– Вашеці повинні дякувати Маланці, – сказав наставник наш, показуючи на свою пару, – її логіка переконала мене. Але не смійте казати батькам вашим…
Брати побожилися в тому й приєдналися до товариства.
– Що ж ухідного з вас? – вигукнув один парубок і виступив проти нас. – Я тут за отамана і доглядаю ладу. Парубок, що вступає, – хоч ви ж і паничі, та все ж парубки, – повинні внести вхідне.
Брат горбань, прикинувши все широким умом своїм, одразу визвався приставити жадане – і вийшов. Незабаром він повернувся й, на подив інспекторові й Петрусеві, приніс три курки, півпаляниці й повний чобіт пшеничного борошна. Все те він, через своє штукарство, секретно набрав у сусід, що спали неподалеку; а що не було в що взяти борошна, то він – винахідливий розум! – роззувся й повний чобіт набрав його. Всі ті припаси віддано куховарці, що готувала вечерю на все товариство.
Павлусь виконав те, що вимагали правила. Тепер Петрусь повинен був поставити горілку. Грошей у нього не було. Винахідливий Павлусів розум відмовився зарадити се діло через ту причину, що до шинкаря важко ввійти секретно, а явно не було з чим. Усі збентежились; та великодушний наставник наш усе виправив, запропонувавши для такої потреби власні свої гроші, сказавши Петрусеві: «Постарайтесь, вашець, скоріше мені їх повернути, вдаючись до хитрощів і випрошуючи в пані підпрапорної, матінки вашої, але не відкриваючи, як, що, де й для чого, а вживаючи самий тільки лаконізм; а якщо не вдасться виморочити, то підстережіть, коли їхня скринька буде не замкнута, та й… ну, що ж? Се нічого. Потреба змінює закон».
За таку мудру пораду, що багато прислужилася Петрусеві й нам на користь у різних випадках, брат дякував реверендисимові.
Одержавши гроші, Павлусь, бувши дуже старанний, поїж у шинок і скоро повернувся з горілкою. Пішла гульня. Щоб дали й мені щось робити в товаристві, наставник узявся співати зо мною псальми, чим ми усолодили бесіду так, що й дівчата завели своїх пісень, парубки до них пристали – і пішла забава! Вечеря наша була багата на все; простота в поводженні з парубками й упадання коло дівчат брата Петруся так усіх привернуло до нього, що тут же Петруся одностайно обрано на отамана наших вечорниць, і всі, навіть сам шановний студент філософії, доміне Галушкинський, урочисто заприсяглися в усьому коритися отаманові.
Якщо сії рядки дійдуть до ще, може, живих сучасників моїх, то, поперше, вони не дадуть мені сказати неправду, нібито у вік нашої золотої старовини все бувало достеменно так і з ними, і з нами, й з усіма, починаючи від «виховання», себто вигодовання (тепер під словом «виховання» розуміють інше, зовсім протилежне), через усю науку в панів Книшевських, пригоди в школі, суботки, Фтеодосію, так і в домінів Галушкинських, геть аж до ходіння на вечорниці; скрізь, узявши від сімейства найясновельможного пана гетьмана до останнього підпрапорного (не про батенька мова), скрізь усе було так, звісно, з деякими відмінами, але не разючими. А тому вони, мої сучасники, визнають, що втішно, справді втішно було братові Петрусю, без великих подвигів, привернути увагу на себе такого товариства й від усіх здобути довіреність. А Петрусеві ж було не більше як сімнадцять літ! От що значить обдарованість і здібності.
Брата Павлуся, за його здібності знаходити, що треба, спритність і швидкість здійснювати надумане, і все те на нагальну користь і вдоволення, не полишено без уваги, а обрано на ключника наших вечорниць. Його діло було турбуватися, як знає, а щоб на вечерю в нас було всього вдосталь. Куховарки були приручені йому. Павлусеві було відкрито широке поле виявляти своє обдаровання та штукарство. Вечері наші були розкішні: годовані кури матінчині, яйця, молоко, масло, дрова тощо; все те бралося в сусід секретно; а винахідливим розумом братагорбаня всі сліди вміло заміталося, й ні від кого жодної скарги не бувало.
Вдаюся до подробиць, звісно, зайвих для теперішніх молодиків; вони посміхаються й не вірять моєму оповіданню, та мої сучасники відчувають, мабуть, однакове зо мною задоволення і вибачать дрібниці спогадів про таке веселе, завидне життя. Часто дивлюся на теперішніх молодиків і з журним серцем звертаюся до повсякчасної думки моєї: «Як то воно світ міняється!» Чи так вони проводять свої кращі, молоді літа, як ми? Куди там! Вони раби власних, що самі вигадали, правил; вони, не живучи, віджили; не зазнавши життя, нудяться ним! не бачивши ще за свого віку людей, вже йдуть від них; не натішившись нічим, тужать за минулим, нудьгують у теперішньому, журно спрямовують погляд у майбутнє… їм здається, що вдалині, в темряві, миготить їм заповітна зірка, обіцяє щось неземне… а до того вони, як засохле листя, спавши з дерев, носяться на вітрі сюди й туди, проти власної мети й бажань!.. Чи ж так ми жили? Ми жили й тішилися, а вони не живуть, а журяться!.. Ну, та одсуньмо їх набік, візьмемося за себе.
Доміне Галушкинський, замість наставника нашого, став зовсім підкорений нам. Тількино заманеться йому заговорити владним голосом, то ми й почнемо погрожувати, що скажемо батенькові про відвідання вечорниць і тоді він позбудеться посади, котра дає йому, окрім утримання, п'ятнадцять карбованців річно та черкеску з плеча самого батенька нашого, а до того ж напишуть до начальства його, і він позбудеться «кондиції» назавсіди. Се його спиняло, і він дав нам повну волю в усьому. Вдень ми невідлучно були в паничівській, куди нам приносили ситі й багаті сніданки. Ми їх знищували, курили люльки, слухали різні повісті, що розповідав наставник наш про подвиги бурсаків на вечорницях та вулицях у місті, нічних наскоках на баштани й шинки за містом, викрути, коли попадалися й боронили товаришів, та ще всяку всячину. Багато чого з того ми ховали в пам'яті нашій, щоб скористуватися при нагоді. В дім приходили тільки на обід, чоломкалися з батеньком та матінкою, обідали, додержуючись скромності й поштивості, що їх навчив нас великий у сьому предметі муж, студент філософії Гнат Галушкинський. Після обіду, повернувшись у паничівську, ми лягали спати, щоб бути бадьорими й вночі, а потім бралися готуватися до наступних вечорниць. Від руху та непомірних веселощів, якщо ми не могли тоді заснути, ментор наш давав нам випити по добрій чарці горілки, пояснюючи, що вона дає сон, а сон зміцнює людину і дає їй силу! А сила вельми потрібна людині повсякчас і за всяких обставин; ergo, – примовляв реверендисиме, – горілка прекорисна річ і тому не слід ухилятися від неї. Нам сей засіб подобався, і ми знаходили в ньому втіху. Правда, я не повинен був пити горілки, бо через молодість не одержав ще благословення голити бороду й дозволу на все, як старші брати, та доміне спонукав мене й наводив якийсь латинський вірш, – не пам'ятаю вже, – за яким кожний, хто бажав собі добра, повинен неодмінно пити. Скоряючись перед латинськими мудрецями, я пив, але небагато – голова не могла видержати, а брати, навпаки, могли пити багато й не п'яніли. Така була в них щаслива натура!
І за обідом, коли були батенько й матінка, і на вечорницях, при сторонніх людях, в нашому розумному товаристві треба було нам іноді передати думки свої так, щоб інші не зрозуміли. Що тут робити? Досвідчений наставник наш відкрив нам таємничу бурсацьку мову. За один клас ми збагнули її і вільно могли нею говорити. На мою думку, ся мова – паросток латинської, важкої, нелегкозбагненної, нестерпної мови. І чом би не кинути овсі всі ті іноземні мови, за котрими, як хвіст, тягнеться граматика з своїми дурницями? А тут як легко й зручно! Ось вам приклад. Замолоду я твердо знав слів десять латинських, розумів і значення їхнє; та тепер – хоч зараз убийте мене! – не пам'ятаю нічого; тою ж бурсацькою мовою я можу й тепер вільно про все говорити. Прелегка й презвучна мова, гідна того, щоб її всі вживали більше, ніж тепер французьку, за вивчення якої французькі мусьї – на зразок Галушкинських – беруть тисячами й мордують дитину років три; а сю мову можна без книжки зрозуміти за півгодини й без копійки. Яка ощадність навіть і в часі!.. Навіть прекрасна стать захоплено прийняла б сю мову, бо нею можна висловлювати всі найтонші ніжності солодше, ніж французькою; не треба гугнявити, а говорити яскраво; до того ж, якщо забажається, можна пояснити свої почуття відкрито й приховано… Та, видно, не нам переучувати людей!..
