Під час одного обіду, коли доміне Галушкинський упорався з другою тарілкою жирного з індичкою борщу й старанно серветкою, як водиться, витирав піт, що зрошував його обличчя й шию, батенько спитали його: «А що? Як хлопці вчаться, й чи нема за ними яких пустощів?» Тут доміне заради решпекту підвівся, Як то завсіди робив у таких випадках, і в добірних висловах пояснив усі успіхи наші (про які нам і не снилося) і в конклюзію, себто на закінчення, сказав, що ми «золоті паничі».

Помітно було на батеньковому обличчі щире задоволення, і вони націдили крихітну чарочку вишнівки й підсунули інспекторові, сказавши з вимушеною байдужістю: «Пий, доміне!» Доміне Галушкинський підвівся, поштиво випив, і, подякувавши за честь, утерся з насолодою, й, сівши як перше, сказав Павлусеві: «Доміне Павлусю! Не могентус украдентус сієус вишневентус для вечерницентус?» І брат, не запинаючись, відповідав: «Як разентус, я украдентус у маментус ключентус і націдентус з погребентус пляшкентус». Треба було бачити, як подіяла ся розмова на батенька! Вони були розумна людина й надзвичайно любили вченість. Як же то було їхньому батьківському, ніжності до нас сповненому, серцю чути, що діти його так удосконалилися в науці, що хоч і при ньому говорять, та вони не розуміють нічого? Почуття його можуть збагнути й теперішні батьки, чуючи дітей, що провадять розмову такого змісту французькою мовою, і так само не розуміючи в ній жодного слова.

Очі в батенька засяяли радістю, щоки зашарілися; вони глянули на матінку таким поглядом, у якому виразно позначилося запитання: «Ну що, як воно?» – і в першу хвилину захоплення вже не націдили, а від щирого серця налили з свого кухлика велику чарку вишнівки й, поляскавши інспектора по плечу, сказали ласкаво: «Пийте, пане інспекторе! Ви заслужили своєю працею, морочачись з моїми хлопцями».

Доміне Галушкинський, як годиться, одержуючи від добродійника якусь ласку, підвівся, вклонився батенькові низько, подякував за втішне схвалення посильної праці його, сів, повторюючи поклони, і насолодився, випивши чарку до дна, і закінчив похвалу сьому напою риторичною фігурою: «Такий напій навряд чи й боги на Олімпі п'ють у святні дні».

А з матінкою було зовсім протилежне. Ох, як вони глянули на інспектора скоса, коли він заговорив невідомою їм мовою; а ще більше, коли відповідав Павлусь. Та коли батенько з своєї чарки приділили інспекторові вишнівки, та ще й у велику чарку, тут матінка не видержали, а сказали батенькові просто:

– Змилуйтеся, Мироне Йосиповичу! З чого се ви взялися так розливатися вишнівкою? Таж у нас її не море, а тільки три бочки. Та й за що йому така дяка понад умовлене?

– Текле Зіновіївно! – відповідали батенько поважно. – Не бентежте сю хвилину мого батьківського серця, сповненого радості. Я в сей момент не тільки чарку вишнівки, а й усю вселенну віддав би панові інспекторові.

NB. Батенько при якійсь радості завсігди говорили таким високим штилем і голосніше як звичайно.

– Вселенну як хочете, мені до неї нема діла, – відповідали матінка, – кому хочете, тому й віддавайте: не я набула те добро, а вишнівкою я не згодна розливатися. Се інша річ.

NB. Матінка, як на той час, то були неписьменні, а тому й не могли знати, що ніяк не можна відокремити вишнівку від вселенної. Та звісно: хоч куди перенесіть вселенну, а вишнівку де лишити? На чому її утвердите, поставите? Ніяк неможливо.

– Я ж тільки чарку й налив, – сказав батенько, – здається, чарка вишнівки варта тої радості, яку ми маємо, чуючи дітей наших, що говорять іноземним діалектом?

– Справді що іноземний! Ніхто й не зрозуміє його, – сказали з явним невдоволенням матінка. – Та щось заверне він на вечорниці й крадіжку. Страшно слухати!

NB. Я довго не міг збагнути, чому матінка, неписьменні, а швидше, ніж батенько, котрі були, навпаки, розумна людина й любили вченість, зрозуміли, про що казав доміне інспектор? Вони якраз розчули «вечорниці» й «украд», а батенько і з ученістю та проґавили всю суть. Тепер уже мусьє гувернер одного з онуків моїх пояснив мені, що інколи людина й без ума, а скаже слово або вчинить таке, чого розумному й на думку не спаде, «і що, – додав він, – мати ваша, як жінка, обдарована була…статестичним почуттям». Що матінка були жінка – се так; але щоб мали таке почуття, – я в них не помітив, і вони не признавалися. Мені здається, що оте сталося так собі, без усякого почуття.

На її зауваження батенько заперечили: «Се, матінко, тому, що ви овсі не знаєтесь на язиках».

– Бачите, які ви стали невдячні, Мироне Йосиповичу! А пригадайте, як ви посваталися за мене й навіть у перші роки подружнього життя нашого ви завсіди хвалили, що я вмію дуже вправно готувати, солити й задимлювати язики; а тепер уже, через вісімнадцять літ, дорікаєте мені явно, що я не знаюся на язиках. Гріх вам, Мироне Йосиповичу, за таку фальш! – І матінка мало не заплакали: так їм було кривдно!

– Змилосердьтесь надо мною, Текле Зіновіївно! – майже скрикнули батенько й кинули назад піднесену вже до рота кісточку смаженого поросяти, що її гадали обсмоктати. – Ви завсіди криво тлумачите. У вас у голові й стільки кебети немає, щоб зрозуміти, що я не про яловичі язики говорю, а про людські. Якщо ви їх не знаєте, то й мовчіть.

– Принаймні я маю свій язик і знаю його краще, ніж ваш, і тому кажу ним. що думаю. Кажу й завсіди скажу, що дитячий язик, не той, що в них у роті, а той, яким вони говорять не понашому, язик дурний, злодійський, непристойний.

NB. Матінка мали багато природної хитрості. Бувало, як помітять, що вони кажуть якусь нерозсудливу річ, то одразу ж викрутяться й заговорять про інше. Так вони й тут учинили: побачивши, що невлад стали казати про скотські язики, одразу відійшли від предмета.

Батенько, щоб більше матінці допекти, стали кепкувати з них і просили доміне інспектора проекзаменувати й нас з іноземної словесності.

Петрусь на поставлене запитання відповідав бойко і отчотисто (слова, що я схопив нещодавно в одній газеті, а значення їхнього зовсім не розумію); батенько всміхнулися під захоплення. Дійшла черга до мене, і доміне спитав: «У когентус луччентус голосентус – у Гапентус чи у Веклентус?» Запитання було легке, щоб його зрозуміти, та й з моєї галузі. Для тих, що не знають бурсацької словесності, я перекладу: «В кого, мовляв, кращий голос – у Гапки чи у Векли!» Се були дві дівчини, котрих доміне Галушкинський учив співати зо мною різні кантики. Я міг би одним словом розв'язати задачу, сказавши, що мовляв, «у Гапки», бо в неї, справді, був незвичайно дзвінкий голос, від якого мене мов морозом дерло по спині. Та я був матінчиної комплекції: чого мені не хотілося, ні за що не скажу й не зроблю ні за які мільйони, і хоч буде то найсвятіша правда, а мені не подобається, то я й не погоджуся ні з ким, що то була правда. Бачучи, що матінці, котрі мали огиду до всякої вченості, не подобається наша іноземна словесність, зважився прикинутися нетямущим нічого й мовчав… мовчав, не слухаючи ніяких переконань, натяків і спонукань доміне Галушкинського.

Батенько, розізлившись, уставши зза столу й проходячи повз мене, дали мені такої щипки по голові, що в мене сльози полилися в три ручаї, й пішли одпочивати.

NB. У батенька рука була дуже важка. Матінка ж, навпаки, погладивши мене по голові й обтерши гіркі мої сльози, взяли за руку, повели в свою комірчину й надавали мені всяких ласощів та, посадивши мене з усім моїм надбанням у себе в спальні на лежанці, сказали: «Зроби ласку, Трушку, не переймай нічого німецького! (NB. Відомо вже, що матінка були неписьменні й до того необізнані з світським становищем, що не знали різниці між німецькою і латинською державами. їм і на думку не спадало, що сі різні між собою народи говорять різними мовами. Як на їхнє поняття, всі – німці та й німці). Ти й так від природи дурненький, а як навчишся всякої премудрості, то й зовсім здурієш».

«Вікопомний вислів! Його слід би написати золотими літерами на публічному стовпі кожного міста. Додержуючись його, скільки молодиків від дверей школи повернулися б пристойно мислячими й достойно б жили: а то, не маючи власного розуму й поринувши в безодню премудрості, але зрозумівши її криво, гублять потім себе й розбещують інших».