пропозицію. Хоч що йому кажи, а він, незважаючи ні на які силогізми, стоїть на своєму. Крім того, мав власні книжки латинським діалектом з власноручним підписом, кому книжка належить, тою ж мовою та з означенням ціни римськими цифрами. Божився доміне Галушкинський, що сам на власні очі все те бачив.
Другий був Потай Корнійович, не більше. Людина не то щоб розумна, а язиката; закидав інших промовою, і для себе, і для них безглуздою, правда; та зате ж до батька за словом не бігав і, не спиняючись, сипав словами, як з мішка горохом.
