— Бери вище!

— Вчений? Спостерігаєш за сонячними затемненнями? Чи щось у такому роді? У мене, до речі, в математиці, теж досвід чималий. Два роки пляшки приймав у гастрономі, ЕОМ не справиться! А я справлявся.

— Не відгадав.

— Чого крутиш? Розумію, тепленьке місце, не кожного візьмуть, так і скажи.

— Та ні, приходь, тебе візьмемо. У разі чого, скажеш, що від мене.

— Отже, замовиш слівце?

— Замовлю, так і бути. Тільки врахуй, попервах, звичайно, не на перших ролях працюватимеш. Може, і підсобником доведеться повкалювати.

— Ну, це я розумію, згоден. Тільки не тягни, скажи, де працюєш,

— Я ж кажу — бери вище. Он, бачиш, на п'ятнадцятому поверсі...

Михайло показав на будинок за парканом, що стояв у будівельних лісах.

— Он там зараз і працюю. Монтажником будівельних конструкцій.

— Про що ти мрієш? — спитала мама, заходячи у дитячу кімнату.

— Я думаю, звідки беруться діти. Як ти вважаєш? — поцікавився Петрик, погойдуючись на стільці.

— Не запитуй дурниць! — мама трохи розгубилась і почала інтенсивно витирати пил. — Краще почитай книжку,

— Та я її напам'ять вивчив... Мамо! Я вже у другому класі і маю знати звідки я взявся!

— Тебе знайшли, у капусті! — зізналась мама.

— Дивно! — засовався Петрик. — Я народився взимку, коли, наскільки мені відомо, капусти не буває.

—Дуже багато ти розумієш... Є спеціальна капуста, яку вирощують у парниках. Якби сумлінніше вчився, ти б знав.

— Де це було?

— Не розумію, яка тобі різниця?

— Раптом я стану великим і на місці мого народження забажають поставити пам'ятник.

—Як станеш, тоді й поговоримо.

— Ні, я хочу знати зараз!

— Не втомлюй мене! Минуло стільки років, а я маю пам'ятати?

— Добре, а хто шукав? Ти чи тато?

— Слухай, ти мені набрид! — спалахнула мама. Вона пожбурила ганчірку і заховалась на кухні.

Петрик кинувся до батька...

— Звідки беруться діти? — перепитав батько, на секунду відірвавшись від газети. — Тебе, наприклад, приніс лелека.

— Я так і думав.

— От і чудово!

— Я так і думав, що мама щось приховує. Як ти вважаєш, навіщо їй це потрібно?

— Не розумію, що сталось?

— Мама твердить, що мене знайшли у капусті.

— Ах, он воно що... Певне, я щось забув. Можливо, тебе справді знайшли в капусті, а приніс тебе туди лелека.

— Тату, не захищай маму. Я відчуваю, що твоя версія вірогідніша. Зрештою, в мені говорять гени.

— Які гени?

— Звичайні. Я відчуваю любов до тварин. Зокрема, до лелек. А до капусти я байдужий... І мрію літати. Здається, я все зрозумів, —урочисто заявив Петрик. — Мама не бажає, щоб я став льотчиком, тому її вигадує. Але проти генетики не попреш!

Взяти інтерв'ю у славнозвісного Сізіфа було непросто: як у будь-якої ділової людини, у нього все розписано по хвилинах. Але журналісти — народ настирний.

КОРЕСПОНДЕНТ. Здрастуйте, як посувається ваша робота?

СІЗІФ (не відриваючись від роботи). Дякую, потихеньку рухаємось уперед. Пройдено вже найважчий перевал, подолано прямовисну двохсотметрову Стіну і ділянку льодовика. Так що основні труднощі позаду.

КОРЕСПОНДЕНТ. Але попереду вершина...

СІЗІФ, Так, безумовно, вона не за горами. Вершина може стати каменем спотикання, вірніше, спотиканням для каменя. Але я вірю в успіх і не збираюсь зупинятись на півдорозі, вірю, що моя праця може стати наріжним каменем майбутньої дисертації.

КОРЕСПОНДЕНТ. Але ж усі попередні спроби закінчувались невдачами?

СІЗІФ. Так, окремі зриви були, але я не тримаю камінь за пазухою і, як бачите, не стою на місці. Можу похвалитися, що на сьогоднішній час швидкість піднімання каменя зросла майже вдвоє, практично за тієї ж швидкості спуску.

КОРЕСПОНДЕНТ, Коли можна чекати практичних наслідків вашої діяльності? Адже дехто навіть іронізує з цього приводу.

СІЗІФ. Ви, певне, знаєте, що мене сюди поставив сам Зевс... А начальству, як відомо, видніше. Думаю, якби у моїй роботі .не було практичної цінності, від неї давно вже не залишили б каменя на камені, Давайте не будемо загадувати, час покаже...

Попереду забовваніла вершина.

— Все! — несподівано вигукнув Сізіф. — Погляньте на годинника! Адже обід! Отак завжди: ледь переймешся як слід роботою, а вже перерва...

Брила з гуркотом покотилася донизу…

У аванс, значить, рантом кажуть:

— Мужики, в кого діти, здавайте по трояку!

— Гарненька, справа! — кажу. — Нема такого закону! Якщо так, то я більше не народжуватиму.

— Не кричи! — заспокоюють. — Увечері, в середу ранок дитячий організується.

— Інша справа,— оговтуюсь.— Тільки я при дітях пити категорично відмовляюсь.

— Ти свою свідомість, — кажуть, залиш для іншого разу. Трояк на дарунок новорічний піде. Плюс карбованець місцевком докладе.

— Знаю, — кажу, — я ваші подарунки! Нема чого скупитися! Не Восьме березня. Можна і по п'ятірці скинутись і купити людський подарунок. Наприклад, нічник. Річ настільки гарна, що можна милуватись навіть вночі. Якщо, звичайно, безсоння. І перед настільною лампою має безумовні переваги. Все видно, і читати не треба. Загалом, хочу нічник, а якщо треба необхідні довідки і характеристики, принесу.

Тут їм діватись нікуди.

Купили нічник, але не віддають. Дід Мороз, кажуть, під час дитячого ранку вручить. А Дідом Морозом виявився Сергій Панченко з бухгалтерії. Його завжди на такі заходи висувають, бо він у черзі на квартиру стоїть. Тільки з нього такий Дід Мороз, як з мене артист опери та балету. Ну, діти стараються перед Дідом Морозом: хто вірш розповість, хто потанцює.. Мій телепень, звичайно, без вірша пішов. Дивлюсь, тягне дарунок. Розгортаю — крокодил. Тобто не справжній крокодил. А слон з хоботом. Надувний. В мене очі вище окулярів полізли. Схопив я. слона і до Діда Мороза.

— Віддавай, — кажу, — наш дарунок. А то гірше буде! Тут,— кажу, — не Африка, щоб слонів роздавати.

А він справжнього Діда Мороза із себе вдає.

— В нас, — каже, — не крамниця, а лотерея. У мене записано — номер 22. Ось ви номер 22 і одержали.

Тут я почав з себе виходити.

— Цей номер в тебе не пройде! — погрожую. — Нема чого на лотерею спихати. Я сам по три лотереї у аванс беру. Тому бажаю одержати замовлений нічник! Я, може, вже тиждень не сплю, тренуюсь, щоб задоволення від нього одержати й естетичну насолоду.

Загалом, притис його до стіни. Тут він почав викручуватися.

— Чого це, — каже, — ви мене до стіни притисли? Вона брудниться. Якщо ви так наполягаєте, то поверніть перш за все той подарунок, який одержали,