— Але ж, зятю мій, — відповів Каданса, — якщо ти прагнеш вивідати таємницю, то можеш це зробити дуже просто. Моя мати походила з Ґомелесів, їх кров плине в жилах твого сина.

— Сеньйоре Каданса, — перебив його мій батько, — я тут командую від імені короля і не маю нічого спільного з Ґомелесами й усіма їхніми таємницями. Можеш бути певним, що я вже вранці повідомлю міністра про всю нашу розмову.

— А ти, — відповів Каданса, — можеш бути певен, що міністр заборонить тобі на майбутнє втручатися в наші справи.

На цьому розмова скінчилася. Таємниця Ґомелесів сильно займала мене всю решту дня й певну частину ночі, але наступного дня клятий Фоленкур дав мені перший урок танцю, який закінчився зовсім не так, як би цього хотів мій батько. Наслідком цього уроку було те, що я зміг нарешті віддатися моїм улюбленим математичним заняттям.

Коли Веласкес закінчував ці слова, кабаліст перервав його, сказавши, що він повинен поговорити з сестрою про деякі важливі речі. Ми розійшлися, і кожен пішов у свій бік.

Ми знову почали блукати по Альпухарі, нарешті зупинилися на спочинок і, повечерявши, попросили Веласкеса, щоб він продовжив розповідь про пригоди свого життя, що він охоче зробив.

Мій батько хотів бути присутній на моєму першому уроці танцю і попросив, щоб моя мати також там була. Фоленкур, заохочений таким люб’язним прийомом, зовсім забув, що представився нам людиною шляхетного походження, і почав з гучної похвали хореографічному мистецтву, яке він називав своєю професією. Потім він звернув увагу, що я тримаю ноги носками всередину, і намагався витлумачити, що цей ганебний звичай зовсім не личить дворянину. Тому я розвернув пальці назовні й спробував ходити в такий спосіб, хоча мені й загрожувала втрата рівноваги. Фоленкур все ще не був задоволений і вимагав, щоб я ходив на пальцях. Нарешті, роздратувавшись, він схопив мене зі злістю за руку й, прагнучи підтягти ближче до себе, шарпнув так різко, що я, втративши рівновагу, впав на землю обличчям і сильно побився. Фоленкур, замість того, щоб вибачитися, несподівано розізлився й почав вживати слова, непристойність яких він міг би й сам оцінити, якби краще знав іспанську мову. Я ж звик до повсюдної ввічливості жителів Сеути і вважав, що не слід залишати безкарною таку зневагу. Тож я сміливо підійшов до танцмейстера й, схопивши його скрипочку, розбив її на друзки, заявивши, що не хочу ніяких уроків від такої погано вихованої людини. Батько не сказав на це ні слова, мовчки підвівся, взяв мене за руку, відвів у маленьку комірчину в кінці подвір’я й замкнув за мною двері, промовивши, що я вийду звідти тоді, коли до мене повернеться бажання танцювати.

Вихований у повній свободі, я спершу не міг звикнути до ув’язнення й довго гірко плакав. Весь у сльозах, я скерував погляд на єдине квадратне вікно, яке було в приміщенні, і почав рахувати шибки. Їх було двадцять шість у довжину й стільки ж у ширину. Я пригадав уроки арифметики отця Ансельма, чия наука не виходила за межі множення.

Я помножив кількість шибок у ширину на їх кількість у висоту й зі здивуванням побачив, що у мене вийшла справжня кількість шибок. Стихли мої схлипи й утамувався біль. Я повторив розрахунок, не враховуючи один, а потім два ряди квадратів, раз із вертикальних рядів, а потім з горизонтальних. Тоді я зрозумів, що множення — це просто багаторазове додавання і що поверхні можна вимірювати так само, як і довжини. Я повторив те саме на кам’яних плитах, якими була викладена моя комірчина, і цього разу результат повністю мене задовольнив. І тоді я вже не думав про плач, моє серце билося від радості; навіть сьогодні я не можу говорити про це без розчуленості.

Близько полудня мати принесла мені чорного хліба й глечик води. Зі сльозами в очах вона благала мене, щоб я змирився з батьковими бажаннями й розпочав уроки з Фоленкуром. Коли вона покінчила з умовляннями, я з ніжністю поцілував їй руку, а потім попросив, щоб вона прислала мені папір й олівець і не непокоїлася більше за мене, бо — що стосується мене — я не прагну ніяких змін. Мати пішла здивована й добула для мене жадані предмети. Тоді я з несказанним завзяттям віддався розрахункам, переконаний, що я мало не щохвилини роблю найважливіші відкриття, бо всі ті властивості чисел і справді були для мене істинними відкриттями, я ж бо досі не мав про них ніякого уявлення.

Тим часом мені почав докучати голод; я розломив хліб і побачив, що мати засунула в нього печене курча й шматок шинки. Ця ознака доброти збільшила мою радість, і я весело повернувся до розрахунків. Увечері мені принесли свічку, і я працював до пізньої ночі.

Наступного дня я поділив наполовину боки квадрату й побачив, що множення половини на половину дає в результаті чверть; далі я поділив ту саму сторону на три частини й отримав одну дев’яту; так я дістав перше уявлення про дроби. Щоб ще більше переконатися, я помножив два з половиною на два з половиною і отримав окрім квадрата двох ще й ряд з поверхнею два з чвертю.

У такий спосіб я щораз далі посував свої дослідження і виявив, що якщо помножити число саме на себе й піднести результат у квадрат, то отримаємо те саме, що й помноживши його тричі саме на себе.

Усі мої відкриття не були виражені алгебраїчно, бо я не мав про цю науку жодного уявлення. Я вигадав собі спеціальні знаки, взяті з квадрата мого вікна, які усе ж вражали своєю ясністю і приємним виглядом.

Врешті-решт, на шістнадцятий день, мати, прийшовши з обідом, сказала:

— Дороге дитя, я приношу тобі добру новину: виявилося, що Фоленкур — це дезертир, і твій батько, який ненавидить дезертирів, наказав посадити його на корабель і відіслати у Францію. Я сподіваюся, що ти незабаром вийдеш зі своєї в’язниці.

Я сприйняв ці слова з байдужістю, яка здивувала матір. Незабаром прийшов батько, підтвердив її слова й додав, що написав до своїх приятелів, Кассіні й Гюйґенса, попросивши прислати йому ноти й фігури танців, найбільш популярних у Парижі і в Лондоні. Зрештою, він і сам чудово пам’ятав те, як його брат Карлос обкручувався на п’яті, заходячи до салону, а він передовсім хотів навчити мене саме цього.

Говорячи це, мій батько помітив рулон паперу, який виглядав у мене з кишені, і взяв його в руки. Спочатку він сильно здивувався, побачивши безліч чисел, а особливо зовсім невідомі йому знаки. Я йому пояснив їх разом з усім тим, чим я займався. Здивування його зростало все більше, але я помітив, що йому це не було зовсім неприємне. Познайомившись з моїми розрахунками, він запитав:

— Сину мій, якби я до цього вікна, що має двадцять шість квадратів в усіх напрямках, додав два по лінії основи, прагнучи водночас зберегти форму квадрата, то скільки б усього було квадратів?

Я відповів, не вагаючись:

— Тоді по горизонталі й по вертикалі були б дві смуги, кожна з 52 квадратів, і ще в кутку маленький квадрат з чотирьох квадратиків, що прилягає до обох смуг.

Ці слова наповнили батька живою радістю, яку він, однак, намагався приховати, а потім сказав:

— Ну, а якби додати до основи вікна нескінченно вузьку лінію, то яким був би квадрат?

Я хвильку подумав і відповів:

— Тоді було б дві смуги, довжиною такі, як сторони вікна, але нескінченно вузькі, а щодо кутового квадрата, то він був би такий малий, що я ніяким чином не можу його собі уявити.

Тут батько упав на стілець, склав молитовно руки закотив очі вгору й сказав:

— Великий Боже, він сам відгадав закон бінома, і якщо я його не зупиню, то він відкриє все диференціальне числення.

Я злякався, бачачи, в якому стані мій батько, розв’язав йому галстук і почав гукати допомоги. Нарешті він прийшов до тями й притис мене до свого серця, говорячи:

— Дитя моє, кохане моє дитя, кинь ці підрахунки, вчися сарабанди, друже, вчися краще сарабанди.