Остап Вишня

Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ'яненку!*[1] Чолом тобі з-поза Лопани, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу, з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною*.

Привіт тобі з Гончарівки...

На таксі вже я їжджу на Гончарівку.

І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної», — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імени Валерія Межлаука*, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті кани червоними квітами подорожнім накивують.

І вигін уже тепер не вигін, а «Майдан Червоного міліціонера».

Така тепер Гончарівка.

Уже спориші там бруком придавлено, і хоч «здалека ще видно Холодну Гору», та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі*.

І як біжить мостом залізничим над Гончарівкою К2, що аж з Ленінграду на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха христиться.

Вже й Леус помер.

Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.

Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями...

Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.

Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з Церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми “Stern” їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають*.

Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в «Яблуневий полон» потрапляє.

Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамваю на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.

Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію Квітко-Освов'яненку!!

Не така вже Гончарівка, як була вона сто а гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою, Уляною.

І Уляни не такі.

Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:

Хусточка моя, шовковая,

Обітри мої слізоньки,

Нехай же, нехай же від їх

Полиняють квітоньки.

Замість хусток жовтогарячі в їх капелюшки, замість слізоньок у піснях «пузирочки»:

Де ти жодиш, де ти бродиш,

Сербіяночка моя,

Пузирки в кармані носиш,

Отруїть хатіш міня.

Померли й Шкурати.

Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки».

Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:

Як у волю я нап'юся,

Чорта й жінки не боюся,

Спи, жінко, спи!

Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх...

Не така тепер Гончарівка.

І тільки «Стецьки, Одарки» та «одставні салдати Скорики» підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку Квітко-Основ'яненку!

Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.

Я бачу частенько одставного салдата Скорика, що «на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расєю захаділ».

Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.

І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:

—Що ви з своїм житлокоопом робите?

Він, во фрунт стаючи, лепортує:

— «Раз у прошлому годі, булі ми у паході, у дікам народі. Сємдєсят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі»... Што нам жітло-кооп? «Ми усьо знаїм: відалі, как єто дєлається у Франції і у Турєччинє, і у Расєї».

— А будинки руйнуються?!

— «Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прєждє надобно сполніть закон»!

Одарко, докладай!

Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:

— А ота в шляпці, з п'ятого номера сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, що-дня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!?

— Ич, какая! — Скорик каже.— Доканаїм! «Уш з єтакими нє справиться-та! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і где ми ня паходах хаділі. та і тих за пояс затикалі».

І йде тоді одставний салдат Скорик до Стецька. Стецько з-за Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.

Він оженився там з колишньою курсисткою бестужівських курсів.

Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:

— А що у вас сьогодні варили?

Про те, «що сьогодні варили» сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка бестужівських курсів й велика приятелька старої Одарки.

У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.

Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде «ответственным», ходить важно й говорить:

— Я їм покажу! На підставі артикула такого-то карного кодексу я їм покажу 1 І взагалі я знаю, до кого!

А його жінка, бувша курсистка бестужівських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:

— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!

Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!

На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.

Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.

Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.

Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати.

Сурйозний став Стецько, і, коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:

Ги-ги-ги-ги,

Каші хочу, каші, каші!

тоді біжать до його дружина його, бувша курсистка бестужівських курсів, і мама її, і донька його в рожевому з блакитними биндами капорі, і несуть йому багато-багато не каші, а бабки. З варенням.

— Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти ? Бабки з варенням, пожалуйте.

Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно.

А жінка його, бувша курсистка бестужівських курсів, полюбовно йому розказує:

— Стеценьку! А та, з п'ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй!

— Я їм покажу! Я знаю, до кого!

— Покажи, Стеценьку, покажи! Ми вже з Одаркою їй і концерт під вікнами робили, і кошеня топили, а вона уваги не звертає. І не дивиться. А чоловік її сьогодні на візнику додому приїхав. На візниках роз'їжджають, подумаєш?! І що-дня отакенні кошики з базару носять. Покажи їм, Стеценьку!

— Я їм покажу! Вони мене знатимуть!

І тоді манісінькі Стеценкові очі такі робляться, як у зінського щеняти, а він такий стає, що якби хто, то ніяк би не пізнав у ньому того ж самісінького Стецька, що сто з гаком років тому на тій же Гончарівці співав:

Ішов Стецько льодом,

Свиня огородом,

Подай мені, моя мила,

Свою білу ручку.

У Стецька й грамофон є.

Він дуже любить слухати грамофона, особливо романс: