Усе це було непогано задумано, але, по-перше, я був ще надто молодим, по-друге, не мав жодного поняття про війну. Тому було вирішено, що я одразу ж вступлю в оттоманське військо, яке вело тоді бої з німцями. Маючи мирний характер, я хотів був відмовитися від таких намірів, але треба було бути слухняним. Мене спорядили, як і личить знаменитому воїну; я вирушив до Стамбула й приєднався до почту візира. Німецький воєначальник по імені Євгеній розбив нас дощенту й примусив візира відступити за Туну, тобто Дунай. Пізніше ми хотіли знову розпочати наступальну війну й пройти до Семиграду. Ішли ми вздовж Пруту, аж тут угорці напали на нас з тилу, відрізали від кордонів і розбили вщент. Я був поранений двома кулями в груди, й мене залишили на полі бою як полеглого.

Кочові татари підібрали мене, перев’язали мої рани, а годували одним тільки дещо скислим кобилячим молоком. Напій цей, можу сміливо признатися, врятував мені життя. Цілий рік я був настільки слабким, що не міг сісти на коня, і коли орда переносила свій стан на нове місце, то мене клали на возі з кількома старими жінками, які ходили за мною.

Мій розум разом із тілом сильно підупав, і я не міг ані слова навчитися по-татарськи. Через два роки я зустрів муллу, який знав арабську мову. Я розповів йому, що я мавр з Андалузії і благаю, щоб мені дозволили повернутися на батьківщину. Мулла вступився за мене перед ханом, який дав мені грошей на подорож.

Врешті-решт я добрався до наших печер, де мене віддавна вважали загиблим. Мій приїзд викликав у всіх радість. Один тільки шейх не тішився, бачачи мене таким ослабленим і з підупалим здоров’ям. Тепер я менш ніж будь-коли здатен був стати махді. Однак до Кайруана відправили посла, щоб вияснити настрої, бо хотіли чимшвидше розпочати.

Посол повернувся через шість тижнів. Усі оточили його з величезною цікавістю, і тут він раптом, якраз посередині розповіді, впав, немов непритомний. Йому надали допомогу, він опритомнів, хотів заговорити, але не міг зібрати думки. Зрозуміли тільки, що в Кайруані епідемія. Його хотіли ізолювати, але було вже надто пізно: подорожнього торкалися, переносили його речі, й одразу всі жителі печер стали жертвами страшного лиха.

Тоді була субота. Наступної п’ятниці, коли маври з долин зійшлися на молитву й принесли нам харчі, вони знайшли самі лиш трупи, серед яких повзав я з великим наростом під лівим соском. Зате я не вмер.

Не боячись більше зарази, я узявся до поховання померлих. Роздягаючи шістьох старійшин родів, я знайшов шість пергаментних смужок, склав їх разом і відкрив таємницю невичерпної копальні. Шейх перед смертю відкрив водогін, тож я спустив воду й деякий час насолоджувався виглядом моїх багатств, не сміючи їх торкнутися. Життя моє було надзвичайно бурхливим, мені потрібен був відпочинок, і звання махді зовсім не було для мене привабливим.

Зрештою, я не володів таємницею переговорів з Африкою. Магометани, які жили в долині, вирішили відтоді молитися у себе, тож я залишився сам один у цілому підземеллі. Я знову залив копальню, позбирав коштовності, знайдені в печері, старанно вимив їх оцтом і подався до Мадрида як мавританський торговець коштовностями з Тунісу.

Уперше в житті я побачив християнське місто; мене здивувала свобода жінок і засмутила легковажність чоловіків. Я в тузі прагнув переселення до якогось магометанського міста. Хотів поїхати до Стамбула, жити там у заможному забутті, час від часу повертаючись до печер для поповнення моїх багатств.

Такими були мої наміри. Я гадав, що ніхто про мене не знає, але я помилявся. Щоб більше бути схожим на купця, я ходив у місця громадських прогулянок і розкладав там свої коштовності. Встановив за них усталену ціну й ніколи не торгувався. Такою поведінкою я здобув загальну повагу й запевнив собі дохід, якого зовсім не домагався. Разом з тим, куди б я не ходив, чи то на Прадо, чи то до Буен-Ретіро, чи в якесь інше громадське місце, повсюди мене переслідував якийсь чоловік, гострий і проникливий погляд якого неначе читав у моїй душі.

Неустанні погляди того чоловіка збудили в мені несказанний неспокій.

Шейх замислився, наче пригадуючи пережиті враження, але тут нам дали знати, що вечеря вже на столі, тому він відклав дальшу розповідь на наступний день.

Я пішов до копальні й знову зайнявся своєю працею. Я вже видовбав велику кількість найчистішого золота; в нагороду за мою ретельність увечері шейх продовжив свою розповідь.

Я казав тобі, що де б я в Мадриді не озирнувся, якийсь незнайомець весь час переслідував мене поглядом, який збуджував у мене надзвичайну тривогу. Одного вечора я нарешті вирішив озватися до нього.

— Чого ти від мене хочеш? — запитав я. — Хочеш мене зжерти своїм поглядом? Чого тобі від мене треба?

— Ні, — відповів незнайомець. — Я лиш хочу вбити тебе, якщо ти зрадиш таємницю Ґомелесів.

Тих кілька слів прояснили для мене моє становище. Я зрозумів, що треба зректися відпочинку, і похмура тривога, нерозлучна товаришка усіх скарбів, оволоділа моїм розумом.

Було вже досить пізно. Незнайомець запросив мене до себе, наказав накрити вечерю, потім старанно замкнув двері й, упавши переді мною на коліна, сказав:

— Володарю печери, я вітаю тебе; але якщо ти знехтуєш своїм обов’язком, я вб’ю тебе, як Віллах Ґомелес убив Сефі.

Я попросив мого дивного васала, щоб він підвівся, сів і розповів мені, хто він такий. Незнайомець, виконавши мої прохання, почав так:

Рід наш — один з найдавніших у світі, але оскільки ми не любимо вихвалятися нашим походженням, то обмежуємося тим, що родоначальником нашим був Абішуй, син Фінеєса, онук Елеазара й правнук Аарона, який був братом Мойсея і первосвящеником Ізраїлю. Абішуй був батьком Буккія, дідом Озії, прадідом Зерахії, прапрадідом Мерайофа, який був батьком Амарії, дідом Ахімааса, прадідом Азарії і прапрадідом Азарії-другого.

Азарія був первосвящеником знаменитого храму Соломона й залишив після себе записки, продовжувані деякими з його потомків. Соломон, який стільки зробив для уславлення Адоная, під кінець збезчестив свою старість, дозволивши своїм дружинам публічно віддавати почесті ідолам. Азарія хотів спершу грізно виступити проти цієї злочинної безбожності, але подумавши, зрозумів, що монархи на старість повинні ж бо бути поблажливими до своїх дружин. Тому він крізь пальці дивився на зловживання, яким не міг запобігти, й помер первосвящеником.

Азарія був батьком Амарії-другого, дідом Цадока, прадідом Ахітува, прапрадідом Селлума, який був батьком Хелкії, дідом Азарії-третього, прадідом Серайї і прапрадідом Йоседека, якого забрали у вавилонську неволю.

В Йоседека був молодший брат по імені Обадія, від якого ми, власне кажучи, і походимо. Той ще не мав п’ятнадцяти років, коли його віддали в царські козачки й поміняли йому ім’я на Сабдек. Були там ще й інші молоді євреї, яким також поміняли імена. Четверо з них не хотіли їсти з царської кухні через нечисте м’ясо, яке там готували, тому живилися якимось корінням і водою, а однак усі були товстими. Сабдек сам один з’їдав призначені для них страви, але попри те щораз більше худнув.

Навуходоносор був великим монархом, але, можливо, надто поблажливим до власної гордині. Він бачив у Єгипті колосів у шістдесят ліктів висотою, тому наказав, аби поставили його статую таких самих розмірів, визолотили її, і вимагав, щоб усі падали перед нею на коліна. Молоді євреї, які не хотіли їсти нечистого м’яса, відмовилися також бити поклони. Сабдек, незважаючи на це, завзято кланявся, більш того, у власноручних записках заповів своїм нащадкам, щоб завжди кланялися царям, їх статуям, фаворитам, коханкам і навіть їхнім маленьким собачкам.